Озеро

— Може бути, що я трохи запізнюся.

— Ага... і що йому сказати?

— Що я можу трохи запізнитись.

— Як бажаєте, пане. До речі, це для тебе.

Секретарка вручила йому факс, Тарас узяв, подякував, не дивлячись, що це, і швиденько, щоб не натрапити у коридорі на Дрварича або Петана, вислизнув з будівлі Люблянського управління поліції. Так, Дрварич його шеф, але о дев’ятій він до нього навмисно не прийде.

Отож за п’ять хвилин до зустрічі Тарас пив каву в торговому центрі «Максі» і розглядав клієнтів. Він упізнав офіціанта, який перед тим працював у інших закладах неподалік, а тепер опинився серед пенсіонерів, які прийшли сюди на торт, і депутатів, бо парламент був одразу ж через дорогу.

— Чи у вас є пиріг «Укус бджоли»? — запитала старша пані, яка сиділа у товаристві двох подруг.

— «Укус бджоли»? — здивувався офіціант Мар’ян.

— Так, «Укус бджоли», — підтвердила жінка і заходилася пояснювати подругам, що то був за добрий пиріг, який колись пекли у Штирії, і з чого він.

— Запропонувати вам щось інше? — запитав Мар’ян, коли йому набридло чекати.

— Тоді я буду... У вас справді його нема?

Тарас прочитав факс, у якому Шольц повідомляв, що Lise und Hans Hahn noch am Leben[19], і питав його wie geht es dir[20]...

Факс? Тарас спробував згадати, чи існує якийсь протокол, про який він забув і відповідно до якого таких повідомлень не можна слати електронною поштою, та нічого такого не пригадав. Десять по дев’ятій він підвівся і вирушив на нараду. О дев’ятій шістнадцять він відчинив двері Дрваричевого кабінету.

— Вибачте, робота.

Ані Дрварич, ані Петан не привіталися. Тарас сів біля Тіни, яка полегшено зітхнула, побачивши його, принаймні саме так йому на мить здалося.

— Що доброго чувати?

Дрварич дав Петанові рукою знак говорити.

— Я Борис Петан, — почав він, і Тарас його перебив.

— Я знаю, хто ви. Брайц передає вам вітання.

— Байц?

— Брайц. Поліцейський, який вас затримав на тій фазенді у Приморському регіоні.

— Ага... — сказав Петан, і Тарас мусив визнати, що той добре тримається, бо навіть не почервонів. — Як би там не було, я тут у ролі адвоката пана Резмана, про якого ви, може, чули...

— Чув, — відповів Тарас і обернувся до Дрварича. — Це той злочинець, який викрутився, визнавши вину, і тепер відбуває покарання під домашнім арештом. — Тарас повернувся до Петана. — В чому там була справа? Наркотики, кокаїн?..

— Справа була в абсолютно законній торгівлі харчовими добавками...

— Точно, ви маєте рацію. Стероїдами. Я вже забув. Кокаїн ішов бонусом, чи не так?

— Пан Петан тут, бо скаржиться на те, як ти повівся з сином його клієнта, — озвався Дрварич.

— І де я мав честь познайомитися з його сином?

— Учора в Уканці біля Бохинського озера, — сказав Петан, стежачи при цьому уважно за Тарасовим виразом обличчя.

Тарас стенув плечима.

— Допоможіть мені, будь ласка, згадати. Вчора у Бохині я розмовляв з багатьма людьми.

— В Уканці, при затриманні через його невідповідне поводження з поліцейським, чого ми не заперечуємо. Ви його відвезли на автомобілі і... — адвокат витягнув з папки, що лежала у нього на колінах, аркуш паперу. — Цитую: «У лісі за приблизно сто метрів від житлового відпочинкового об’єкта його батька ви витягнули його з автомобіля і тричі засунули голову в сніг, при цьому він щоразу ледь не втрачав свідомості, а коли це сталося втретє, він блював і неконтрольовано випустив рідину...»

— Що? — запитав Тарас.

Петан збентежено стискав папір у руці.

— Що він зробив? Яку рідину випустив?

— Він... упісявся, — нарешті вимовив Петан, почервонівши.

— Ага...

— При цьому він зазнав фізичних та душевних мук і травм, які ми зафіксували. Ось тут...

Адвокат подав Тарасові ще один папір. Прокляті літери затанцювали в нього перед очима, і він спробував приховати, що для того, аби їх прочитати, мусив відсунути картку подалі від себе.

— Тут написано, що він блював і що через це...

Латинський вираз, який він за найбільшого бажання не зміг би вимовити.

— Подразнено горло і гортань, — сказав Петан.

Тарас віддав йому аркуш й усміхнувся.

— Те, що ви описали, швидше нагадує наслідки вживання кокаїну, який я під час розмови помітив у житловому об’єкті, про який ви згадали.

— Це не пройде... — почав Петан, а Тарас його перебив:

— У вас нічого немає. А тепер, якщо дозволите, я прощатимусь, бо в цьому управлінні іноді треба працювати.

Тарас підвівся і рушив до дверей.

— У нас є свідок.

Тарас обернувся.

— Ваша колега, — сказав Петан і показав на Тіну.

Тарас мимоволі глянув на дівчину і помітив спокій, якусь навіть легку посмішку, яка промайнула її обличчям. А чому б і ні. Вона ж може щось виграти від цієї ситуації. Він швидко прокручував у голові різні варіанти. Пенца його б не заклав, Брайц і Остерць теж, ніхто з тих, кого він знав, але її, її він хіба знає? Він знає її покоління, людей, молодших за нього на двадцять років... До того ж, вона — жінка. А що він знає про жінок? Донині він не працював із жодною. А що, коли вона амбітна, з тих, які йдуть по трупах? А Дрварич? Він може підставити? Це він її підіслав?

— Тіно, говори, — попросив Дрварич.

— З чого починати?

— Розкажи все, що сталося.

— Те, що сказав пан Петан, звичайно, правда...

Тараса запекло, ніби хтось йому дав ляпаса. Він почувався так, як почувається людина, яка на вечірці підкочується до дівчини, а потім, коли протверезіє, дізнається, що це — однокласниця його дочки. Двадцять років роботи детективом, розвитку інстинкту стосовно людей, їхніх намірів, поведінки, характеру... все розвіюється з вітром, коли з’являється дівчина в короткій спідничині. Ех, Тарасе, Тарасе...

— ...звичайно, правда, — повторила вона, — але лише до тієї миті, коли він описує події перед дачею, але потім — ні. Правда, що колега затримав вищезгадану особу через напад на поліцейського при виконанні службового обов’язку і, коли той заспокоївся, випустив за сто метрів, це правда, від згаданого об’єкта. Жодного — як ви сказали?..

Петан не відповів. З непорушним обличчям він дивися на Тіну.

—...жодної жорстокості у його діях не було. Ми розійшлися мирно, якщо, звичайно, не згадувати крики і лайку вашого підопічного.

Петан надув губи, нагадуючи Тарасові велику жабу.

— На той момент він тоді ще не наробив у штани. Але, якщо я не помиляюся, обізвав мене поліцейською курвою і згадував про трахання.

— Ви добре подумали? Хибне судження у таких справах вам дорого коштуватиме.

— Хибне судження? Що це означає?

— Судження про те, коли говорити правду. Я думаю, ми всі тут знаємо, що насправді сталося в Бохині.

Тарас устав і рушив до дверей. Дрварич дивися йому вслід, не зраджуючи ані краплинки того, що йому верзлося в голові. Відчинивши двері, Тарас зупинився, обернувся і через плече сказав:

— Тіно, коли звільнишся, ти мені будеш потрібна.

Він уже збирався зачинити двері, коли Дрварич все ж заговорив:

— Тарасе, коли ми закінчимо з паном Петаном, я хотів би поговорити з тобою.

— Ти знаєш, де мене шукати.

Коли Тарас увійшов у кабінет, Брайц і Остерць уже були там, за своїми столами, вірніше, комп’ютерами. Напевно, на обличчі в нього було написано бажання засунути ще когось у сніг, бо вони запитально підвели голови.

— Навіть не питайте. Той кретин знає, як мене довести, і цього разу в нього це вийшло.

— А що він хотів? — запитав Остерць.

Тарас махнув рукою.

— Нічого... дурниця...

Тарас натиснув клавішу на клавіатурі, щоб засвітився екран, зайшов в інтернет, переглянув газети, які не були запаролені. Він зрозумів, хоча й думав про це вже цілий рік, що й новини його цікавлять щоразу менше. Петер Превц перемагає на новорічному турне зі стрибків із трампліна. Чудово. Якщо так триватиме далі, то він у свої шістдесят сидітиме в кімнаті, втупившись в уявну крапку на білій стіні. Чоловік постарався прочитати статтю до кінця, щоб убити час, поки Тіна не повернеться, а він їй подякує і дізнається, як Дрварич і Петан пресували її після того, як він вийшов.

19

Ліза і Ганс Хани ще живі (нім).

20

Як справи (нім.).