Блуд

… Мая прийшла проситися на роботу до нашого директора, а в директора вже така звичка: якщо жінка чи дівчина проситься на кухню — він посилає її на кухню, щоб там роздивилися, а що вже на кухні скажуть — він так і зробить, прийме чи не прийме. Ось від директора Мая приходить до нас у їдальню, а я ж сиджу цілий день у білому халаті за своїм столиком праворуч від дверей. Так і так, мовляв, директор послав, щоб я тут поговорила. А я знаю, і всі на кухні знають, що директорові треба й чого директор послав. Така вона маленька, худенька, здоров'ям слабенька, голосок тоненький, платтячко на ній тонесеньке, туфлі на ногах бідненькі. Як сирітка. Де робила, що вмієш? Після школи — у шкільному буфеті, потім у піонерському таборі, в їдальні на цегельному заводі, а це захворіла, мала операцію, то хотіла б щось легше, аби не дуже надриватись. Я їй сказала, що в нашому санаторії люди хоч відпочивають, але біля тих, що відпочивають, треба добре наробитися. Подивилися на Маю наші куховарки, подивилися офіціантки. Сама приїжджала, незаміжня. Видно, бідова, а раз бідова — не лінуватиметься. Та й тілом, та й личком така, що на неї не поласують, не дуже кидатимуться. Це ще якби на місце офіціантки, то ми б подумали, а то в неї було місце кухонної — мити посуд на кухні. Хто її там на кухні побачить? Переглянулися наші між собою — беремо. Повела її до директора, кивнула головою, він узяв її на місце кухонної, місце в гуртожитку пообіцяв. Коди виходити на роботу? Виходь завтра, виходь післязавтра. Вийшла завтра — ми всі задоволені. Робить усе, що повинна кухонна робити, мало в помиях з головою не купається, з ресторану її нікому й не видно, а ми чомусь звикли зал у їдальні називати рестораном — така велика й світла їдальня, широкі вікна, гардини й штори на вікнах, скрізь вазони — фікуси й навіть одна пальма, як у джунглях. Днів через кілька Мая зловила мене, давай розказувати про себе, торохтить і торохтить, воно мені й не треба, але слухаю. І за ту операцію, що їй недавно провели, коли на цегельному в їдальні робила. Й дістає довідку, щоб я подивилась. Я не хочу дивитися ніяку довідку, але вона — подивіться та подивіться. Мовляв, у неї була серйозна операція, лікарі змушені були порушити їй дівочу плевру, але ж вона дівчина, в неї ніколи не було ніяких чоловіків, як це в теперішніх дівчат, які вже зі шкали гуляють наліво-направо, а вона спершу вийде заміж — і вже тоді переспить з чоловіком, а до заміжжя не підпустить, хай він і золоті гори обіцяє. І лікарі їй видали таку довідку, а в довідці написано про тяжку операцію. І про те, що в лікарні пошкоджену плевру їй зашили. Й про те, що вона ціла. Мусила я в неї ту довідку взяти. Довідка як довідка, я на такі довідки надивилася — і для дітей своїх брала в лікарні, і для себе. А в довідці сказано все те, що сказала Мая. Якось мені через ту довідку й незручно стало, бо навіщо мені її довідка, нащо вона мені все це показує, і по-людському стало її жаль. Якась вона така вся, що дивишся на людину — й зразу стає жаль, а чому жаль — і сама не знаєш. Я її заспокоїла, щоб не переживала, бо головне — здоров'я, знайдеться гарний чоловік, який її полюбить, — йому ніяка довідка не буде потрібна, а тільки Маїна щира душа та її любляче серце. То вона мені що сказала? Сказала, що в наші часи така довідка ще ой як знадобиться. Я так подивилась на неї і подумала: та навіщо тобі довідка? Як є в жінок щастя — то є, обходяться без довідок, а коли нема щастя — ніякі довідки не поможуть. Але що то молоде-зелене, без досвіду, сподівається на щось і надіється — то сподівайся й надійся. Мая не тільки мені розказала про ту операцію, бо скоро вже наші дівчата між собою заговорили про операцію і про її довідку. Хоч і посміювалися, але співчували. Й що то їй за операцію таку робили? Та хіба теперішнім чоловікам потрібна довідка від дівчини? їм потрібне щось інше, тільки не довідка. Може, когось любить щиро, ще не розучилася щиро любити, хоче вийти заміж за свого хлопця, щоб віддатися тільки йому — й більше нікому, щоб разом з ним усе життя прожити у вірності,— ось і додумалася до такої медичної довідки, лікарі за спиною посміялися з неї — і виписали, бо чудеса всякі трапляються. А це вже я від дівчат наших, від офіціанток, почула, що Маю згвалтували. Хто згвалтував, як згвалтував? У мене волосся сторч стало на голові — якась дурна операція, якась дурна довідка на руках, а тепер ось згвалтували. А, кажуть, Андрій Андрійович. Андрій Андрійович?! Відпочивав у нашому санаторії з Донбасу один чоловік, такий огрядний, солідний, білявий, повен рот золотих зубів, він там десь чи головний інженер, чи заступник директора, чи ще якесь цабе, в нього там жінка й діти, а в нас він — парубок, бо у нас усі стають парубками, забувають про своїх дітей і жінок. Та не міг Андрій Андрійович згвалтувати Маю, та й невже тут інших нема, кого й гвалтувати не треба, а самі тебе згвалтують, і не такий він чоловік. А мої дівчата — еге, вроді не такий чоловік, і його б повинні гвалтувати, але Андрій Андрійович віддав чомусь перевагу Маї. А коли ж вони познайомилися? Познайомилися. І вона пішла до нього в кімнату? Пішла. А чого пішла? Бо запросив на каву. А хіба Мая не знає, яка то в чоловіків кава? Знає чи не знає, а пішла, бо вона ж не могла сподіватися такого від Андрія Андрійовича, й ніхто не сподівався, а він, вважай, дитину не пожалів після важкої операції, і довідка не допомогла. В їдальні його вже не видно і день, і два, значить, скандал, значить, ховається, соромно показуватися на очі. А на третій день появляється в їдальні, губи — до вух, сміється, ми його «лапшею» називали, бо він весь такий білий, як лапша. Здоровкається зі мною, бо я ж біля входу сиджу, навіть щось жартує, а я так собі думаю: і ти ще жартуєш. А пожартуєш, як хтось твоїй жінці напише, а ти додому приїдеш. І всі дивляться на нього як на героя, і він — як герой, радіє, що всі знають. Я спочатку нічого не могла зрозуміти — й чого він радіє, й чому від сорому додому не тікає, то це вже потім дівчата мені розказали. Андрій Андрійович дав Маї великого відкупного, щоб тільки не було скандалу, й вона згодилася. Дав їй багато, ще й по товаришах своїх збирав, з якими разом приїхав з Донбасу, так вони помирилися, і навіть не тільки помирилися, а далі зустрічаються. Далі зустрічаються? Згвалтував, заплатив якісь тисячі за скандал — і далі зустрічаються? Або я здуріла, або світ здурів. І це Мая? Мая, яка пережила таку важку операцію і взяла від лікарів довідку, що вона ціла, аби пред’явити своєму женихові? Якось чудно все виходить. І в Маї ніяк не спитаєш, бо бігає повз мене так, наче не бачить, немає мене. Діла. Я все-таки її зловила, питаю прямо, чи все це правда, що я чула: Андрій Андрійович тебе згвалтував і заплатив тобі гроші, щоб обійшлося без скандалу? Я від неї не чекла, а вона мені показала зубки: — А що б ви, Калино Семенівно, зробили на моєму місці? — На твоєму місці? — А чого б це я повинна бути на твоєму місці? — Якби опинилися на моєму місці. — У мене є своє місце, а на твоєму місці я опинятися не збираюся. — Усі ви так, усі ви так! А мені його жалко стало, бо в нього жінка — вчителька й троє дітей-школярів, а я їм зла не бажаю, бо в мене серце добре. Андрій Андрійович дуже просив, щоб не було ніякого скандалу, а я теж не захотіла скандалу, ось і мусила взяти гроші. Я відмовлялася від грошей, відмовлялася, бо гроші нічого не замінять, але він дуже просив, аби я взяла гроші, бо коли візьму гроші — тоді вже нікуди не поскаржуся, він буде спокійний, і я подумала, що справді так… І він скоро поїхав з нашого санаторію, не добув днів три-чотири, а розказували, Мая навіть проводжала, то вже їхнє діло, як хто кого проводжає. Тільки я чомусь перестала й дивитися в її сторону: ти, кухонна, миєш там на кухні посуд — і мий, а в мене свої діла. Коли сама після обіду якось підходить у їдальні до мене, сідає на стільці перед моїм столиком, так пронизливо дивиться мені в очі й каже: — Чого ви мене зневажаєте, Калино Семенівно? — Та Господь хай милує, щоб я тебе зневажала. — Ні, зневажаєте. — В мене є інші клопоти, ніж тебе зневажати. — Я знаю, ви на моєму місці бути не захотіли, не захотіли! Та я повинна якось жити, то й мені жити вже не треба? — Живи, Господь з тобою. — То ось подивіться на оцю довідку, подивіться! — Й знову показує мені отой медичний папірець. Питаю: — Нащо ти мені це показуєш? Ти вже показувала, я бачила. — А що там сказано? — Сказано те, що сказано. — Сказано про операцію? Сказано. Сказано, що після операції мені зашито плевру? Сказано. Ось я й невинувата. — В чому невинувата? — А ні в чому невинувата, ви не думайте й забудьте, і хай інші не думають і забудуть. — Що не думати й забути? Що таке сталося. В довідці сказано, що я невинувата. — Причім тут довідка? — Е-е, довідка потрібна, ви не розумієте, як мені потрібна довідка — на завтрашній день. Я з довідкою була дівчиною й залишилася дівчиною. — Та яка вже ти дівчина, коли в тебе он був Андрій Андрійович? — Багато ви не розумієте. — Скажи, раз я не розумію, просвіти мене, а то й умру непросвіщенна. Може, і я собі таку довідку дістану, що я дівчина, хоч і маю двох хлопців. — Самі здогадуєтеся, тільки не хочете признаватися. А мені для щастя довідка потрібна, я від свого щастя відмовлятися не хочу. — Я після цього довго думала про нашу розмову й нічого не тямила. Що їй з довідки? Нащо їй довідка? Андрій Андрійович її згвалтував, заплатив гроші — і вона знову дівчина, бо в неї є довідка. І якось чудно згвалтував, що вони потім зустрічались, і вона проводжала його на вокзал у Київ… А тут новий заїзд у наш санаторій, серпень місяць, фрукти, кавуни, сонце — якраз я найбільше серпень люблю, коли все дозріло, кави консервуєш, тушкуєш, маринуєш на зиму, коли все їси — й не відриваєш від рота, а наїдаєшся вволю. Й тут інші дівчата знову розказують про Маю, що вона в цьому заїзді має нового кавалера. Й дивуються. Це ж, якби працювала офіціанткою, була б на виду, то, зрозуміло, як не один, то другий учепиться, або ж так, як у нашої Люди, — всі чіпляються, а то ж Мая — кухонна, цілий день у закамарках та закапелках миє посуд і чистить казани, сіренька мишка, навіть сіріша за сіреньку мишку, а ти ж дивися, і на кухні її побачили, значить, є в неї щось таке, що чоловіки помічають. А новий кавалер у неї малоденький, на хлопчика схожий, у білій сорочечці ходить і в білих штанцях, ну, думаємо, цей уже Маю не згвалтує. Заїзд серпневий минув, кавалер поїхав, усе тихо, ніякого скандалу, ніяких балачок, але наші дівчата які? Однаково обговорюють. Обговорюють, що ось недавно тебе гвалтували, розплачувалися з тобою тисячами, а ти тут уже водишся з другим кавалером. Гаразд, та й кавалер не знає, що там було у тебе в минулому заїзді, але ми ж з тобою працюємо, ми знаємо, то як тобі перед нами? Ці балачки до Маї доходили чи не доходили, а тільки вона знову надумала сповідатися переді мною. Знову після обіду прийшла й отак сіла на стільці перед моїм столиком. Показує персня на руш — Бачите? — Бачу. — Що це таке? — Перстень. — А чом не питаєте, де взяла? — Коли ти хочеш сказати, де взяла, то кажи. — Ковалевський подарував. — Це ви так обручилися? — Ні, не обручилися, але він подарував. Правда ж, гарний перстень? — Гарний. — А вам коли-небудь такий дарували? — Дарували… А тобі що до того? — Я знаю, що дарували, знаю. Але не думайте, що я така, що мені не подарують, і мені подарували. Бо люблять. Бо не тільки вас люблять. —