Озеро

— Він не знає. Я його теж про це питав, але він твердив, що просто здалася дуже знайомою. Він вжив це слово. Він сам не знає, звідки міг би її знати. Я його питав, чи він уже колись її бачив, може, вона була лижницею, постійною гостею, повією, та він не знає. Лише те, що звідкись знайома. І знаєш що, Тарасе?

— Знаю. Вона подібна, наскільки це можливо, на нашу дівчину в морозилці.

— Як ти здогадався?

Тарас не відповів. Він підійшов до свого столу, сів і забарабанив по ньому пальцями.

— Нарешті, — сказав він, посунувши до себе записник, погортав, поки не знайшов те, що шукав, схопив телефонну слухавку і набрав номер. Пішли гудки.

— Факультет біотехніки, деканат, я вас слухаю, — обізвався механічний голос.

Тарас представився і наголосив оте «старший інспектор-криміналіст з управління поліції в Любляні», але цим секретарку не вразив.

— Декана нема, — повідомила вона.

— Він мусить бути, — сказав Тарас. — Ведеться розслідування убивства, і він нам може допомогти. Де його знайти?

— Він на своїй дачі в Балі, — почулося зі слухавки, тепер у голосі відчувалося легке збентеження. — Він там буде до неділі. Коли він працює над проєктом і потребує спокою, завжди їде туди. Я вам можу дати і номер мобільного, але...

— Так?

— Але там нема сигналу. Але я вам усе одно продиктую. Можливо, вам пощастить і ви натрапите на пана декана, якщо він навідається в Бовець або кудись ближче до долини.

Жінка продиктувала номер, Тарас попросив точну адресу дачі й, отримавши дані, попрощався і набрав новий номер.

«Абонент поза зоною досяжності...»

Тарас подивився на Брайца, тоді на Остерця, а той відразу ж стрепенувся:

— Тарасе, я мушу забрати дитину зі школи. Не вішай це на мене... — заблагав він.

Брайц нічого не сказав, та й говорити було нічого — вони з Тарасом розумілися без слів. В Єсеницях він трохи випив, і жоден мудрий начальник не відправив би його в дорогу.

— Ти ж не збираєшся їхати сьогодні? — запитав Брайц, що, як і Остерць, відкрутився від завдання.

Тарас повернувся до Тіни, яка всміхнулась і вказала пальцем на себе. Може, вона й не була писаною красунею, та усмішку мала гарну. І не тільки усмішку. Тарас подумав, що Тіна — з тих жінок, яку не помітиш поруч із двома ляльками Барбі в легінсах за сусіднім столиком у кафе, а коли кралечки підуть і вона одна залишиться у приміщенні, то помітиш, що вона їх у всьому перевершує. Може, саме так і є, а може, він трохи недобачає. Адже Дрварич і двоє його асексуальних колег відразу після першого знайомства помістили її в шухляду з написом «Красуні» (чи «Справжні бомби»).

— Тарасе? — запитала дівчина, і її тон був інакший, аніж коли Брайц затягнув оте «Ти ж не збираєшся...».

— Ти любиш незайману природу нашої найгарнішої альпійської долини?

— Ти мене запрошуєш на екскурсію в... куди саме? — запитала дівчина.

Тарас глянув на годину на телефоні і кивнув головою.

— В Балу. Але не сьогодні. В мене сьогодні одна справа, якої не уникнути, як би не хотілося. Завтра, коли ми поговоримо з нашою... — Тарас заглянув в картку на столі, — LJ OB-072, поїдемо в Тренту. Гаразд?

— Гаразд, — погодилася Тіна, а Брайц, звісно, став ремствувати, що він виїжджає тільки з Остерцем, завжди з Остерцем і ніколи з молодшими колегами, — так, ніби тих молодших колег було невідь-скільки і взагалі вони існували до появи Тіни. Тарас глянув на дівчину, вона стенула плечима.

Розділ 23

Тарасові було страшно заходити у приміщення. Він не боявся мертвих, та безмежно співчував стражданням живих. У дитинстві сімʼя, яка дбала про нього, відвезла його до тітки (вона не була його тіткою, її просто так називали), яка мала інсульт. Стара лежала на ліжку і могла лише нечутно ворушити губами. Йому здавалося, що вона благає його широко розплющеними очима, повними німого жаху, як у людини, котра жадає, щоб усе нарешті закінчилося. Він не міг знати, чи відвідувачі приносять їй полегшення, чи люди, які рухаються й розмовляють, не вганяють її у ще більшу безнадію. «Благаю, почуй мене...» — читав він по її губах, і, хоча минуло сорок років, та жінка дотепер стояла йому перед очима.

Якби там лежало тіло Прелца, Тарас мусив би дуже постаратись, аби натягнути на обличчя маску співчуття і жалю. Ставлення інспектора до Прелца не було пов’язано з минулим Аленки, навіть якщо між лікарем і його дружиною щось було. Прелц просто не належав до кола людей, без яких Тарас не міг жити. До того кола належали лише три особи. Тих трьох Тарас би оплакував, а Прелца — ні. Прелц не був членом його групи, не висів на тому кінці мотузки на скелі, не був у палатці, яку при мінус тридцяти з усіх боків шарпав ураган, погрожуючи скинути у Калі Гандакі, на п’ять тисяч метрів нижче.

Відчинивши двері, Тарас побачив дружину Прелца. Карін, якщо правильно запам’ятав. Він тихо ввійшов, зачинив за собою двері і ледь чутно кашлянув. Жінка обернулася й усміхнулася — спробувала всміхнутися. Від сліз під її очима розповзлася туш, і обличчя нагадувало гротескну маску. Тарас усміхнувся у відповідь, підступив ближче і помітив, що Карін обома руками вхопилася за руку чоловіка, мляву й нерухому, як у сонної людини. Ні, не таку, як у покійника. Жінка поклала руку на ліжко, підвелась і обняла Тараса. Інспектор погладив її по спині; навіть якщо зважити на всі обставини, йому було ніяково, адже його обіймала жінка, яку він бачив лише раз.

Кинувши погляд через плече жінки, він побачив обличчя Прелца, яке настільки відрізнялося від того, яке Тарас бачив востаннє, що він майже не впізнав лікаря. Колишній Прелц був засмаглим життєрадісним старим плейбоєм зі світло-сивим, майже білим і, як на його вік, навдивовижу густим волоссям. Зараз же в ліжку лежало посіріле тіло, з якого, здавалося, витекла вся кров, перехід між обличчям і посивілим волоссям був майже непомітний. Буйна колись шевелюра потухла і лежала зімʼятими прилиплими до чола пасмами. А найгірше було те, що посередині обличчя, яке б пасувало мерцеві, світилася пара очей, живих, як і раніше, але тепер вони горіли, закуті у мертве тіло. Ті очі зустрілися з Тарасовими, поки він плескав Карін по спині і слухав ридання:

— Ти бачиш, Тарасе, ти бачиш?

Безперервно, одне й те саме.

— Ти бачиш, ти бачиш?..

Коли жінка нарешті його відпустила й осіла на стілець, Тарас продовжував стояти і раптом зрозумів, що краще вона б його не відпускала. Стоячи біля ліжка, він не знав, що робити. Коли він дивився на Прелцове обличчя, то стрічався з тими страхітливими очима, коли ж відводив погляд, йому ставало соромно.

— Наскільки все погано? — запитав інспектор й отримав у відповідь нові схлипування.

— Дурне запитання, так, бачу...

Карін взяла з приліжкового столика пачку паперових хустинок, витягнула одну й витерла очі, розмазавши макіяж іще більше. Тарас не знав, казати про це чи ні.

— Лікарі не знають, — обізвалася Карін, — поки що не можуть нічого сказати, ще зарано. Не знають або не хочуть сказати. Це ж лікарі.

Тарас уже взяв себе в руки і тепер дивився у вічі чоловікові на ліжку. Прелц не міг кліпати — Тарас так подумав, бо очі хворого були постійно розплющені, а на столику біля ліжка стояла баночка з піпеткою, про яку Карін, напевно, забула.

— А ця піпетка, це щоб?..

— Так, так... — жінка дбайливо зволожила очні яблука.

Прелц не моргнув.

— Це так несправедливо, — скаржилася Карін, — це так несправедливо... Я чекала сорок років... усе життя, щоб... і це несправедливо... чому так... усе життя...

У палаті стояла задуха. Запах ліків змішувався із запахом людських виділень — поту, сечі. Єдине вікно було серед зими, звичайно, зачинено.

— Аленка обіцяла прийти, — обізвався Тарас, коли жінка замовкла. — Не знаю, чому її досі нема. Ми мали прийти разом, але вона мусила зайнятися клінікою після того, як... ну, ти розумієш...

Тарас замовк, Карін теж мовчала. Інспектор стояв біля ліжка і дивився нерухомому Прелцу в очі, які так само нерухомо дивилися в його. Кілька днів тому вони сиділи на терасі, Прелц курив траву, розповідав про свої постільні подвиги і був живим. Він ходив, бігав, розмовляв, сам підтирався... Пив вино, яке Тарас не міг пити. А тепер нічого з цього робити не може. І Тарасові не був потрібен лікар, аби пояснити, що так і залишиться. Чи здатен він думати? Може, Прелц цієї миті дивиться на нього і жахається, бо читає у нього на обличчі, наскільки все безнадійно? Чи може думати про таке людина, яка не контролює повіки? А може, він сподівається, що Тарас, ніби в якомусь фільмі, витягне з внутрішньої кишені куртки свою службову «беретту» і випустить милосердну кулю в лоб?