Блуд

Мене чоловік любить, більше ніхто. — і я хочу, щоб мене любив чоловік, більше ніхто, але в мене ще чоловіка нема. Чоловіка нема, але оцей перстень від Ковалевського маю. — Він збирається на тобі одружуватися? — Не знаю, не знаю. — За віщо ж подарував перстень? — Бо він мене образив. — Образив? Та він такий, що мухи не образить, — Е-е, Калино Семенівно, ви його не знаєте, а я знаю, він усіх наших жінок ображав, тільки вам про те невідомо. На свої вуха чула, як усіх ображав. — Мая, ти вигадуєш. — Усіх, усіх ображав! Я пішла до нього в кімнату, він пригостив портвейном, сп'янів. І почав плести, що у нашому санаторії працюють усі продажні жінки. Що немає жодної непродажної жінки. Що тільки Яківна непродажна — та й лише тому, що крива на ліву ногу, а тут і з прямими ногами вистачає. — А ти не брешеш? — Я не брешу. Він брехав на всіх. — І на мене? — Я про вас не казатиму, бо ви дуже славна жінка, а він нікого не милував. — А як ти захистила нас? Ти йому не дала в морду? — Я всіх захистила. — Захистила? Як? — Я сказала, що тут працюють усі порядні жінки, а ви — найпорядніша. — І він повірив? — Ні, спочатку не повірив. — А потім ти йому довела? — Ви не смійтеся з мене, Калино Семенівно. Я знаю, що ви подумали. Але я йому таки довела. Я йому сказала: а та, ти й про мене так думаєш, як думаєш про інших жінок. А він, п'яний, каже: думаю, а хіба не так? Я йому кажу — не так і не так. Візьми й подивися мою довідку! Й дала йому свою довідку. — І що? — А те. Він читав, читав і спочатку нічого не міг зрозуміти, а потім зрозумів і питає: так ти целка? А я кажу, що так. А він каже, що целок ще ніколи не бачив, що я перша. Що тепер дівчата ще й на світ не народяться, як у материнському лоні втрачають свою цноту. — Ковалевський так сказав? — А хіба я б таке видумала? Й тоді подарував мені свого персня, ось цього. Бо в нього ще ніколи не було незачіпаних дівчат. А я в нього отака перша незачіпана, тому він і персня не пошкодував. — Це ти, Мая, була в нього така перша незачіпана? — Ой, Калино Семенівно, ви таке говорите, а я вас так перед ним захищала, — А мене не треба від когось чи перед кимось захищати. — Я знаю, але ж він не знав. Калино Семенівно, якби ви тільки знали, як кожному чоловікові хочеться мати целку, як кожному хлопцеві хочеться бути першим у своєї дівчини! Вони тоді такі горді, так пишаються собою! — То Ковалевський поїхав гордий і запишався сам собою? — Ви мене питаєте, самі знаєте. — І в вас обійшлося полюбовно, без гвалту, по обоюдному согласію? — Ой, самі знаєте. — Без гвалту? Не так, як з Андрієм Андрійовичем? — Ковалевський — це не Андрій Андрійович! — розсердилася Мая… То наші дівчата раділи за Маю, що на цей раз у неї обійшлося без гвалту, що тепер вона з перснем, то якби не ота її медична довідка — то не відстояла б вона нашу колективну жіночу гідність і честь. От як для всіх нас прислужилася її довідка!.. Потім я здибала медсестру з тієї цегельні, де Мая працювала в їдальні, розговорилися. То вона мені таке за Маю порозказувала! За її медичну довідку! Там усі на цегельні знають її, без сміху розказувати не можуть. Сама липнула до чоловіків, але страх як їй кортіло бути з ними не кимось іншим, а тільки целкою. І щоб кожному вона віддавалася з великої любові, і тільки вперше, і тільки зі сльозами, і тільки назавжди. А з цегельні вона втекла. Чого втекла? Жінки там робочі, люті, не звикли до таких коників, то сказали Маї: якщо будеш приставати до наших чоловіків і потім розказувати, що тебе згвалтували, то зашиємо тобі просмоленою дратвою — і вже справді ні хто тебе не згвалтує, так і до кінця віку зостанешся ціленькою, хоч показуй довідку, хоч не показуй. Вона щоб дуже вредна, то ні, але чоловікам вона чомусь подобається, їм справді хочеться ціленьких. Але де ж тих ціленьких набрати, щоб кожного разу — ціленька й ціленька? Повинна ж якось думати, що компрометуєш інших жінок. Скільки ж можна показувати одну й ту саму довідку? Та ще й таке — нагуляну дитину в селі кинула на матір, там їй мати доглядає сина, десь нагуляла ще у восьмому класі, а вона — ціленька, та отака й до ста років зостанеться ціленька!

… ми тоді жили на Солом’янці, я дружила з Розою, що грала на скрипці. Сама вона грати на скрипці не хотіла, але мама дуже сильно заставляла, бо її мама виросла у великій бідності, й казала, хай хоч моя дочка вивчиться грати на скрипці, — за весь їхній рід вивчиться, бо в їхньому роду ніхто ніколи не грав на скрипці. Роза дуже швидко росла й скоро виросла в такого собі солдата-гренадера, то діти її кликали, щоб вона чинила суд-розправу над кривдниками. А через двір у сусідньому будинку жив старий ексгібіціоніст, ходив у ярмулці й з пейсами, то ми всі його дуже боялися, бо наші батьки лякали нас цим євреєм. Якось Роза поверталася з музичної школи, а він стоїть у під’їзді і показує. Вона розсердилася, кинулася на нього із скрипкою, а він каже: «Ша, я ж нічого не роблю, я тільки показую, не бий, мені дуже шкода твого музичного інструмента, а тобі не шкода?»

…послухай про мою подругу чудну Тамару, художницю, й про нашого спільного знайомого художника Сокальського. Ти чув коли-небудь, щоб вони розмовляли між собою? Це тепер ми вже не ходимо по всяких компаніях і по гостях, по кафе і ресторанах, а раніше багато виходжували, часто зустрічалися там з Сокальським і Тамарою, а вони завжди мовчали, правда? І Тамара з іншими розмовляла, і він розмовляє з іншими, а між собою — ні, й словечка не скажуть. Наче пересварилися. Але ж не пересварилися, бо й прийшли в компанію разом, і йдуть з компанії разом. І переглядаються між собою по-дружньому, а не по-ворожому. Художники! І всі знають, що вони коханці, причім коханці з великим стажем, не такі, що сьогодні зустрілися, а завтра вже розскочилися, бо їм вистачило однієї зустрічі, щоб більше вже ніколи не зустрічатися, ні, в них любов, і чоловік у Тамари знає про їхню любов, і жінка у Сокальського знає про їхню любов, і з розумінням ставляться до їхніх стосунків, говорять в один голос: «Ми цивілізовані люди, цінностей мордобою між статями не визнаємо й не цінуємо». Чуєш? Ха, цінності мордобою! Але ж, говорять, і в Тамариного чоловіка є своя коханка, і в жінки Сокальського свій коханець, то чом їм і не зневажати цінності мордобою, правда? А в тих коханців і коханок — ще свої коханки і коханці, всі сплять з усіма, весь Київ спить з усім Києвом, так що ми до пуття не знаємо, які ще між нами стосунки, правда? Але в Тамари і Сокальського все виходило на людях дуже красиво, та й самі вони красиві, прийдеш на яку-небудь виставку живопису, то насамперед їх у парі побачиш, а вже потім живопис почнеш роздивлятися. Й на вулиці так само, й не хотітимеш подивитися в їхній бік — а подивишся, бо вони як магніт. І ніхто не міг зрозуміти їхньої таємниці, чому завжди мовчать. Я не витерпіла й почала допитуватися в Тамари, вона спершу не хотіла признаватися, а потім призналась. Як вони з Сокальським колись давно опинилися в Одесі. А там у Сокальського в готелі «Спартак» жив тоді товариш, теж з Києва приїхав. То вони попросилися, щоб цей киянин пустив їх у свій номер, поки десь там займатиметься своїми справами. Той згодився пустити їх у свою кімнату, але з однією умовою — що вони в номері весь час мовчатимуть. Хай роблять, що хочуть, але мовчать. І щоб не відповідали на телефонні дзвінки й не відчиняли дверей, коли хтось подзвонить у двері. І щоб усяких звуків у кімнаті було якомога менше — й коли питимуть шампанське, й коли лежатимуть у ліжку. Бо від цього залежить багато що. А чому так? А тому так, він потім розкаже, як повернеться. Ну, Тамара з Сокальським, як зосталися самі, поводилися так, наче їх у кімнаті й не було. Усе без слів. І шампанське пили без слів, і в ліжку лежали без слів. І все прислухалися — й нічого не могли почути. Переморгувалися й на кивах щось показували одне одному. Та ще писали записки, ха-ха-ха, займалися любов’ю — і обмінювалися записками… Аж потім довідалися: номер у готелі весь прослуховувався, цей київський знайомий довідався про це від свого знайомого товариша-кадебешника. Що скажеш — слухають, фіксують. У той номер адміністрація готелю поселяла саме тих постояльців, до яких був інтерес у кадебешників. То нащо кадебешникам здалося записувати чи підслуховувати всю любовну какофонію людей, які їм абсолютно не потрібні? Та ще при тому думати на нього, на їхнього київського знайомого, бо ж кімната за ним. Якщо ви мовчали — спасибі вам, значить, ви вберегли не так себе, як його від непередбачуванйх неприємностей. А раніше про підслуховувальну техніку говорити не хотів, аби не подумали, що вигадує, бо скупує уступити їм кімнату. Ось і все. З тієї пори Тамара і Сокальський навчилися скрізь мовчати — чи то вдвох на самоті в чужій квартирі і в своїх майстернях, чи то в застольному товаристві. Але чому, чому? Бо після готелю в Одесі вони так увійшли в роль. І так увійшли в образ людей, яких скрізь підслуховують. Бо скрізь є вуха. Ось вони й не видають ні себе, ні своїх інтимних стосунків, а коли мовчать — ніхто нічого не почує навіть через найдосконаліші пристрої!