Блуд

Й нам у видавництві стало все зрозуміло. Хоч зрозуміло, та однаково чудно. Це ж треба! Правду чи неправду розказувала вона про нашого головного редактора, про знаменитого молодого поета, про публіциста? Особливо — про публіциста? Були вони всі у Світлани чи не були? Почали сумніватися. Може, головний редактор і знаменитий молодий поет і не були, але публіцист неодмінно був, бо в нього якась така підозрілива фізіономія — наче він з цієї шкодливою фізіономією був не тільки в нашої коректорки, а й у жінок з виробничого відділу, з бухгалтерії. А психіатричка, Павлівка — була ж, була ж, ніхто не вигадав! А квіти, скільки квітів — і до психіатрички, і після психіатрички? Хтось же їх носив Світлані, хтось же носить. Ось тільки хто? Хоч я сиджу з нею в одній кімнаті, але за весь час не бачила жодного чоловіка, який би приніс їй бодай квіточку, бодай зелений весняний листочок, бодай жовтий осінній листочок!

… за свого двоюрідного брата розкажу, за Сашка, його колись уся Русанівка знала як Сашка Пузиря. Пузир, бо головатий-мордатий, бо грудастий-животастий, а кулаки — як гирі. Він тільки те й робив, що бився з усіма, тому й знали. Пузир прославився ще в одинадцять років — зі своєю однокласницею втекли на острів посеред Дніпра, там поставили намет і жили місяць, ніхто з батьків не знав, де вони поділися. 3 одинадцяти років у нього з дівчатами й почалося. Як був у дев'ятому класі, то сусідка говорила його матері: «Мабуть, у твого Сашка дуже солодка морковка, раз до нього мало не щодня бігає блондинка, учителька фізкультури з їхньої школи. Тільки ти на роботу, а вони обоє біжать зі школи сюди на квартиру, ох і морква в твого Сашка солодка». 3 дівчат насміхався, мовляв, ще не встигнуть на світ народитися, а вже думають заміж вийти. Перша дружина в нього була наркоманка, Пузир з нею теж спробував наркотиків, але не призвичаївся, вернувся до горілки, а наркоманка підзалетіла в колонію — й після колонії розбіглися, вона собі знайшла якогось наркомана. А він потім років два не хотів женитися. Приводив з танців чи просто з вулиці дівку додому, інколи силоміць затягував. Затягував у квартиру, а сам ішов купатися в ванну. Купався в ванні, скільки хотів, а потім уже приступав до дівки. Ти ж могла піти, казав, коли я був у ванні, а ти не пішла, значить, чекала. А спіткнувся на Ленці-хуліганці. В кафе у Гідропарку з нею познайомився, дуже вона йому сподобалася. Привів додому й навіть не пішов купатися у ванні, як завжди, а кинувся її роздягати. Роздягнув, а вона гола вирвалася з квартири за двері. Заходь, кричить голий Пузир, хай сусіди не дивляться. Не хочу, кричить Ленка-хулігаика, хай дивляться. То Сашко на ній і женився. А того, сказав, що вона перша від мене втекла. От яку не приведу, знайому чи незнайому, купаюся у ванні цілу годину — чого ти сидиш і не тікаєш, чого чекаєш мене, коли маєш повну волю? То він переспить з такою — і коліном під зад, іди гуляй, така мені не потрібна. А Ленка-хуліганка перша, яка від нього втекла, значить, не така, як інші, значить, є в неї дівоча гордість, от він і женився. Одну дівчинку народили, другу, бо він від неї хотів мати саме дівчат, бо він її полюбив за один лише факт — що вона тоді втекла від нього в коридор. От і спробуй вгадай цих чоловіків, спробуй догоди: один тебе полюбить за те, за що інший радий від тебе забігти на Колиму. Вони то разом, то по черзі їздили в Польщу, займалися всякою спекуляцією, з то років чотири тому Ленка-хуліганка поїхала сама — й пропала. Тільки листівку прислала, що залишається в Польщі, а шукати її не треба. Чого, навіщо — ніхто не знав. То Сашко Пузир зібрався й поїхав у Польщу, знав, що її треба шукати в Любліні, а де — не знав. Але знайшов. Що вона там утворила! Видала там себе за дівчину, за незаміжню, за бездітну й вишла заміж за якогось польського спекулянта, з яким вона раніше мала діла. На коліна падала, аби тільки Сашко Пузир не викрив її перед поляком. А він її навіть не вдарив. Так любить. За те, що вона колись без трусів утекла від нього в коридор. То що він зробив? Переїхав у село, купив у селі хату — й фермером став. Доглядає двох своїх дочок, обох дуже любить, а за помічницю взяв собі якусь сільську жінку. Він її не любить, але живуть добре, не сваряться. Обидві дочки вже пішли в школу, вчаться. Ленка-хуліганка за цей час ні разу так і не приїжджала. А він її любить і каже: «Ось дочки повиростають, моє хазяйство розростеться, а колись приїде Ленка-хуліганка й побачить, що вона втратила, та пізно буде, бо ми їй ніколи не простимо!»

… вам, чоловікам, тільки одне в голові: завалити бабу. Як дивитеся на жінку — тільки про це й думаєте. Так що ваші думки читати дуже легко, бо у вас завжди тільки одна думка. Може, неправду кажу? Правду. Я тільки одного знала, що не хотів мене завалити, за все життя — тільки одного. Ми тоді з ним були студентами, вчилися в Ніжині, в педінституті, я вже була випускницею, а він учився на другому курсі, я жила на квартирі, а він у гуртожитку по вулиці Богуна, поблизу поштамту і комунальної бані. В інституті на перерві між лекціями він читав мені свої вірші, а в віршах: я тебе люблю, люблю, люблю! Я колись пам'ятала його вірші, тепер забула. Після лекцій або гуляли біля інституту в Графському парку, або купалися в озері й загоряли. Як там навесні співали солов'ї, я більше ніде не чула таких солов'їв, як тієї весни в Ніжині! І весь час цілувалися з ним, у мене в голові паморочилося від поцілунків. І що він говорив? Говорив, що дуже любить, так любить що ніколи не посягне на мою дівочість, на мою цноту, що поcягнути на мою цноту — це святотатство така я свята й чиста. Він і вірші такі писав про мене — як про богиню, перед якою можна тільки бити поклони, а посягатися на богиню навіть у помислах — великий гріх. Якось я вночі, на березі Остра, спитала, чи не жалко йому, коли моя цнота дістанється комусь іншому? Й він сказав, що береже мене для себе, нікому не віддасть ось тільки женитиєь йому ще рано, поженимоєь тоді, як він закінчуватиме інститут. І я здуріла, почала шалено його цілувати й просити — візьми ж мене, візьми, візьми! Ніколи нікого не просила, а його тоді просила, бо він справді мене любив, я ж добре відчувала, як він любить мене, як мучиться своєю любов’ю. А він сказав — ні, й обняв так сильно, що я мало не задихнулася. І покусав мені губи, що я ледве могла чай пити. Після цього ми з ним більше нс зустрічались, я від нього тікала. Саме тому, що він так сильно любить. І сама не знаю, чому його любов стала тяжка, неприємна. Якісь вірші передавав через знайомих дівчат — я повертала не читаючи. А тут познайомилася зі своїм офіцером Антоном Щелконоговим і за якийсь тиждень вийшла заміж. Тепер інколи думаю: шкода, що навіть вірші не збереглися. Такі поети більше не траплялися, а раз не траплялися, значить, нема таких. І коли згадую інститут і студентський свій Ніжин, то насамперед чомусь згадується він, ота весняна ніч над Остром. Де він тепер?

… давай отак пройдемося біля кінотеатру «Десна», що сьогодні тут демонструсться? Ага, бойовик американський. Тепер коли не американський бойовик щодня, то американська порнографія, то американська маячня космічно-фантастична, то вже французька садистсько-мазохістська каламуть. А що тут сьогодні? «Лють у клітці», бойовик. Заглянь у віконечко каси, побачиш цікаву жіночу фізіономію. Ні, в кіно не підемо, нащо нам «Лють у клітці», коли, подивися, біля кінотеатру пиво в бочці, продають на розлив, а фізіономія в віконечку каси колоритна, варта твоєї уваги. Ну що, подивився? Ха-ха-ха, трохи порубцьована фізіономія, пошрамована, але нормально зашита і, я б сказав, вилуджена. А ці наївні очі на бандитській ряшці, правда? Як волошки серед чортополоху, ні, як ромашки поміж іржавого колючого дроту. Звідки її знаю? Всі на Русанівці знають, і я знаю. Смачне зранку холодне пиво, правда? Колись отам-о, подивися через міст, на дніпровські верболози, я пішов назбирати котиків, бо пригріло весняне сонечко, найiшов на мене ліричний настрій. А там зарослі, вважай, у самому центрі Києва, дніпровська голуба вода, благодать. Нарвав котиків, а назустріч міліціонер. Що ти тут робиш, питає. Як що, кажу, збираю котики, й показую йому пучок котиків. Ні, що ти тут робиш, сікається до мене. Та ж котики збираю, кажу йому. Ти що, кажу, не впізнаєш мене, ми з тобою в одній школі вчилися, ти ж — Фонар? А він у школі завжди ходив з підбитими очима, то його так і назвали — Фонар. А-а, каже він, і я тебе впізнав, ти — «М'яса Хочу», еге? А мене так у школі називали, бо я завжди казав, коли бачив пиріжки з горохом чи з капустою, що я хочу м'яса, хочу м'яса, хочу м'яса! А кого ти тут шукаєш у кущах, питаю. Сучку шукаю, каже Фонар. Яку сучку, питаю. Натуральну київську сучку, каже, отам біля гастроному, біля автоматів з пивом зібралися мужики, алкаші алкашами, похмеляються після вчорашніх зловживань і перекосів, а сюди в кущі по черзі бігають, бо тут якась профура завелася, всіх приймає. Так ти хочеш, щоб і тебе прийняла, жартую. Та на хрін вона мені здалася, сердиться Фонар, щоб за одним разом зібрати венеричні болячки з усього Києва, Союзу, а то й з Африки! А я подумав, каже, що ти від неї вертаєшся, ходімо пошукаємо. Та на фіг вона мені здалася, кажу, ота профура, щоб я її шукав, шукай її сам, а я подивлюсь, як ти шукаєш. Слухай, каже він, перестань з мене сміятися, Хочу М'яса, бо я не люблю, коли з мене сміються. Та не бухти, Фонар, кажу йому, ходімо шукати профуру вдвох, хоч вона не потрібна ні тобі, ні мені. Йдемо, дивимося, озерце розлилося, за озерцем у верболозах лежить зрубана верба, а біля верби сидить якась дівка, волосся розпущене, в курточці, в чобітках. Побачила нас — і пальцем кличе. І від неї хтось проворно тікає через кущі, навіть не один, а двоє. Фонар свиснув, а хіба вони дурні ставати? А дівка пальцем отак до нас — ідіть, ідіть. Ми підходимо. Ти що тут робиш, питає міліціонер. А нічого не роблю, каже вона. А чого сидиш на землі, питає він. Бо сонце пригріло, каже вона, то я сиджу на землі, гарно тут, подивіться, яка красива Лавра за Дніпром, і ви сідайте біля мене, подивимося разом на Дніпро й на Лавру. А тут двоє мужиків ідуть, пивом пахнуть, перегаром несе від них, видно, з тих, що біля гастроному зранку похмелялися, а тепер прийшли розважитися. Вони дивляться на нас, а ми з Фонарем дивимося на них. Ви що тут робите, питає Фонар. Гуляємо, кажуть вони, а хіба не можна? Можна, каже він, то й гуляйте своєю дорогою. Вони пішли з матюками, а Фонар питає у профури, що вона тут робить. А профура сміється й каже: котики збираю, котики, ось подивіться, скільки назбирала котиків. І показує букет вербових котиків, а біля неї на землі повнісінько розкидано зірваних котиків. Хіба ви не бачите, каже вона, що я збираю котики, збираю котики. А вони що тут роблять, питає дурний Фонар і показує на тих двох мужиків, що вже й не видно в кущах. А я не знаю, що вони роблять, каже профура, може, вони теж збирають котики, але я не знаю, що вони роблять, бо я збираю котики. І сміється з нас обох, каже, й ви збирайте котики, а ви чим тут займаєтесь, а ви чом не збираєте котики, весна, так славно тепер у Києві, то ви теж збирайте котики, а якщо самі не хочете зривати котики, то беріть ось мої, у мене багато, мені не жалко. Фонар як почув — зовсім офонарів, ану геть звідси, закричав, а то опинишся у відділенні, там позбираєш котики…