Озеро

З погляду роботи директорки Єсениці були місцем специфічним. Округ простягався від Жировниці до кордону з Австрією та Італією, а тутешня координаторка з адаптації у соціумі (евфемізм на позначення проблем з ментальним здоровʼям) покривала також територіальні громади, які офіційно належали до компетенції Центру соціального захисту Радовлиці і Тржича. А специфічним район був через металургійний завод, що запрошував на роботу людей із слабко розвинених країн колишньої Югославії. Заводу було байдуже, що буде з людьми, коли вони відстріляються, і чиїм тягарем вони стануть. Завод був величезний і потребував стількох рук, що корінне населення з часом становило ледь третину всіх мешканців. І коли приїжджі через покоління-два прижилися, до них додались і емігранти з Косова, Албанії, Македонії... І Центр мусив найняти тимчасову працівницю, яка б відповідала за комунікацію з ними, адже прибулі розмовляли лише албанською, якої ніхто не розумів. І якщо так піде далі, сказала вона на останній нараді, тимчасова робота стане постійною.

— Хоча б якась користь із цього, — повідомила вона всім, хто зібрався за столом у її кабінеті на третьому поверсі червоно-коричневої будівлі, яку Міністерство свого часу викупило у металургів. На нараді були самі жінки.

За своєю натурою директорка не була песимісткою, та час від часу її охоплював розпач, коли вона отак сиділа за столом і не знала, за що хапатися. За проблеми пенсіонерів? Колишніх працівників металургійного, які мусили на одну крихітну пенсію утримувати себе і сімʼю? А може, за програму якіснішого батьківства, одну з додаткових сімнадцяти, яку вони виконували попри обов’язкову роботу? Вона розривалася між відділом у справах інтеграції біженок і відділом, який забезпечував безплатний хліб і теплі страви для найбільш вразливих — а ними були зазвичай чоловіки похилого віку і самотні чоловіки...

Вона зітхнула і вирішила, що перевагу мають дисфункціональні сімʼї. Сімʼї, які не знають, як виховувати дітей, не вміють розпоряджатися грішми, не володіють основними соціальними навичками, і кого треба всього цього навчити. А тоді задзвонив телефон. Хай там хто телефонує, вона дзвінку не зраділа.

— Кажуть, що це з поліції, — мовила дівчина з приймальні.

— Ти запитала, в чому справа?

— Кажуть, що хочуть поговорити з вами особисто.

Жінка ще раз зітхнула і запросила гостей нагору. Що ж їм треба? Їй не спадало на гадку нічого конкретного, хоча варіантів, звісно, було безліч, а поліцейські навідувалися не раз і не двічі.

— Добрий день, пані директорко, — привітався Брайц.

— Добрий день, — стримано відповіла директорка. Якби її не попередили, що це поліцейський, вона подумала б, що він — один із їхніх підопічних, із категорії самотніх чоловіків.

— Добрий день, — привітався Остерць.

— Може, присядемо? — запропонував Брайц, розглядаючи кабінет.

Жінка показала на стіл і два стільці. Поліцейські сіли, а директорка залишилася сидіти за своїм столом.

— Вам, мабуть, цікаво, в чому справа? — запитав Брайц і, не отримавши відповіді, почав дещо роздратовано розповідати про слідство.

—...і тоді ми вирішили навідатися у Центр соцзахисту, який відповідає за цей округ...

— Це не ми за нього відповідаємо, — обізвалася жінка.

— А хто? Хто тоді?

— Радовлиця. Бохинський напрямок покриває Радовлиця.

— Радовлиця?

Жінка ствердно покивала головою.

Брайц подивився на Остерця, який стенув плечима, і подумки облаяв Тараса. Хто відповідає за Бохинь? Єсениці? Брайц підвівся і вирушив у бік дверей. Остерць нерішуче стояв за столом, ніби не знаючи, йти за ним услід чи ні. Брайц узявся за клямку, обернувся, щоб попрощатись, і здивовано витріщився, побачивши, що Остерць за ним не пішов.

— Тобто, — обізвався він, переводячи погляд з Брайца на директорку, — ви ніяк не можете нам допомогти?

Жінка всміхнулася. Перше, чого вона навчилася на цій роботі, — володіти собою. До неї приходили люди з проблемами, які неможливо вирішити, й попри це очікували і навіть вимагали допомоги. Вони не витримували напруження, плакали, благали, погрожували. Всі, крім неї.

— Я цього не говорила, пане інспекторе, — і Брайц зауважив, що вона звернулася до Остерця «пане інспекторе», а до нього... гм-м, ні. — Я тільки сказала, що Бохинський напрямок покриває Центр у Радовлиці, а не в Єсеницях.

Директорка глянула на Брайца: «Може, сядете?»

— Я вже збирався тій бісовій бабі відкрутити голову, але все-таки стримався, — розповідав Брайц, — а тоді вона сказала, що наприкінці вісімдесятих до неї потрапила та справа. Одна жінка в останній момент заявилася в пологовий в Єсеницях, народила і наступного ранку зникла.

— Зникла? — перепитав Тарас.

— Так, ніби її вітром здуло. Вона зареєструвалася під вигаданим іменем, як потім встановили, забрала свої манатки і пішла геть.

— А дитина?

— Діти. Їх було двоє. Близнята. Хлопчик і дівчинка. Хлопчик не вижив, а малу вдочерили.

Тарас почухав голову.

— А ви...

— Так, звичайно. Її вдочерила старша пара, вони минулого року померли. Природною смертю, нічого підозрілого. І після цього...

— ...дівчина приходила в Центр, — сказала директорка. — Ми за нашими дітьми постійно наглядаємо, знаєте, і зазвичай діти підтримують з нами хороші стосунки, і навіть якщо вони розпорошуються по Словенії, буває, звертаються до нас по допомогу чи пораду. Мені здається, що ми, соціальні працівники, є важливими людьми у їхньому житті.

— І тоді ви востаннє її бачили? — запитав Остерць. Жінка кивнула.

— Коли це було?

— Десь на початку осені. Наприкінці вересня, якщо я не помиляюся.

Нам дали її адресу, номер телефону, ми їй подзвонили, навідалися до неї в Корошкі Белі, це недалеко від Єсениць... і нічого.

Тарас терпляче чекав, поки Брайц закінчить.

— Будинок батьків, тобто прийомних батьків, проданий. Тип, з яким ми говорили, розповів, що купив його у молодої жінки, яка збиралася виїздити за кордон.

— А та жінка, та дівчина, вона має імʼя?

— Ну, аякже. Ана Звонар. Звонар — прізвище прийомних батьків.

— І де тепер наша Ана?

Брайц засміявся.

— А цього ми вже не знаємо. Знаємо, що вона працювала вихователькою у садочку в Єсеницях, а минулого вересня звільнилася. Ми довідалися, що вона була мовчазною і що розпитувала директорку Центру про своїх справжніх батьків... Але директорка, звісно, не могла їй допомогти.

— А її телефон?

— Автомат відповідає, що номер не існує.

Тарас постукав по столі перед клавіатурою, тоді його пальці торкнулися голови і почали вистукувати ритм, який спершу здавався незнайомим, та за кілька секунд все ж можна було розпізнати натяк на мелодію. Натяк, бо вистукування пальцями було недостатньо, аби її впізнати.

— Перевірте її у базах, — нарешті вирішив Тарас.

— Тепер те, що ти просив перевірити, — продовжував Брайц, — по-перше, ти мав рацію, машина і далі стоїть там, укрита снігом...

— Я не мав рації, — перебив колегу Тарас.

— Як так, якщо?..

— Все нормально, не переймайся. А по-друге?

— Ми були в готелі... в тому... як його?

— В «Озері», — підказав Тарас.

— Так, і там ми поговорили з типом із рецепції і з прибиральницею. Прибиральниця нічого не знає. Вона нон-стоп повторювала, що вона там «лише служниця, і самі знаєте, за яку зарплату...».

— І?

— Хлопець з рецепції — зовсім інша історія. Ось тут у мене записано...

Брайц погортав свій записничок...

— Що каже рецепціоніст? — нетерпеливився Тарас.

— Зачекай, зачекай... Каже, що звернув увагу на того мікробіолога, їхнього шефа, чи хто він там...

— Декана? — запитала Тіна.

— Так, його. Хлопець бачив його вранці, за день до того, як піти у відпустку, це було 22 грудня. Декан розмовляв у буфеті з однією молодою жінкою, яка була не з готелю, та рецепціоністові здалася звідкись знайомою.

— Звідкись — це звідки? Вона була гостею готелю, місцевою мешканкою чи ким?