Блуд

… ох і довгожитель батько у Панаса Панасовича, ох і довгожитель! А як схожі — що батько Панас, що син Панас, тюлечка в тюлечку схожі, наче на одному столярному верстаті їх з одного чурбака вистругано. Хоч я їхня сусідка в селі, хати наші через дорогу та через озеро, а однаково за все наше життя звикнути до їхньої схожості не змогла. Буває, при місяці здибаєш молодшого, сина Панаса, мимоволі сахнешся й подумаєш: «Господи, та що це сталося зі старим Панасом, що він так помолодів!» А він засміється синовим голосом і скаже: «Та не сахайся, Дуню, це я, молодий Пономар, а не старий, з Києва оце приїхав, хіба ти не бачила мою машину у дворі?» А то, буває, так само при місяці здибаєш старого, батька Панаса, мимоволі сахнешся, а він бурчить: «І чого ти, Дуню, сахаєшся, це ж я, старий Пономар, та хіба я такий старий, що ти сахаєшся, ще не сахалася недавно». А в мене язик не повертається сказати, що я подумала, як його побачила. А подумала: «Господи, як же постарів молодий Панас, і чого він так постарів за одну ніч?» Бо такі вони схожі, батько й син. Але ремеслом син у батька не вдався, батько зоотехнік у селі і колій, а син у Києві й невідомо хто, наче якийсь спеціаліст по будинках, архітектор, і ще якийсь спеціаліст по пам’ятниках, скульптор. Але, мабуть, ніякий спеціаліст-архітектор, бо хоч би за холодну воду взявся в батьковій хаті чи коло батькової хати, хоч би яку дошку прибив, хоч би вхідні двері по-людськи навісив на завіси, то ні. А мати померла, то пам’ятник на могилу сам не робив, а замовляв десь на кар’єрі під Житомиром, то який він скульптор? Йому б швидше бути зоотехніком і колієм, як його батько, бо тільки в якої молодиці в селі доходить до того, що вигодувала кабана й наспіває пора колоти, — він уже біля тієї молодиці крутиться, себто біля її кабана, балачки тільки про свіжину і про те, що хай не турбується за кабана, кликати нікого не треба, він сам упорається біля кабана. Й таки вміє колоти, й тут він удався в батька. Але щедрий. Що вже щедрий, то щедрий. З Києва без подарунка не приїжджає. Тільки закотив машину у батьків двір, тільки відчинив багажник, як, дивися, вже через дорогу та мимо озера йде в нашу хату, несе, несе там щось таке, що в селі не купиш, а тільки в Києві, та й то по знайомству. І якісь подарунки для моєї Ганнусі. Менша була Ганнуся — менші були для неї подарунки, там цукерки, платтячка, туфельки, а донечка стала підростати — й подарунки їй стали підростати, а вона звикла до київського Панаса, наче до батька рідного, бо свого немає, то все чекає його з Києва, коли та коли приїде. Казав: «Я вас обох люблю, ви обоє мені як рідні». Він так скаже, а я подивлюся на нього й подумаю: «Чого це він так говорить, може, хтось набалакав щось?» Оце як зготую вареники з сиром, у сметані,— їсть і хвалить, як його батько Панас. А як поїсть вареників, то норовить ущипнути мене чи обняти, а я йому по руках лясь та лясь, кажу, я вже стара для тебе, підтоптана. А він сміється: «І не стара, й не підтоптана, якраз упору, бо коли вмієш вареники варити з сиром умієш усе й інше гарно робити». Після таких балачок я вроді жартома його за плечі — й геть з хати. Син Панас і не сердився, через тиждень чи два знову суне в двір з подарунками: «А де Ганнуся? Панчішки для неї приніс. Ото вже росте невісточка для когось!» А сам великий спеціаліст по наших сільських невісточках, як і його батько, це вже я добре знала — за обох Панасів. Як тільки вечір, то старий Панас зеленого картуза на голову — і вже подався до тієї, в кого вчора чи позавчора кабана колов, а вона ще й самогон вигнала. І молодший Панас так само — тільки поїв моїх вареників, тільки по руках його ляснула, як вийшов з мого двору та й прямісінько подався до якоїсь молодиці, у якої намітив кабана калоти. «Матусю, ти знову прогнала дядю Панаса?» — побивається Ганнуся? Нікуди не дінеться дядя Панас, — кажу. — Хоч би де ходив бичок на вірьовочці, а однаково до нашого хліва прийде». А на другий день Ганнуся радіє: «Матусю, матусю, ти правду казала, що дядя Панас знову прийде. Ти обіцяла, що він з бичком прийде, але бичка не видно чомусь, дядя Панас іде сам без бичка? Дитина, що ти їй скажеш чи що ти з неї візьмеш. Ось так мені повезло на двох сусідів — на батька й сина, на сільського Панаса й на Панаса київського. Ганнуся підросла, закінчила десятирічку, вискочила за петеушника заміж у Білу Церкву, через місяць чи два розійшлася з чоловіком — не зійшлися характерами. Ага, то зійшлися характерами — на кілька тижнів, а то вже розійшлися характерами — на все життя. Повернулася Ганнуся в село, ходить на колгоспну ферму до корів, їй і горя мало, а молодший Панас навідується з Києва і все журиться за її долю. Пообіцяв нікого не підпускати до Ганнусі, стерегти її від безсовісних кавалерів. Справді, стереже й не підпускає, що я навіть трохи розсердилася, кажу, чого це ви, Панасе Панасовичу, так упадаєте біля моєї Ганнусі, що всіх хлопців од неї відшиваєте, може, вона ще своє щастя знайде. А він мені каже: «Не ревнуй, то ти вже ревнуєш, бо я ж і до тебе залицявся, тільки ти мені відмовила». А я йому: «То я вам лише одна в селі відмовила, більше ніхто не відмовив, правда?» Він мені каже: «Правда чи не правда, тільки Ганнуся вже доросла, так що ти не мішайся, а я обіжати її не збираюся». І якби ж дочка на нього крутила носом, то ні, бабій з нього вдався не менший, ніж його батько, то що мені робити, аби завадити? А треба завадити, не можу я такого допустити, щоб вони знюхалися прямо перед материними очима, та я б собі цього не простила, та я б тоді сама себе звела зі світу. А київський Панас усе посміюється з мене: «Ох і ревнуєш, Дуню, я й не знав, що така ревнива. А сама винувата, бо відмовила мені. Тепер уже пізно, пізно, ох і славну ти дочку виростила!» І як на зло, якби хтось із наших сільських упадав за Ганнусею, то ні, як заворожило. А тут отой із Білої Церкви її чоловік, що кілька тижнів пожили й розійшлися, бо характерами не зійшлись, приїхав миритися. Бо дуже його душа стала сохнути за Ганнусею після їхньої розлуки. Мовляв, любитиме й шануватиме, візьметься за розум, тільки ви, мамо, поможіть, — це я для нього мало не рідною мамою стала. А я кажу, щоб просився в Ганнусі. Він проситься у Ганнусі, а вона жене його з порога. Тут і київський Панас навинувся до нас у хату, уже все знає. Насипався на мене: чого неволиш дочку, чого їй світ зав’язуєш із нелюбом, коли між ними чорна кішка пробігла. Насипався й на гостя: чи тобі мало дівчат у Білій Церкві, що ти аж у село добився, ти вже спробував Ганнусю, а вона спробувала тебе, ви обоє кращі не стали, то чого намагатися зв’язати гнилий мотузок, однаково порветься. Й насипався на мене: а ти, Дуню, не ревнуй, не ревнуй. І змовницьки підморгує. Еге, думаю, у них з Ганнусею далеко зайшло, пора мені сказати їй. І покликала в сусідню кімнату, й сказала все, а дочка як почула — біліша за стіну стала, хоч відливай її холодною водою. Потім вийшла в кімнату до своїх кавалерів. Думаю, що вона їм скаже? А вона й не дивиться на київського Панаса, каже своєму розлученому: «Коли так просишся, то давай тепер справимо друге весілля, щоб люди бачили. Щоб люди бачили, що ми знов поженилися. А як не справиш другого весілля, то разом жити не будемо. Потратився на весілля раз — потраться і другий раз, щоб не захотілося розлучатися ще раз — і втретє тратитися на весілля, бо грошей у тебе теж не так багато». Потім київський Панас кинувся до мене допитуватися: «Що ти їй сказала, що ти їй сказала? Щоб отак в один мент Ганнуся все передумала й кинулася назад до свого осоружного чоловіка. Мабуть, набрехала. Мабуть, набрехала, що ми з тобою переспали, бо інакше б чого вона стала так казитися? Але це брехня, ми з тобою ніколи не спали, це ти з ревнощів!» А я йому: «Панасе Панасовичу, ніяких ревнощів нема, ось тільки Ганнусі ніяк не можна з вами зустрічатися! А він: «Чому не можна? Я ще не такий старий. І з моєю жінкою ми давно живемо окремо. І Ганнуся мені подобається, і я їй подобаюся. Це ти з ревнощів». А я йому: «Ні з яких не з ревнощів. І добре, що у вас душа одне до одного лежить, ось тільки разом вам бути не можна». А він: «Що ти їй сказала?» А я: «Піди спитай у свого батька, що я їй сказала». Київський Панас як зарегоче! Поїхав на столицю, навіть говорити більше ні з ким не став, так розсердився. А на весілля сам приїхав, хоч його не запрошували, бо пересердився. Гарне було в Ганнусі друге весілля з її одним і тим самим чоловіком, навіть краще, ніж перше. Київський Панас підпив і все жартував: «Ох Дуня й слово знає, таке слово, шо зразу склеює розбиті серця, що на тих розбитих серцях не видно ні одної щербинки». А як танцював з Ганнусею, то вчепився: «Що мати сказала тобі?» Далі знову вчепився до мене: «Що ти сказала Ганнусі?» А я: «Підіть у свого батька спитайте, бо я ж і його покликала на весілля». — «А він знає?» — «А він нічого не знає». — «То чого ж я маю питати в нього?» — «Може, здогадується». — «Що?» — «Що Ганнуся ваша сестра». — «Що?» — «Що ваш батько — це батько Ганнусі». — «Що?» — 'Що ви брат і сестра». — «Що?» — Що вам аж ніяк зустрічатися було не можна». — «Оце ти їй тоді й сказала?» — «Оце й сказала. А ти думав — ревнощі. Які ревнощі, коли ви брат і сестра». — «То батько знає Ганнусю?» — «Батько не знає і не здогадується, що він оце на весіллі у своєї дочки». — «Ти йому так і не сказала?» — «А що казати? Воно йому треба? В нього півсела таких дочок і синів. Не менше, ніж у вас у Києві… А йому спасибі — за таку славну дочку, бо ніхто й дивитися не хотів на мене, а він дивиться на всіх, то й на мене подивився… Так що дякуй мені за все добре і віддавай сестру заміж. Другий раз за того самого чоловіка». Отак я поговорила з київським Панасом, коли він приїхав віддавати сестру заміж і не знав, що віддає сестру. А наш сільський Панас сидів на весіллі й не знав, що дочку рідну заміж віддає.