Блуд

Так це була вона, що в касі кінотеатру сидить. Я її потім по фізіономії скрізь на Русанівці впізнавав. У неї чоловік, двоє дітей. Як побачу — завжди згадую, як вона біля річки відшила Фонаря, навіть оком не моргнула, мовляв — збираю котики. Але ж знаєш що, ти тільки візьми подумай — правду тоді казала, не обманювала органи правопорядку: справді збирала котики біля Дніпра.

… це я вчора в трамваї зустрілася зі своєю старою подружкою, колись разом училися в університеті на вечірньому відділенні. У норковій шапці, у дублянці, у пімах. Піми вже приношені, чоловік їй колись привіз із Півночі, як їздив на заробітки, тепер уже не їздить, влаштувався у якомусь кооперативі… Пам’ятаєш старий диван у материній квартирі, все провалювався під нами, а ти зітхав і зітхав: бідний диван, бідний диван, скільки цей диван набачився всякої всячини. Я раніше не казала, а тепер скажу, що ця Ірка теж ламала той диван, коли ми ще були студентами. Як не одна моя однокурсниця, то друга просила ключа посеред білого дня, водили кавалерів у материну квартиру, бо мати ж цілий день на роботі, а найчастіше — Ірка, вона просто божеволіла, їй щодня хотілося, а коли мала перерву — скаженіла. Диван від неї натерпівся найбільше, вона кілька разів і ремонт оплачувала. А тепер постатечнішала, мало не великосвітська дама, якби тільки у нас у Києві був великий світ. Знає польську, і я знаю польську, то в трамваї весь час переходила зі мною на польську, щоб пасажири думали, що ми полячки, прекрасні пані. То Ірка тепер уже не така, вже коханців у неї нема стільки, як раніше. Не без того, каже, щоб не вскочити у гречку, буває, особливо ж у командировці. Командировочний роман — це на день чи на кілька днів, роз’їхалися — і все. А в Києві вже не хоче морочитися з коханцями — то вони сьогодні не хочуть, то вони завтра не можуть, то післязавтра у них якесь сімейне торжество, понабридали зі своїми капризами. Тепер у неї основна ставка на законного чоловіка, бо їй треба щодня для здоров’я й для психіки — з гарантією, щоб потім ніяких дурних думок у голові не появлялося. То я в неї запитала, чи її чоловік щодня може, а раптом не зможе чи не захоче? Ірка подивилася на мене з прижмуром і сказала по-польськи: «Як то не зможе чи не захоче? Зобов’язаний!»

… жінка — завжди загадка. Ось тобі здається, що ти її розгадав, що ніяких таємниць у її душі не залишилося, а вона тобі раптом таку таємничу загадку загадає, що ніяким лобом не розгадаєш. Недавно я зустрічалася з Аделаїдою Йосипівною, це лікарка, моя сусідка по четвертому поверху. Завжди мені помагала з усякими ліками, по суботах і неділях пили з нею каву, а вечорами — пили чай і дивилися телевізор. У неї чоловік військовий лікар, задер хвоста — і поїхав у Росію, хоч ніхто його в шию з Києва не гнав. Мабуть, тому й поїхав, що вони з Аделаїдою Йосипівною тут не мирили, дітей не було, зарплата дрібненька. Зосталася сама — й запалала до нього любов’ю, до свого Вадика, листи йому пише, дзвонить по телефону, шле телеграми. Так наче в Києві більше немає чоловіків, наче ніяких образ не було. А він за нею теж скучив — і кличе до себе, обіцяє роботу й любов. Аделаїда Йосипівна тут кидає нагріте місце, летить у Росію, як побачила його не в своїй розпаленій уяві, а насправді,— погасла й навіть не димить, як ото димить мокра головешка. Перша ніч у його квартирі — лягли окремо, друга ніч — окремо. Й не хоче ні вона, ні він. А тут у цьому військовому госпіталі познайомилася з медсестрами, то язикаті медсестри все порозказували за їхніх лікарів, хто й чого з них вартий у ліжку, хто котирується високо, хто ніяк не котирується, а її Вадик у ліжку ні риба ні м’ясо, від нього хіба що вагітніти, а задоволення ніякого, бо ото засуне — й вийме, більше нічого. А медсестри ніякого відкриття не зробили, вона знала давно, що її Вадик такий. Перший тиждень минув, другий, а вони все окремо сплять. А то якось приходить Аделаїда Йосипівна з нічного чергування веселенька, усміхається, грає формами — аж чоловік запалився, щось там співає на кухні, готує для неї сніданок. Вона прийняла ванну, поснідала, обіймає його, сама тягне в ліжко, й нарешті вони вже відводять душу. А Вадик усе не нахвалить її — і жагуча, і ненаситна, і мало не збоченка, а може, й збоченка! Такий щасливий. І вона щаслива. Й він у неї все допитусться, що з нею сталося та що з нею сталося, що в ній така невгадана жінка проснулася. Та Аделаїда Йосипівна йому тільки всміхається й нічого не сказала, залишилася для нього загадкою — в ім'я збереження сім'ї. А мені вона розказала. Там, на нічному чергуванні в госпіталі, вона віддалася черговому лікареві, і все у них було добре, й лікар їй трапився великий мастак, вона аж ошаліла, коли відчула його як мужчину. Але ж у госпіталі сталося чепе, комусь приспічило вмирати, кинулися по чергових лікарів — ось їм і перервали на найцікавішому місці, не дали до пуття діло довести. Той лікар тільки розбудив у ній жінку, бо жінка в ній заснула, розбудив — і не більше, розтривожив, а вона прийшла додому, а тут Вадик. Одним словом, якби не черговий лікар, якби не нічна тривога її черговий лікар таки задовольнив у ній жінку, то невідомо, чим би все це ще в них закінчилося. Бо Аделаїді Йосипівні після довгої перерви так сподобалося зі своїм чоловіком, що вона потім на того чужого лікаря, з яким у неї не вийшло, й не дивилася. Так наче в них нічого не було. Й почала дуже пильно наглядати за своїм Вадиком, бо знайшла в ньому те, чого раніше не знаходила. Ще й ображалася на медсестер, які так непоштиво казали про її законного, мовляв, що від нього тільки вагітніти, більше нічого. Сказала мені, що ті медсестри самі не вміють, але своє невміння приписують комусь іншому, та нічого дивного тут нема, така людська природа.

…слухай, до тебе оця критикеса у французькому шиньйоні ще не підходила? Не підходила. А вона тобі подобається? А та, подобається, тільки шиньйон не подобається. Я тобі розкажу анекдот про шиньйон, тільки не зараз, бо зараз я поспішаю. А шиньйон з жінки завжди знімається, так що її приваба не в шиньйоні. Ще не підходила до тебе, але неодмінно підійде — в їдальні чи в бібліотеці. Або постукає в двері твоєї кімнати десь годині о десятій вечора, ти саме лежатимеш у ліжку й читатимеш газету на сон грядущий, а вона в тебе попросить цигарки й сірники. Не куриш? Не страшно, що ти не куриш, критикеса однаково підійде чи постукає в двері за цигарками, бо ти член редколегії журналу, а вона у ваш журнал подала свою статтю. Знаєш, вона вже тут до одного члена редколегії підходила. Не називатиму його прізвище, аби не від мене йшла плітка, але вас тут тільки двоє членів редколегії, то ти здогадуєшся, про кого я кажу, хоч я тобі його не називаю. Так от, критикеса прийшла до цього члена редколегії годині о десятій вечора просити цигарки й сірники, він пригостив її шотландським віскі, яке привіз із останньої своєї поїздки за кордон, годині об одинадцятій вона вже скинула спідницю, а він скинув штани. Й треба ж було їй саме у цей момент попросити, щоб він, як член редколегії, замовив у редакції журналу слово про її статтю, бо стаття — це розділ з дисертації і для неї дуже важлива публікація статті. У члена редколегії зразу все опустилося, він одягнув штани — й подався надвір курити цигарки, а коли десь годині о першій повернувся в кімнату — критикеси вже не застав. Так що, дивися, тобі доведеться попрацювати за двох членів редколегії, за себе й за нього, а критикеса наполеглива, їй сказали, що тепер усе залежить тільки від тебе, так що поспішай у магазин по горілку. І не думай тікати чи не відчинити дверей! Критикеса надрукує свою статтю в журналі, неодмінно захистить дисертацію — і в усьому ти їй допоможеш, у цьому ніхто не сумнівається.

… ідея чоловіка в моїй голові є завжди, ніяк жіноча стать не народжується без ідеї чоловіка, це аксіома. Бувають відхилення від програми, але то аномалії, хвороби, авжеж, ці аномалії та хвороби теж говорять, по-своєму говорять про саму вроджену програму. Ідея чоловіка в жіночій голові — абстрактна, і в кожному конкретному випадку вона повинна наповнюватися конкретним змістом. Розумієш? От я жінка, так? І я вродилася з цією ідеєю чоловіка, так? А тепер беремо конкретний випадок — тебе. Ця абстрактна ідея повинна трансформуватися, перерости в твою особистість. Розумієш? Ні, вроджена ідея чоловіка при цьому не пропадає, від неї звільнитися неможливо, навіть коли вона втілюється в твоїй особистості, авжеж, вона втілюється і водночас начебто існує паралельно з твоїм конкретним втіленням. Ти можеш на мене сердитися чи не сердитися, але так є, і від цієї об’єктивної даності нікуди не подінешся, хоч думай про це, хоч не думай. Тільки почекай, не давай рукам волі, коли я з тобою розмовляю, я повинна виговоритися, ох і дурні ж у тебе руки й не розуміють, що вони дурні. При кожній нашій зустрічі я повинна дозріти до тебе, ти повинен визріти в мені. Я маю тебе захотіти, запалитися бажанням, щоб ти ввійшов у мене, а я тобі віддалася, щоб ми були щось одне, спільне: чи то чоловік — жінка, чи то жінка — чоловік. Ти не сердься, бо я трохи вчена, трохи недовчена, то люблю погалалакати язиком на оцьому міжстатевому базарі. А ти не думав над тим, що чоловік сам по собі, окремо взятий, хоч і індивідуум, зле ущербний? І жінка так само, окремо взята, хоч начебто індивідуум, але теж ущербна? Ось тому чоловік усе своє життя шукає жінку, а жінка все своє життя шукає чоловіка, вони, зливаючись, прагнуть позбутися своєї ущербності, своєї неповноцінності, й вони у цьому прагненні, в оцьому злитті обертаються на двостатеву істоту, на симбіоз, себто на жінку-чоловіка чи чоловіка-жінку? Тільки не говори ніяких пошлостей. На твоїй лукавій фізіономії написано, що ти хочеш сказати якусь пошлість, але не треба, потерпи, я скоро виговорюся. Ти ж знав, з ким знайомився, — я кандидатка наук, викладаю у столичному торговельному закладі. Звичайно, жінці не обов'язково бути кандидаткою наук, але вже так склалося. Жінка — кандидат. Ка-ка. Кака. І найшвидше ти в мені визріваєш, коли слухаєш — і не заперечуєш. Так про що я тобі казала? Ой, який ти нетерплячий, ти ж усе псуєш, як ти цього не розумієш. Ну, псуй, псуй, раз до тебе не доходить моє слово. Але я однаково хочу виговоритися. Ой! Не вмієш. Уже скільки тобі років, а не вмієш. Добре, бачу, тн ніяк не змінишся, то вже роби своє діло, а я своє робитиму, я таки виговорюся. І мій перший чоловік не поважав у мені жінку, все гвалтом брав, то ми розійшлися через півроку. Другий чоловік за мною довго попобігав, поки я пустила його в сад любові, зле він теж трапився з егоїстів, з тих самців, для яких існує тільки їхня гола фізіологія, а вже фізіологія їхньої партнерки не існує, а коли ще в цієї партнерки є психіка й душа, а коли ця партнерка не просто партнерка навіть з психікою і душею, а неординарна особистість, — у них щелепи від нудьги вивертаються! Третій чоловік був з-поміж них найкращий, повністю мені підпорядкований, стелився килимовою доріжкою під ноги, завжди точно знав, коли я вже готова, а коли краще не показуватися на очі. Марко Маркович, закрійник ательє. Подумати не могла, що він здатен мене обманювати. Мене — й обманювати? Комусь можна віддати перевагу переді мною? А він кому в ательє шив — з тим поза ательє і жив. Як почула — не повірила. Щоб Марко Маркович, мій слизняк? Щоб це я його не задовольняла? Та швидше він мене мало коли задовольняв. А він і не став заперечувати, коли я його приперла до стінки, признався у всіх своїх коханках. І знаєш, як признався? Що всі вони його просять! Як то просять, питаю. А просять, каже, й мені їх жалко, тому не можу відмовити. Жалко, питаю. Жалко, говорить. Ага, коли тобі жалко — гайда, забирайся. І мій закрійник Марко Маркович подався жити на квартиру до своєї матері. Я сама зосталася, чомусь таке зло мене взяло. Я навіть подумати не могла, що він мене здатен зрадити, а він мене зраджував. Милосердний самець, гуманіст! Але ж і самця там не так багато, хіба я не знаю. То до чого він додумався. Прийшов миритися. Приніс пляшку шампанського, торт, горілку, оселедці. Я сховала шампанське і торт у холодильник, а він пив горілку і заїдав оселедцями. Як випив, то плакав, що дуже мене любить і не може без мене, зрозумів це тільки тоді, як ми розлучились. Я його прямо запитала. Запитала, з чим він ходив до своїх потягух — з порожніми руками чи з подарунками. Закрійник ательє так і витріщився. А я йому — ти не витріщайся, кажи правду, коли всерйоз хочеш помиритися, бо я жінка непроста й зі мною не можна поводитися так просто, як з іншими жінками. Щоб я тобі так просто дарувала всі твої зради — та за кого ти мене маєш? А він п’є горілку, їсть оселедці й плаче. А я страх не люблю чоловіків, які нашкодять, плачуть, каються — й при тому ще їдять оселедці. От що ти заніс, питаю, своїй першій полюбовниці, коли зрадив мене перший раз? А він перелякано бубонить — гроші. Гроші, каже, їй дав, бо тоді в мене з собою більше нічого не було, ніяких подарунків з собою не взяв, бо пішов до неї на квартиру міряти костюм, бо й не думав, що так станеться в них. І вона взяла, питаю грізно. А я, каже, залишив на столику біля дивана. То вона взяла, допитуюсь. Мабуть, узяла, каже мій Марко Маркович, бо не повернула. А може, взяв її чоловік, питаю, у неї є чоловік? Є чоловік, але чоловік не міг узяти, каже, бо чоловік саме був у відрядженні, а дітей у неї немає, щоб діти взяли. Скільки ж ти їй залишив на столику, питаю ще грізніше. П’ятдесят карбованців, белькоче він. Ого, кажу, п’ятдесят карбованців залишив, ого, як високо оцінив її пошлі послуги, а мені ти коли-небудь платив п’ятдесят карбованців? А Марко Маркович іще дужче витріщився на мене: я — і щоб отак грубо говорила з ним про гроші! Злякався — й мовчить. А мені скільки ти даси, питаю. А він ще дужче злякався, бо ніяк не вгадає, що від мене чекати, а я й сама до пуття не відаю, що від себе чекати, імпровізую на всю катушку. Скільки даси, питаю, бо я ж тобі не дружина, ми з тобою розлучилися й ти до мене прийшов як до проститутки. Повіриш, він упав на коліна, плаче, а я йому: ану викладай гроші, я подивлюся, в яку суму ти мене оцінюєш. Він почав порпатися в кишенях, дістав якісь пожмакані купюри. Сімдесят один, каже, О, кажу, це все-таки більше, ніж п'ятдесят, що ти дав своїй першій проститутці. Він бубонить, що вона не проститутка, а жінка собі. Значить, я проститутка, питаю, раз ти мені платиш? Я так зацькувала його за ті сімдесят один карбованець, що ніякий сімдесят один карбованець того не вартий. А вже потім змилостивилась над ним, над гуманістом. Бери мене, кажу, як проститутку, а я тепер спробую, як беруть проститутку, бо ніколи ще не була проституткою й ніколи мені не платили. А він рюмсає,оселедцями від нього смердить. Потім як почав мене обціловувати, як почав, аж поки я зласкавилася й сказала, що годі, що він як мужчина вже дозрів у моїй свідомості. А прийшов через кілька днів — я знову йому: що ти заплатив своїй другій шлюсі? Чи вона в тебе не шлюха була? І до цієї ходив додому, а куди ж у цей час відряджався її чоловік? То мій закрійник ательє мені сто карбованців, однією купюрою, видно, що підготувався. О, кажу, я в тебе в ціні виросла, все-таки вигідніше бути платною проституткою, ніж законною жінкою. А він каже, що любить мене. Що під час нашої розлуки полюбив мене — й нічого не здатен вдіяти з собою, так любить. Що я знущаюся з нього, коли саму себе називаю проституткою. Що він не впізнає мене, що я раніше такою не була, й коли він сам довів мене до такого стану, то йому й на світі не варто жити. А я йому кажу — так, довів, я справді раніше такою не була, та мені сподобалося бути проституткою, бо законну жінку не шанують, а проститутку шанують, і поки що я віддаюся тільки йому, але можу піти по руках, ось надумала шити собі костюм, подамся в якесь ательє індивідуального пошиву, там теж не без майстра-закрійника, запрошу його додому на примірку, він мій натяк зрозуміє, він теж добре заробляє, то подивимося, скільки від нього матиму!..