Страница 7 из 26
Ми одержали відпис протоколу з тих бурхливих змагань і можемо запізнати наших читачів і з тим протестом.
1. Гості взагалі протестують і засадничо виступають проти включення до складу дружини 12-го змагуна, що противиться міжнародній футбольній конвенції; зокрема гості протестують проти включення до складу дружини противника змагуна заграничної породи, який грає чотирма ногами, а рогами так сильно розбиває, що „най го ясний шляк трафить”! (цитуємо дослівно).
2. Як би навіть погодитися з тим, щоб у барвах команди с. Закамарки виступав на „беку” бичок тітки Павлихи, то, власне, в цих фінальних змаганнях він ще не міг брати участи, бо не був формально затверджений Окружним Спортовим Союзом. (Принаймні не було цього проголошено в пресі).
3. Вимагається на майбутнє, щоб господарі перед змаганнями прочистили стадіон від коров’ячих залишків, бо в противному випадку, поминаючи всяку естетику, спортовий майдан переміняється в совганку, змагуни раз-у-раз падають і пламлять собі штанята, на які, чей-же, ввесь народ складає національний податок.
Особливо пристрасно (вже не письмово, а усно) накинулись були гості на героя тих змагань і найкращого змагуна на грищі — бичка тітки Павлихи. Капітан команди Кирило Варениця заявив просто без обиняків, що другим разом принесе з дому фльоберт і застрілить цього красого бика, як руду суку.
Але в обороні бичка виступила зараз правна його посідачка, тітка Павлиха, дуже поважна в селі ґаздиня, член Братства Доброї Смерти.
— Зась вам до мого бичка! — заявила рішуче тітка Павлиха. — Самисте собі, каже, напитали біди, а тепер на бичка спихаєте. Повдягалися в червоні светри, гей опирі, та й гонять по оболоні! А мій бичок, аби здоровий, на Покрови буде йому два роки, страшенно не любить червоного, бо то червоні хотіли на континґент його взяти. І з того часу він не терпить на прохід всього, що закрашене на червоно.
Представник Окружного Спортового Союзу, пан Рогалик, ледве-ледве втихомирив розгарячковані уми.
— Я, панове, сказав цей представник, являюся на цьому терені, в півофіційному характері. Я, каже, міняю свій старий, але ще добрий плащ за масло, хоч можу теж, евентуально, заміняти за інший рід товщу, от, скажім, наприклад, за такий смалець. Я зроблю все можливе, щоб вияснити справу на черговому засіданні. Хоч, з другого боку, справа комплікується тим, що тут входять в гру ідеологічні моменти: бичок тітки Павлихи стоїть принципіяльно на ворожому становищі до ІІІ-го Інтернаціоналу, а його нинішній шляхетний відрух був спонуканий тим, що команда села Димайміхи виступила в зненавиджених населенням червоних кольорах. Все ж, як би до цього факту не підходити, я, каже, можу заміняти плащ і за солонину.
…Отак, покищо, заіснував такий факт, що футбольне мистецтво Реп’яхівського району ще остаточно не вирішене. Можливо відбудуться треті змагання без участи публіки і бичка-принципіяліста.
ПРОПАҐАНДИВНА ПОЇЗДКА
І
Підготовчу роботу розгорнено кольосальну:
Влаштовано низку засідань, що мали наскрізь діловий характер.
Схвалено низку резолюцій, що мали наскрізь діловий характер.
Надруковано низку відозв, що мали наскрізь діловий характер.
Ухвалено:
„…відбути пропаґандивну поїздку з нагоди „Свята Української Книжки” до села Закамарки, з відповідними рефератами і зразковою виставою книг”.
Доповідачі: завідувач культурно-освітнього відділу, проф. Смішний та секретар цього ж відділу, мґр. Барабан, пріли й умлівали п’ять тижнів студіюючи літературу і матеріяли. — Врешті налягли на перо і вкресали дві основно-вичерпні доповіді:
Проф. Смішний — на тему: „Книжка в ретроспективно-історичному нарисі її розвитку від найдавніших часів по сьогодні”.
Мґр. Барабан — на тему: — „Книжка та активне сприймання нашої дійсності”.
…Гей, заграли „Мерцедеси”, зацокотали „Ундер-вуди”! Минає день, ба й минає другий, а машиністки все пишуть та й пишуть! Столярі, склярі, не їдять, не п’ють, а все штудерні шафи з перегородками для зразкової виставки майструють! Панночки-гімназистки по-мистецьки оформлені книги з золотими відтисками на хребтах для зразкової виставки підбирають! — Мистці-малярі на всіх кольорах веселки пропаґандивні афіші розмальовують:
…Учітеся, брати мої!
…Книги — морська глибина!
…Любіть книжку!
…Шануйте книжку!
…Читайте книжку!
…Купуйте книжку!
Осінь була золота.
Журавлі кричали: кру, кру…
ІІ
Приїхали.
Посідали.
Порозкладали папери.
Доповідали довго і речево.
Проф. Смішний доповідав дві з половиною години на тему: „Книжка в ретроспективно-історичному нарисі її розвитку від найдавніших часів по сьогодні”.
Всебічно промовляв професор:
Про єгипетські гієроґліфи і про династію Габсбурґів…
Про „Остромирове Євангеліє” і про свої студентські часи.
Про „Енеїду” Котляревського і про Відень, місто вальчика, кохання та мрій…
Про те, скільки книг стеребили миші в підваллях „Просвіти” і про воєнні дії на східньому фронті…
Про 42-рядкову Біблію Ґуттенберґа і про рефлекси носових звуків в українській мові…
Мовляв — „Учітеся, брати мої”, а „Книги — морська глибина”.
…Всебічно промовляв професор.
Мґр. Барабан барабанив півтори години на тему: „Книжка та активне сприймання нашої дійсності”.
Полум’яно і завзято барабанив маґістер! Запалювався!.. Вибухав!.. Горів!.. Палахкотів… Ми, мовляв, покажемо! Ми, мовляв, докажемо! Нас, мовляв, ніщо не спинить! Перед нами, мовляв, світле майбутнє!..
„Учітеся” — мовляв — брати мої”, а „Книги — морська глибина”…
…Полум’яно та завзято барабанив маґістер!..
Люди сиділи і слухали.
Три з половиною години люди сиділи і слухали.
Врешті-решт люди порозходилися по хатах — за мішками. (Звичайно — деякі, що жили віддалік, на присілку, поприїздили підводами з великими драбинами та полукішками). Тісним вінцем оплів народ доповідачів. Проходу не дає. До автомашини не підпускає…
Доповідачі отетеріли!..
— В чому справа? — розпитують.
— А ми, рахувати, за книжками, — ввічливо пояснюють з гурту.
Доповідачі видивились один на одного. Остовпіли з дива…
— За якими книжками?..
— А то вже там, як ласка ваша… Може бути „Остромирове Євангеліє”, а може бути і „Пересопницьке”… І гієроґліфами не погордимо. Відомо ж перебирати годі. Не такі тепер часи, щоб перебирати!.. Великий оце в нас, нікуди правди діти, переднівок на книжки. Не переднівок, а просто голод. А ще тепер, після ваших рефератів, то, Господи, Твоя сила! Страшенне нарід розохотився читати! Бачите — он, люди возами позаїздили… Дайте хоч вагон книжок, — розхапають!
Доповідачі зніяковіли, розгублено потупили очі в землю…
— Книжок немає, — промимрили стиха.
— Немає книжок! — застогнав народ навколо. — Людоньки, чуєте, книжок немає! Панове, а це ж як?!
— А так, що немає. Передвоєнні запаси вичерпалися, а нові книжки друкуються в обмеженій скількості. Що появиться, зараз щезає. Паперу недостає… Та й всякі інші труднощі… Це ж війна, панове!
— Ми самі, от, їдучи сюди, думали у вас хоч декілька книжок для повітової бібліотеки дістати, — з відвертою щирістю з’ясував професор.
Люди збилися в купу, загомоніли, зашушукали, видимо — нараджувалися. Врешті вибрано окрему делеґацію для переговорів, а саме: місцевого о. пароха, мужа довір’я і громадського старшину. Делеґати повели доповідачів на бік, під повітку, і почали пертрактації:
— Панове, кажуть, ми розуміємо ваше становище. Поторгуватися завжди можна, це сьогодні річ щоденного порядку. Ми знаємо, як там, у вас, у місті… Тіснувато з продуктами… Ми за гроші не хочемо… Ми вам, кажуть, натураліями… — Відпустіть, майте милість, хоч піввагона книжок за продукти!
Тут уже доповідачам і терпець увірвався.
— Громадяни, гукають, чого це ви пристали? Немає книжок і край! Ви, хіба, що не розумієте?.. — По-турецьки ж не говоримо!
Ну, звичайно, народ захвилювався, зайняв ворожу поставу. Почулись вигуки, погрози. Врешті кремезний юнак у вишиванці, — виліз на передок автомашини і каже: