Блуд

Фурія-Факел

… Колись я працювала з Танею, вона така гарненька, напівгречанка-напіввірменка, як ртуть, і ця ртуть з чорними очима! У неї вже тоді почався рак, і ніхто не знав, що в неї рак, навіть вона сама не здогадувалася. Тільки іноді з веселої ставала апатична й сумна, що заплакати хотілося, коли на неї дивилась, бо я ж трохи лікар, я тільки одна розуміла, яка хвороба її підточує, але хіба чимось допоможеш? А потім як у лікарні їй сказали, то вона зовсім погасла, і всі вже дивились на неї, як на приречену. У нашій бухгалтерії працював бухгалтером Семен Семенович, схожий на коміка-ексцентрика, який чомусь опинився поміж рахівниць та арифмометрів, поміж усяких ідіотських фінансових звітів, то цей комік-ексцентрик одного разу вривається до нас у кімнату як божевільний, а ми в кімнаті сиділи удвох з Танею, і кричить: «А ви знаєте, що ваш Вітя гуляє з моєю жінкою?» Ми як побачили його, як почули, то обидві так і позводилися за столами, дивимося на нього дурнувато, бо в Тані чоловіка звати Вітя, і в мене чоловік теж Вітя. «Мій гуляє? — питаю я. — 3 вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Твій Вітя не гуляє, твій Вітя хороший чоловік». Таня питає: «Мій Вітя гуляє з вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Еге, твій Вітя гуляє, твій, бо який іще Вітя може гуляти, як не твій». А Таня так розгубилася, що візьми й скажи: «А ви правду кажете, що він мене проміняв на вашу жінку?» Бо вона красуня, то могла так запитати. Семен Семенович закричав: «Хіба я можу казати неправду, коли в мене в бухгалтерії всі мої фінансові документи правдиві, мене ще ніяка ревізія не зломила, то ти що — ревізія?» А Таня питає: «Хіба він кращу не міг знайти за вашу жінку, що він мене зраджує з вашою жінкою?» А Семен Семенович кричить: «У мене для нього кращої жінки немає!» У Тані щоки мокрі від слів, вона так дивиться пильно на мене й каже: «Бідна я, бідна, тепер ось ми ще й з Семеном Семеновичем породичалися. Й чому ти через свого Вітю не породичалася з ним?» Та й так і сіла. І я сіла. Й Семен Семенович сів на стільці коло вікна, голову обхопив рука ми. Я тихенько вийшла з кімнати, не захотіла заважати їхній розмові, бо в них там спільне горе. Потім уже Таня розказувала мені. Сидів-сидів Семен Семенович, розбитий горем, а потім і каже: «Ти мене чуєш?» Таня каже «Чую». Він каже: «Давай їм відомстимо!» Таня питає: «Як відомстимо?» Він каже: «Ти відомстиш своєму Віті, а я відомщу своїй Раї. Хочеш відомстити?» Таня питає: «А як ми відомстимо?» А він каже: «А так і відомстимо. Давай удвох переспимо — й так відомстимо, бо ти мені вже давно подобаєшся, а іншого способу я поки що не знаю, може, пізніше придумаємо спосіб, як їм відомстити». А Таня каже: «Не хочу я мстити своєму чоловікові, а ви собі мстіть з якою хочете жінкою». А він питає: «Це ти не хочеш мстити йому зі мною?» Таня каже: «Не хочу йому мстити з вами». Семен Семенович надовго замовк, Таня за цей час вийшла в коридор у туалет, умилася в туалеті холодною водою, повернулася, а він усе сидить коло вікна й каже: «Я зрозумів. Це ти зі мною не хочеш йому відомстити, бо я — бухгалтер, бо я — Семен Семенович. А з ким би з наших чоловіків ти захотіла відомстити своєму Віті, що він тебе зрадив із моєю жінкою?» Й почав перераховувати наших чоловіків — од самого верху, від начальства, і нижче. А Таня йому все — ні та ні. Тоді Семен Семенович почав її за чужих чоловіків, яких він ніколи не бачив, чи з ними не захотіла б Таня відомстити своєму чоловікові за те, що з радив з його жінкою. А Таня каже: «Не тільки з вами, а ні з ким не хочу. Тому що я не хочу». Й тут Семен Семенович схопив її руку, почав цілувати: «Спасибі, спасибі, а я думав, що ти мене не поважаєш. Це ж ваш Вітя не поважає мене, бо він спить із моєю жінкою. І за що він мене не поважає, адже ми з ним навіть не знайомі!..» А Таня місяців через два померла від раку в лікарні, її Вітя до неї ні разу в лікарню не прийшов, а я часто ходила, і Семен Семенович ходив…

… Катерина тоді ще була студенткою. А тут — американська виставка в Києві. Німих виставок ніколи не було, а тут спочатку змагання легкоатлетів США і СРСР на Республіканському стадіоні, а тоді вже — виставка американського обладнання на Виставці досягнень у передовому господарстві України. Спершу вона з братом вагалися — йти чи не йти на легкоатлетів. Обоє боялися, але пішли. Дуже їм запам'яталося, як американська дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти змагалася на якусь довгу дистанцію з нашими бігунками. Наші спринтерки — здоровецькі бабенції, у них що ноги — во, що груди — во, що задниці— во, а заморська дівчина тендітна й худенька, дитина дитиною, з тоненькими ніжками й тоненькими ручками, ну куди їй було змагатися з нашими! Але як побігли, як побігли — наші біжать, аж земля двигить на стадіоні, а заморська інфантилька чап та чап, наче й не біжить, а чапає. А потім вона як рвонула вперед, обігнала наших набагато, випередила, то Катерина з братом аж злякалися, бо їм це видалося за якусь ідеологічну диверсію, тоді тільки й говорили про ідеологічні диверсії, всі дуже боялися за ідеологічні диверсії… Після цього ще дужче боялися йти на виставку американського обладнання, бо ж диверсії бійся, бо на провокацію не попастися. Та й у них же рідний брат жив у Америці, втік під час війни, тінь брата завжди висіла над сім'єю. Батько їхній був трудяга з трудяг, робив корабелом на заводі «Ленінська кузня», учасник війни, передовик соціалістичного змагання, йому запропонували з парткому, щоб подавав заяву до партії. Він би ніколи сам не зважився написати заяву, а тут запропонували. То на партійних зборах його змішали з гряззю за те, що має брата в Америці. Питається, навіщо ви йому самі сказали писати заяву до партії? Ви ж бо знали, де його брат. Добре, хоч не вигнали з заводу «Ленінська кузня»… Ага, оця виставка американського обладнання. Таки пішли Катерина з братом, не витерпіли, хоч добре знали, що там кожний другий відвідувач виставки — компетентний співробітник, і той кожний другий компетентний співробітник стежить за кожним першим некомпетентним відвідувачем. А тоді ж по всіх установах та організаціях у Києві пустили поголоски, що на виставці весь американський персонал — це ж агенти ЦРУ, які навмисне для цієї поїздки оволоділи українською і російською мовою, чи українські буржуазні націоналісти, члени всіляких заокеанських націоналістичних організацій і водночас також за сумісництвом агенти ЦРУ. Але ж так їм хотілося піти на виставку — й пішли! Ходили, дивилися, якісь там буклети розглядали. Й познайомилися з одним американцем українського походження — паном Юрком Дідківським. Катерина його полюбила, а він полюбив Катерину, так буває, що з першого погляду. Вони ще потім зустрілися в кафе, їли морозиво й пили сік, а потім другий раз — у ресторані, пили шампанське і їли «котлети по-київськи». Зустрічалися не вдвох, а втрьох, бо брат ходив разом з Катериною. Боялися якої-небудь ідеолог1чної провокації від пана Юрка, але так і не дочекалися, він розповідав якісь веселі історії з життя українців у Америці, й вони сміялися. Вони бачили, що за ними весь час стежили — й на виставці, й на вулиці, і в кафе, і в ресторані, але ніяких гріхів за собою не відчували, тим більше пан Юрко висміював заокеанських українців, а не радянських, так що підслуховуйте! Він потім писав Катерині з Америки, просив її вийти за нього заміж, але вона дуже злякалася, не повірила й подумала, що це вже справжнісінька провокація, а на провокацію вона не піддасться, тому навіть не відповіла, й пан Юрко більше не писав. А до чого додумався брат Катерини? Щось він думав, думав — і поїхав у Москву, подався до американського посольства просити політичного притулку. В посольство не потрапив, його наші зловили біля посольства, ага, ти надумав просити політичного притулку, бо тобі в нас погано, ти надумав виїхати в Америку, значить, ненормальний. Відправили в Київ, тут ще раз допитали — і в психіатричну лікарню, у Павлівку. Тут його почали так лікувати, що він справді став ненормальним, не виходить з лікарень по нинішній день, але це кадебешники зробили його ненормальним. Уяви, як Катерина почала усього боятися — і що знайома з паном Юрком, а він просив її заміж, і що в неї рідний дядько живе в Америці!.. Скільки води спливло — часи змінилися. Рідний дядько запросив Катерину в Америку, поїхала на його долари, він оплатив дорогу літаком туди й назад. Гортала там телефонний довідник, натрапила прізвище — Дідківський, пан доктор. Зважилась подзвонити — пан Юрко взяв телефонну трубку, впізнав, зрадів, запросив у гості. Якраз на Новий рік. Виявилося, родина Дідківських — дуже багата родина, мільйонери. Яка то була зустріч! У пана Юрка перед тим померла дружина, а його мати знала, що її син колись давно пропонував Катерині руку й серце, то весь час дивилась підозріло й насторожено, наче та довідалась на великій Україні, що пан Юрко овдовів, і тому спішно прилетіла в Америку. А треба було йти в гості, на якийсь прийом, і доктор Дідківський там був заявлений не сам, а з дамою, себто з Катериною. Вона зраділа й злякалася, що от треба йти в гості на новорічний вечір. «Ви в такому костюмі?» — запитала сувора мати пана Юрка. А Катерина була одягнена в звичайному сірому трикотажному костюмі. «В такому», — сказала вона. «А іншого костюма у вас нема?» — запитала господиня. «Може, я тоді в гості не піду?» — здогадалася Катерина. «Пан Юрко заявлений у гостях не сам, а з дамою, — сказала господиня, — отже, ви мусите йти неодмінно». Й повела в сусідню кімнату. Катерина ще ніколи не бачила кімнати, яка всуціль заставлена самими лише шафами, а в шафах — самий лише одяг. І коли блакитна сукня, то дібрано до неї взуття, сумочка, прикраси. Й коли ансамбль бордовий, то до бордового ансамблю дібрано відповідні туфлі та інші речі. Підібрали Катерині потрібний одяг, і пішла вона з паном Дідківським на новорічну забаву… А тепер часи й зовсім змінилися: то пан Юрко недавно знов прилітав до Києва, тепер він часто прилітає. Бізнесмен, у нього і тут діла, хоче прислужитися незалежній Україні женитися другий раз у Штатах. Зустрілися з Катериною в готелі а вона його не стала запрошувати до себе додому, бо куди запрошувати, в свою комунальну? Пан Юрко не забув, як вони колись ходили з нею в Нью-Йорку на новорічну забаву, а Катерина тим більше не забула. Він у Києві має всілякі справи, але найперспективнішою вважає — брати в киян донорську кров і відправляти за кордон. Будь-куди за кордон — чи в Америку, чи в Європу, чи в Азію. Мовляв, у вас дуже дешева кров, а це — вигідний бізнес. Катерина розсердилась на нього, що ми такі нужденні, бідні, а доктор Дідківський надумав брати з нас дешеву кров — для свого бізнесу. А він їй каже, що наші донори безплатно здавали нашій державі свою кров, то хай тепер йому здають за гроші, він добре платить, отже, вони не будуть такі бідні й нужденні. А Катерина в нього запитала, чи їхня фірма не братиме кров у неї та в її дітей. Пан Юрко спокійно відповів, що братиме, якщо їхня кров відповідатиме якимось там стандартам. Як вона почула про стандарти — попрощалася крізь зуби й пішла з готелю. Чекала телефонною дзвінка, але більше не дочекалася… Як то буває… Катерину легко зрозуміти, чому вона розсердилася на пана Юрка за донорську кров. А могла ж вона бути замужем за міністром, могла, тепер уже пізно — в нього давно друга жінка, а в неї давно другий чоловік… Але якби отоді, у Нью-йорку, вона була не в якомусь трикотажному костюмі нашого пошиву, а в справжньому одязі, і якби в тому справжньому одязі вона сподобалася суворій пані Дідківській, матері пана Юрка!