Дорога мама

Айнура, дружина Карима, вирізнялася серед родини світлим волоссям і світлою шкірою. Вона розповіла, що походить із берберської родини з Марокко. Її чоловік Карим був старшим братом Хасана, вони приїхали з чотирирічним сином Даніяром, який перейняв риси обличчя Карима, а світле волосся - від Айнури.

Для святкування в будинку змінили обстановку. На підлозі розклали великі подушки, запалили свічки, поставили таці з фруктами, горіхами й солодощами. У кімнаті панувала особлива атмосфера: тепле світло, музика, тихі розмови й аромат хни.

Алексіс одягла червону сукню, а обличчя прикрила червоною вуаллю.

За традицією Лейла мала відгадати, хто з трьох дівчат під великою шаллю є її майбутньою невісткою. Поруч із Алексіс сиділи Делія та Сабріна. Лейла уважно роздивилася всіх трьох. Спершу вона зупинила погляд на Сабріні.

— Ось вона, — упевнено сказала Лейла.

Сабріна під шаллю ледь не засміялася.

Лейла помовчала, а потім похитала головою.

— Ні. Я помилилася.

Вона перевела погляд на іншу дівчину й нарешті вказала на Алексіс.

— Ось наша невістка.

Селін захоплено плеснула в долоні.

— Я ж казала! Це наша невістка!

Айдан усміхнулася.

— Алексіс, ця сукня тобі дуже пасує.

Алексіс підняла вуаль і засміялася.

— Дякую. Я рада, що вам подобається.

Марія, яка сиділа неподалік, спостерігала за сценою з виразом обличчя людини, що змушена бути присутньою на святі, яке зовсім не схвалює. Лейла помітила її погляд, але не подала вигляду. Вона взяла хну й почала малювати на руках Алексіс витончені візерунки.

— У нашій родині цей обряд пов’язаний із побажаннями щастя нареченій, — пояснила вона. — Візерунки різняться залежно від традицій родини, але головне — добрі побажання, з якими ми їх наносимо.

— Я хочу запам’ятати цей вечір, — сказала Алексіс.

— Тоді запам’ятай не лише малюнки, а й людей, які сьогодні поруч із тобою, — відповіла Лейла. — Весілля триває день, а родина залишається надовго. Алексіс кивнула. Після того як Лейла завершила візерунки на руках і стопах нареченої, Селін та Айдан почали малювати хною візерунки на руках і стопах заміжніх жінок. Айнурі також дісталася своя черга, Делії та Сабріні, які ще не були заміжні, розмалювали кінчики пальців.

— У деяких родинах вважають, що спочатку слід приділити увагу нареченій, потім заміжнім жінкам, а вже після цього — незаміжнім дівчатам, — пояснила Лейла. — У кожної сім’ї свої звичаї, але сенс один: побажати щастя й добробуту.

Айнура продовжила:

— А ще є традиція: в першу шлюбну ніч наречений повинен знайти свої ініціали серед малюнків хною. Якщо не знайде — має зробити нареченій подарунок.

— Отже, це найвигідніша частина обряду, — підсумувала Алексіс. — Треба було намалювати ініціали так, щоб їх неможливо було знайти.

— Карим досі стверджує, що я зробила це навмисно, — засміялася Айнура.

— А він не знайшов? — запитала Делія.

— Не знайшов, — усміхнулася Айнура. — Тому подарував мені золотий браслет.

Стелла, яка сиділа збоку, скривилася.

— І що молодим робити, як не шукати якісь літери? Невже їм більше нема чим зайнятися, в шлюбну ніч?

Її голос був настільки гучним та грубим, що музика на мить ніби стихла. Селін зробила вигляд, що не почула. Айдан почала розповідати про інший обряд. Лейла спокійно продовжила малювати візерунки, не бажаючи псувати вечір через грубість гості. Проте Алексіс помітила, як напружилася Айнура.

Стелла, не отримавши уваги, якої прагнула, почала бурмотіти щось собі під ніс.

— Я не розумію, чому всі так захоплюються цими традиціями.

— Тому що для когось вони мають значення, — відповіла Алексіс.

— Ти ще молода, нічого не розумієш.

— Можливо. Але я принаймні не вважаю обов’язковим ображати те, чого не розумію.

Стелла роздратовано підняла брови.

— Ось бачиш, Маріє? Твоя донька вже вчить мене жити!

— Алексіс, не провокуй тітку, — втрутилася Марія.

Алексіс подивилася на матір.

— Я нікого не провокую. Я просто відповіла на її слова.

— Можна було промовчати.

— Можна було й не ображати гостей.

На мить здалося, що вечір знову перетвориться на сварку.

Але Лейла підвелася й оголосила:

— А тепер, здається, настав час танцювати!

Селін увімкнула музику й почала танець живота. До неї приєдналися Айнура, Айдан та Алексіс. Незабаром Делія теж підвелася, а за нею, після кількох вагань, приєдналася навіть Сабріна. Стелла спершу спостерігала з осудом, але коли побачила, що всі веселяться без неї, почала плескати в долоні в такт музиці. Коли танці завершилися, жінки знову розсілися на подушках. На тацях залишилися фрукти, горіхи й солодощі, а в повітрі ще тримався аромат хни. Марія довго мовчала, але її цікавило питання, яке вона не наважувалася поставити Лейлі прямо.

Нарешті вона заговорила:

— Лейло, скажіть, а як у вашій родині ставляться до жінок?

Лейла підняла очі.

— Як саме?

— Ну… кажуть, що східні жінки повинні в усьому слухатися чоловіків.

— Хто каже?

Марія розгубилася.

— Та всі знають…

— Якщо всі знають, то, мабуть, мені не потрібно вам нічого пояснювати, — спокійно відповіла Лейла.

Делія ледь не засміялася.

Марія насупилася.

— Я серйозно питаю.

— І я серйозно відповідаю. У нашій родині жінок поважають. Я не вважаю, що шлюб повинен перетворюватися на боротьбу за владу.

— Але ж чоловік — голова родини!

— У різних родинах по-різному розподіляють обов’язки. Для мене важливо, щоб чоловік і дружина поважали одне одного, підтримували й не принижували.

— А як же гареми? — поцікавилася Сабріна.

Лейла всміхнулася.

— Гареми — це не повсякденне життя кожної турецької родини. Не можна судити про всіх людей за історіями про правителів або за телевізійними сюжетами.

— Але іслам дозволяє мати кількох дружин, — не вгамовувалася Сабріна.

— У деяких мусульманських традиціях це допускається за певних умов, але не означає, що кожен чоловік прагне такого шлюбу. Багато людей обирають одну дружину й залишаються з нею все життя. Мій чоловік, наприклад, не давав мені підстав думати, що йому потрібна інша жінка.

— А коханки? — запитала Делія. — Кажуть, що чоловіки всюди однакові.

— Чоловіки бувають різними, — відповіла Лейла. — Як і жінки. Якщо людина зраджує, це її рішення, а не властивість усіх представників певної країни чи релігії.

Марії не подобалося, що Лейла говорила спокійно й упевнено, не підвищуючи голосу. Через це її власні заперечення починали звучати дедалі менш переконливо.

— А як же війни між Туреччиною та Грецією? — раптом запитала вона. — У минулому наші народи воювали. Мене непокоїть, чи не ставитимуться до Алексіс гірше лише тому, що вона гречанка.

Лейла помовчала, потім відповіла:

— Я не воювала з Грецією, Маріє. Не воював і мій син. Ваша донька також не має стосунку до тих подій, які відбулись сто років тому... Історія важлива, але вона не повинна бути приводом ненавидіти людей, яких ми навіть не знаємо.