Перелетні птахи

— Друзі, каже, а це ж як? Провокація яка, чи що?.. Панове кажуть — книжок немає… А тут, на самоході, хіба що? Полова?.. Вісім новісіньких шаф із книгами, аж тріщать, а вони — книжок немає!.. Не підведете, панове! Не на таких натрапили! Якусь „зразкову виставку” вигадали… Що це за дикі, большевицькі методи? З книжками возяться, як баба з парастасом, а тут народ без друкованого слова в’яне, як осінний лист! На очах нидіє. — Друзі, я висуваю конкретну пропозицію: спорожнити всі шафи! Не пустити ні одної книжки з нашого села! Література — це скарб народу, а книги — морська глибина! За мною, друзі! До світла! До сонця!..

…Гей, як заворушеться народ! Як заклекоче грізним дев’ятим валом!.. Гей, як потиснуть хлопці, як припруть грудьми автомашину… Шах-шарах, трах-тарах! — затріщали дошки, забряжчало скло, і за хвилину зразкова виставка книжок припинила своє коротке існування…

Розлетілася на тріски!

…І в тую ж хвилину одне жалісне зідхання вихопилось з грудей юрби, один плач, одне ридання потрясло повітрям…

„Зразкова виставка” виявилась великим „блефом”…

Виявилось, що в шафах, за скляними перегородками, замість книжок — лежали пустопорожні палітурки, з золотими відтисками на хребтах…

А книжки вам не було ні на лік!

ІІІ

В мрячному, чорному настрою верталися доповідачі з пропаґандивної поїздки в обломаній автомашині…

Сумно скрипіли колеса:

…Учітеся, брати мої!

…— книги морська глибина…

Осінь була золота.

Журавлі кричали: кру, кру…

ЗЛОЩАСНИЙ РУКОПИС

Головний редактор Видавництва попросив до свого кабінету знаменитого літературознавця, д-ра Головенка, поклав перед ним на столі дебелий сувій пожовклого паперу, записаний густо дрібним мачком по обох сторінках та перев’язаний шпагатом, і сказав:

— Дорогий докторе, наспіла оце до нас нова історична повість із старокняжої доби, під назвою „Ратищем просто в серце”. Приблизна вага цього скрипту два з половиною кілограми. Та, на жаль, це покищо тільки перший том повісти. Дальших шість томів обіцяє невтомний автор надсилати нам безперебійно у піврічних відступах часу, впродовж трьох років. Чи ви почуваєте себе на силах, без шкоди для ваших очей, ваших нервів і взагалі для вашого здоров’я, взяти цей перший томище на рецензію?

Щире і добродушне обличчя знаменитого літературознавця прояснила весняна усмішка.

— Давайте, голубчику, давайте! Історична повість із старокняжої доби?! Прекрасно! Давайте нам таких повістей якнайбільше! Такі повісті йдуть у нас на вагу золота! Давайте! Я з радістю й повним задоволенням прочитаю… А хто ж автор, голубчику? Можна б знати, хто такий автор?

— Ім’я автора, покищо, не дуже відоме в нашій літературі, відповів головний редактор: це — Влас Хлібо-їденко, колишній управитель державного маєтку в Цап’ячому Хуторі… Напевно — якийсь графоман…

— Гріх вам таке казати, голубчику! — палко перебив знаменитий літературознавець. — Ми іноді й не уявляємо собі, які блискучі таланти криються в нашій глухій провінції. Оця повість може стати дуже цінним вкладом у наше письменство, а її автор — може виявитись небуденним талантом. Давайте, голубчику, давайте!

І знаменитий літературознавець поквапно, немов би лякаючись, що хтось другий може вхопити в нього з-під носа дорогоцінний рукопис, — взяв із стола сувій пожовклого паперу, побіг до своєї кімнати, замкнувся на ключ і зараз же почав читати.

**

*

Доктор Головенко читав безперервно згаданий рукопис від 8-ої години ранку до 11-ої. Коли ж десь біля 11-ої години дівчина, що розносила чай із сахариною, після довгих зусиль добилася, врешті, до кімнати доктора, — знаменитий літературознавець був ще живий та здоровий і майже притомний, хоч уже всі зовнішні ознаки вказували на те, що з ним твориться щось погане. Завжди лагідне, усміхнене і привітне обличчя доктора було насуплене і захмарене, на щоках виступили хворобливі рум’янці, розгарячковані очі якось дивно й неспокійно перескакували з предмету на предмет, кидаючи навколо лиховісні вогні. Одна рука доктора нервово смикала короткого чуба, друга злісно термосила скрипт повісти „Ратищем просто в серце”.

— Чого? За чим? — сердито пробурчав знаменитий літературознавець, помітивши на дверях дівчину.

— Та я чай панові докторові принесла, — сказала дівчина.

— Що?! Чай? — заревів не своїм голосом доктор і зірвався з крісла. — Ти мені чай принесла?.. Тут, на 101-ій сторінці, дивись… читай — тут цілого вепра на рожні… на повільному вогні… ти розумієш?.. цілого вепра смажать… а сало з нього кап-кап! — так і капає, а смажене м’ясо шкварчить… і приємний, соковитий запах лоскоче ніздрі. А ти мені — голий чай з сахариною?! Геть! Геть!

І знаменитий літературознавець вишкірив зуби, як первісна людина, підскочив до дівчини і вкусив її в руку, повище ліктя. Далі вхопив з підносу склянку з чаєм і тріпнув нею об долівку з такою силою, що скло розбризкалося і приліпилось до стелі.

На смерть перелякана дівчина з плачем і лементом побігла до кабінету головного редактора.

— Ґвалт, Матко Божа, ґвалт!!. Пане редахторе, нещастя сталося! Пан доктор звар’ювали! Вони кусають, гей той пес!..

Головний редактор, не надумуючись ні хвилини, метнувся до кімнати доктора Головенка. За ним гурмою посунули всі інші співробітники Видавництва.

Але — запізнились…

Світоч рецензентів, корифей нашої критики, знаменитий літературознавець доктор Головенко лежав без душі на долівці, з чуприною, замоченою в калюжі розлитого чаю і не подавав уже найменших ознак життя.

Лікар, що прибіг до Видавництва за кілька хвилин, ствердив несподівану смерть від розриву серця.

**

*

Що ж було причиною наглої смерти доктора Головенка?

Судове слідство устійнило, понад усякі сумніви, що бідолашний доктор упав жертвою свого невдячного і дуже ризиковитого знання. Його вбив злощасний рукопис повісти „Ратищем просто в серце”. Ось декілька розділів того небезпечного твору:

Перший розділ: Князь засватав прекрасну княжну. Відбувається величний пир. З’їздиться хмара гостей. Заставляють безліч столів. У бездонних горлянках наших предків — хоробрих русичів — щезають цілі гори пшеничних книшів, цілі стоси м’яса, всякають величезні бодні меду та запіканки.

Другий розділ: Князь одружується з прекрасною княжною. Справляють гучне весілля. Гості їдять і п’ють три тижні підряд. Відбуваються гомеричні сцени: хоробрі русичі з’їли стадо волів і випили ставок меду.

Третій розділ: Прекрасна княгиня родить первородного сина. З тієї радісної нагоди влаштовують великий бенкет. І знову: обжирство, пиятика без меж і кінця. (Яко же: „Веселіє Руси єсть пити”, — а при тому і їсти).

Четвертий розділ: Цим разом — трагічний випадок… Князь гине в двобою від ратища свого суперника. Небіжчикові справляють традиційний похорон, а після похорону — тризну, що триває десять днів. Учасники похорону так наїлися і напилися, що чимало з них зараз же на місці померло і їх поховали разом із померлим князем у спільному кургані. Щиро оплакуючи тих покійників, влаштовують ще одну тризну, що триває других десять днів, і т. д.

П’ятий розділ: До прекрасної княгині-вдови приїхав на зальоти князь-суперник (що вбив ратищем її чоловіка). З тієї нагоди влаштовують великі лови, і після ловів, як звичайно, величний бенкет. Завершенням цього розділу і одночасно показником морального занепаду автора та його сліпої ненависти до рецензента — є сцена, де змальовано, як учасники ловів смажать на повільному вогні кабана. Автор із справді катівським самозадоволенням до останніх подробиць описує, як цього товстелезного представника свинського роду вбивають на рожна, як розпалюють під ним вогонь, як перші язички полум’я лижуть вепра, як одурманюючий соковитий запах смаженого м’яса завертівся в носі ловців, як перші білі краплі гарячого сала скапують вниз, як ловці, ковтаючи слину, витягають ножі і кожний втинає собі довільний шматок смаженого м’яса вкупі з солониною…