Озеро

— Тобі ніхто не підійде, — сказала Аленка, коли він спробував із нею поговорити. — Якби на їхньому місці були два хеві-металісти з твого Прекмур’я, вони тобі теж були б не до вподоби.

— По-перше, «Mӧtorhead» — це не хеві-метал, а по-друге, Прлекія — це не Прекмур’є.

І по-третє: «Mӧtorhead» він слухав іще тоді, коли вони познайомились і він займався альпінізмом. «Ace of Spades»[17] добре йшов перед підйомом, щоб підживитися, набратись енергії і рішучості. А щоб їздити на роботу й робити те, що він робив останні двадцять років, рок був не потрібен.

Вони їли курку з рисом, і Тарасові страва видалася смачною, хоча його смак, звичайно, не був критерієм. Зрештою, гості з’їли все, що було на столі. Аленка випила свою склянку вина і розтанула, витягнула з шухляди сімейні альбоми, які дбайливо оправляла. Фотографував Тарас. Спочатку аналоговим фотоапаратом, на трьохсотому «кеноні», що його він купив у Катманду на Нью-Роуд, а тоді його цифровою версією. Відпустка у таборі спортивного товариства десь в Істрі, відпустка у Греції, куди вони їздили на темно-синій «шкоді», яка ледь трималася купи, похід на Триглав, куди їх потягнув Тарас, коли Мойці було шість років і де вони ночували у кам’яній западині під Кредарицею, у якій того ж дня мали зустріч ветерани війни за Словенію і Тарас уже після обіду мало не побився, бо однієї офіціантки було замало для п’яного товариства і ветерани почали чіплятися до Аленки.

— А що в нас тут? — сказала Аленка, витягнувши з шухляди пошарпаний зшиток, у якому були її фотографії з дотарасового часу. Тарас його ніколи не бачив. Коли вони почали зустрічатись, Аленка захотіла розповісти йому про одного з колишніх, але Тарас її зупинив.

— Я не хочу знати, гаразд? І якщо в тебе десь є заховані їхні фото, не показуй мені.

І коли Аленка витягнула той альбом, він підвівся і вві­мкнув телевізор, мовляв, дивитиметься інформаційну передачу «Відлуння», яку, щоправда, ніколи не дивився.

О пів на одинадцяту молоді вийшли на... Бог знає на що, чогось випити, одне слово. Вони вийшли, мабуть, із полегшенням, і хоча діти пропонували їм піти з ними, Тарас і Аленка відмовились. Аленка побігла під душ, а Тарас за той час поприбирав зі столу. І коли він заклав у посудомийку тарілки, ножі й виделки, на дерев’яній поверхні залишився лише той пошарпаний зшиток. Тарас кинув його там, сів на диван перед телевізором, тоді знову встав, тоді сів за стіл і розгорнув папір, прислухаючись до шуму води у ванній. Погортав альбомчик. Народження Аленки, школа, лижі, знимка з першого причастя, Аленка в руках тримає велику свічку, сімейні світлини, Аленка-підліток, Аленка на морі, кілька порожніх кишеньок, Аленка-студентка, екскурсія з одногрупниками з медичного факультету. Вона стояла посередині в третьому ряді і сміялася в камеру. В неї була гарна усмішка, хоча вона весь час повторювала, що на фотографіях виходить жахливо. І там у куті, в другому ряді було знайоме обличчя. Д-р Прелц, чарівний викладач Прелц, з франтуватою борідкою і ледь кучерявим світлим, майже платиновим волоссям. Він не дивився в камеру, як інші, а наліво й угору. Не треба було бути криміналістом, аби здогадатися, на кого він дивиться і чому.

Розділ 17

Тарас прийшов на роботу о сьомій і відразу ж без жалю зателефонував ескортниці Барбарі, яка далі була недоступною, потім якийсь час упорядковував звіти про опитування. Закінчивши, розгорнув свій нотатник і уважно переглянув слова, там записані. Тарас прогортав нотатник до кінця, закрив, відклав на стіл, та відразу ж знову схопив його і став шукати деякі записи, іншою рукою понишпорив у купі звітів і витягнув один папірець, поклав його біля нотатника, дивився якийсь час на нього, відклав і відкинувся на спинку крісла. Так просидів якийсь час, тоді стенув плечима, підійшов до дошки і дещо на ній написав.

О восьмій він зателефонував секретарці «Салубріса» і здивувався, почувши у слухавці голос.

— О, пане інспекторе, ви сьогодні рано, — сказала вона.

Мабуть, розмова з директором зробила своє, принаймні обіцянка бути скромним. Приязнь секретарки — завжди добрий знак.

Тарас подякував їй за співпрацю...

— Я не можу знайти вашої Барбари.

Збентеження на протилежному боці, кілька секунд тиші, наче секретарка не може прийняти рішення.

— Ми також, — усе ж видушила вона. — Абонент не може прийняти виклик, так?

— Так.

— Ви дасте мені годину? Я спробую ще один спосіб.

Тарас погодився. Нехай вважають, що вони — союзники. Нічого поганого в цьому нема, поки йде на користь.

— На який номер вона зможе вам подзвонити?

Тарас продиктував номер свого мобільного телефону і попрощався, тоді глянув на годинник і набрав інший номер. Він налічив чимало гудків, поки там відповіли.

— Тарасе, якщо ти не можеш спати, це ще не означає, що інші теж мають із цим проблеми.

— Доброго ранку, пане Цвілаку. Для людини, яка невдовзі виходить на пенсію, в тебе на диво добрий і довгий сон.

— Що тобі треба?

— Та наша Джейн Доу[18]...

— Ви досі не знаєте, хто вона така?

— Ні, тому й дзвоню. Ти казав, їй біля тридцяти?

— Так, приблизно.

— Є якась можливість, що їй менше, наприклад, двадцять?

— Ні, жодної.

Тарас голосно зітхнув, щоб Цвілак почув, однак той не виявив жодного співчуття.

— Це все?

— Цвілаку, дай мені щось, що-небудь. Професія, хобі, звички... Наприклад, характерні деформації, які б вказували, що вона багато стояла на колінах, тільки дай хоч би щось.

— Результати аналізів ти отримав і знаєш, що в неї в крові був гемоглобін і нічого більше, ані наркотиків, ані алкоголю. Зовнішніх ознак будь-чого, що вказувало б на наркоманію в недалекому минулому, нема, я маю на увазі вени... Внут­рішні органи в нормі, рентгенівські знімки скелета не показують жодних пошкоджень, з яких ми зробили б якісь особливі висновки. Одне слово, вона не працювала ні в ливарному цеху, ні в шахті і якщо й займалася якимось спортом, то непрофесійним. На скелеті нема нічого, що вказувало б на... що-небудь. Що ти, на Бога, мав на увазі під стоянням навколішки?

Він здавався уже менш сердитим, хоча сам цього, може, й не хотів. Тарас мовчки слухав, доки Цвілак не закінчив. Він помахав Тіні, яка ввійшла до кабінету, і, сам не знаючи навіщо, подивився на годинник на стіні. Пів на дев’яту. Вона це помітила, зніяковіла, хутко зняла пальто, повісила його на вішак, а біля нього — маленький рюкзак. Дівчина була вдягнена у спідницю, коротшу, ніж та, яку мала на собі під час першої зустрічі. Це вже міні чи ще ні?

— Схоже, справи у тебе геть кепські, Тарасе.

— Так і є.

— Раніше чи пізніше знайдеться хтось, хто її знає, і подасть у розшук. Минуло лише три дні.

— Десять.

— Так або ні. Я думав, що ти у своєму віці, як би це сказати, не береш справ близько до серця.

— Я теж, — сказав Тарас.

Може, Аленка мала рацію.

— Привіт, — озвалася Тіна, коли Тарас поклав слухавку. — Я запізнилася?

Він похитав головою.

— Ні, ні... Навіть навпаки.

Тіна здивовано глянула на нього.

— Поясню пізніше, — сказав він, підвівшись і натягуючи куртку, — а зараз маю одну справу.

— О дев’ятій маємо бути в Дрварича. Все без змін?

— Я трохи спізнюся, — кинув Тарас виходячи, а потім швидко покрокував довгим коридором до дверей, де його на виході перестріла секретарка.

— Куди ти? Хіба ти не маєш бути у Дрварича о дев’ятій?

Кілька років тому на забаві від профспілки секретарка йому на вухо прошепотіла, що вона не з тих, хто розбиває сім’ї...

— ...ти ж мене розумієш?

Вона була напідпитку і притулилася до Тараса, який сидів за столом і попивав свій сік.

— В цьому й справа... я теж, — сказав він із жалем у голосі.

Іноді Тарас замислювався над тим, якою була б його відповідь, якби він тоді теж пив.

17

«Піковий туз» (англ.).

18

Джейн Доу — термін на визначення неопізнаного жіночого тіла; Джон Доу — чоловічого.