Дорога мама

Глава 7

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Майбутнє, яке вони обирають самі

Коли Хасан та Алексіс повернулися з роботи додому, за вікнами вже панував зимовий Різдвяний вечір. Вони обмінялись подарунками, які поклали у червоні мішечки для подарунків, які мали форму шкарпеток Санта - Клауса.

- Алексіс, телефонували твої батьки, питали чому ти припинила спілкуватись з ними.

- Я спілкуюсь з батьком та Делією по телефону.

- Янніс просив мене вмовити тебе приїхати, хоча б, на Новий Рік.

- Добре, - неохоче відповіла Алексіс, скривившись.

31 грудня Алексіс і Хасан приїхали, у Харків до будинку Василіадіс. Всі разом прикрашали ялинку, накривали на стіл і жартували.

Невдовзі до них завітав Еліас — хлопець Ддії, який нещодавно повернувся з армії.

— А Делія ще не приїхала? — запитав він.

— Янніс поїде за нею на автовокзал, — відповіла Марія. — Вона обіцяла бути сьогодні.

Увечері Янніс повернувся з Делією. Щойно дівчина переступила поріг, Алексіс здивовано вимовила:

- Делія, ти змінилась.

Марія, побачивши що під пальто молодшої доньки виразно округлявся живіт, зблідла й знепритомніла. Хасан підхопив її та поклав на диван, а Алексис принесла води. Коли Марія отямилася, у її очах стояли сльози.

— Делія, що це? — прошепотіла вона.

Донька опустила очі.

— Мамо, я все поясню.

— Скільки місяців? — різко запитав Янніс.

— Чотири.

— Як ти могла приховувати це від нас?! — кричав Янніс. — Ти взагалі розумієш, що наробила?

— Не кричи на неї! — втрутилася Алексіс

— А ти не втручайся, будь ласка! — суворо відрізав батько.

Делія стояла посеред кімнати, стискаючи руки на животі.

— Я не хотіла, щоб усе так сталося.

— А хто батько дитини? — запитала Марія.

— Хлопець, із яким я зустрічалася в інституті. Коли дізнався про вагітність, він мене покинув. Спочатку обіцяв допомогти, а потім перестав відповідати на дзвінки.

— І ти мовчала чотири місяці?! — Марія знову розплакалася.

— Я боялася вашої реакції. Але я вирішила народити дитину. Вона ні в чому не винна.

— А як ти збираєшся її утримувати? — запитав Янніс.

— Я вже влаштувалася на роботу. Перевелася на заочне навчання й переїхала з гуртожитку в маленьку орендовану квартиру. Плачу за житло сама. Я намагалася впоратися без вашої допомоги.

Марія дивилася на доньку, не вірячи власним вухам.

— Ти жила сама, переживала все це й навіть не зателефонувала мені?

— Я боялася, що ви відвернетеся від мене.

— Ми твої батьки! — вигукнув Янніс. — Ти мала сказати правду!

— Я знаю! Але я не шкодую про своє рішення. Я народжу цю дитину, не дивлячись ні на що!

Алексис обійняла сестру:

— Чому ти жодного разу мені про це не розповіла?

Делія тихо вимовила:

- Мені було соромно.

- Не тобі має бути соромно, в тому покидьку, який так з тобою вчинив! - відповіла Алексіс - Ти не сама, Деліє. Ми допоможемо тобі.

Хасан підтримав її слова, а Марія, витерши сльози, підійшла до молодшої доньки.

— Я дуже налякалася, — прошепотіла вона. — Але я не хочу, щоб ти проходила через це сама.

Делія обійняла матір. Янніс ще сердився, проте зрештою теж притиснув доньку до себе.

— Ми все вирішимо, — сказав він. — Але більше жодних таємниць.

Родина сіла за святковий стіл. Новина про вагітність змінила настрій вечора, та всі намагалися підтримати Делію. Марія вже розпитувала, чи була донька в лікаря, а Янніс обіцяв допомогти з витратами.

Коли настав Новий рік, вони привітали одне одного й підняли келихи за майбутню дитину.

Та коли гості розійшлися по кімнатах, а Алексис із Хасаном залишилися у вітальні, Марія та Янніс мовчки пішли на кухню.

Там, наодинці, вони раптом згадали власне минуле.

— Знаєш, Яннісе, сьогодні я зрозуміла, як це — боятися правди, — тихо промовила Марія. — Делія боялася нашої реакції. А я колись усе життя боялася зізнатися собі, що наш шлюб був помилкою.

Янніс повільно підвів на неї очі.

— До чого ти ведеш?

— До Алексис.

Він напружився.

— Не починай.

— Ні, сьогодні ми нарешті поговоримо про це. Ти одружився зі мною лише тому, що я завагітніла. Ти не любив мене тоді й ніколи не любив.

Янніс відвернувся.

— Я був молодим. Не хотів, щоб наша дитина народилася поза шлюбом. Я вважав, що так буде правильно.

— А я кохала тебе, — гірко усміхнулася Марія. — Я переконувала себе, що з часом ти полюбиш мене. Але ти ніколи навіть не намагався.

— Я не обіцяв тобі великого кохання.

— Я знала, що ти не любиш мене, — продовжила Марія. — І злилася. На тебе, на себе, на все своє життя. Але найстрашніше те, що я перенесла свою образу на Алексіс. — Я дивилася на неї й бачила нагадування про те, чому ти одружився зі мною. Вона була невинною дитиною, але я не могла позбутися цього відчуття. Я була холодною з нею, часто докоряла їй, приділяла більше уваги Делї. Алексіс не заслуговувала на це.

Марія закрила обличчя руками.

— Вона не винна, що ми не вміли бути щасливими.

Янніс сів навпроти.

— Ти думаєш, мені було легко? Я залишився з тобою через обов'язок. Роки минали, ми виховували дітей, облаштовували дім, святкували разом. Я переконував себе, що цього достатньо.

— Але цього не було достатньо ні для тебе, ні для мене.

— Ні, — визнав він. — Не було.

Марія довго дивилася на чоловіка, якого колись кохала більше за життя.

— Я більше не хочу жити так. Не хочу вдавати перед дітьми, що в нас щасливий шлюб. Не хочу зустрічати ще один рік поруч із людиною, яка ніколи мене не кохала.

Янніс опустив голову.

— Ти хочеш розлучення?

— Так.

Він довго мовчав, а потім кивнув.

— Мабуть, це давно мало статися. Ми залишалися разом заради дітей, але вони вже дорослі. І я не хочу, щоб Алексіс та Делія й далі жили серед наших образ.

Марія витерла сльози.

— Я не прошу тебе пробачити мені все. Але я хочу, щоб ми нарешті припинили брехати одне одному.

— Я теж цього хочу.

Янніс підвівся й подивився на ялинку у вітальні. Її вогники відбивалися в темному вікні, нагадуючи про свято, яке мало принести новий початок.

— Завтра поговоримо з дівчатами, — сказав він. — А потім почнемо оформлювати розлучення.

Марія мовчки кивнула.

Цього вечора в їхньому домі народжувалося нове життя, але водночас завершувалося старе.

Делія готувалася стати матір'ю, Алексис і Хасан будували власне майбутнє, а Марія та Янніс нарешті наважилися розірвати шлюб, який тримався не на коханні, а на обов'язку й давніх образах.

Новий рік почався з правди, яку вони приховували багато років.

Після повернення додому, Алексіс підняла делікатну тему, зізнавшись Хасану:

— Хасан, я маю тобі дещо сказати.

- Так, люба.

- Я взагалі не планую народжувати дітей , тому що боюся вагітності. Боюся пологів, болю, можливих ускладнень. Боюся, що зі мною щось станеться або що я не впораюся з усім цим психологічно. Я знаю, що багато жінок народжують дітей, і я не засуджую їх. Але коли уявляю себе на їхньому місці, мені стає страшно. Якщо ти захочеш розлучитись, я тебе зрозумію, тому що, зазвичай, Східні родини великі...

- Я знаю, наскільки важливими для багатьох Східних родин є діти. - відповів Хасан. - У деяких сім'ях вважають, що чим більше дітей, тим повнішою є родина. Я розумію, чому люди цього прагнуть, і не бачу нічого поганого в тому, щоб мріяти про велику сім'ю. Але жити для себе теж не погано. Я не хочу бути "як всі", я хочу бути щасливим. Тому я приймаю будь яке твоє рішення.