Книга в камені

– Розводитися можна довго, пане Тереховський, – на блідому обличчі поліцмейстера вималювалася слабка подоба посмішки, – але поки дозвольте запевнити, що тут вам справді будуть раді.

– Намагатимусь виправдати сподівання, – хитнув головою Жигмонт.

– Для початку ми не завантажуватимемо вас роботою. Розумію, що з новим містом треба ознайомитися, але за справу пана Горохова вам таки доведеться взятися.

– Звісно, пане поліцмейстере.

– Бо мені його вдова вже голову прогризла після того, як газети роздзвонили, що поліція визнає, наче припустилася помилки.

– Сьогодні ж перегляну всі матеріали.

– Та там, відверто кажучи, матеріалів – кіт наплакав. Але покладаємося на вашу вправність і кваліфікацію.

– Отже, починатимемо спочатку.

– Оце слова справжнього чоловіка! – Поліцмейстер знову всміхнувся і подав Жигмонтові руку. – Якщо ж вам потрібна людина, аби вивчити, так би мовити, місто…

– Дякую, пане Лещинський, однак я вже маю надійного провідника. Оце вчора ми й зазнайомилися.

– Навіть так? І хто ж це, коли не секрет?

– Абсолютно. Це отець Олексій.

– Отець… Олексій? – Поліцмейстер на мить затнувся, вибалушив очі й затамував подих. Утім швидко оговтався. – Гм… А, зрештою, чому б і ні?

– Заперечуєте? – Жигмонт наготувався вислухати думку старого служаки про колишнього священника, але той лише заперечливо помотав головою.

– Хіба тільки морально. Як справжній вірянин.

– А як професіонал від поліції?

– Гм… – поліцмейстер знову на хвильку замислився, а його бліді щоки забарвив ледь помітний рум’янець. Жигмонт умів торкнутися потрібних струн. – Як… професіонал… я змушений схвалити ваш вибір.

– Ну, цей вибір був очевидним і сам напросився на знайомство.

– То й добре, – кивнув поліцмейстер. – Але пам’ятайте, що ця людина одного разу вже поставила власні інтереси вище за всі інші.

– Завжди тримаю це на думці. І відразу ж поставлю вам запитання у справі пана Горохова.

– Так? – Поліцмейстер випростався у кріслі. – Чим можу?

– Учора з тим самим провідником я відвідав Польську браму, аби оглянути місце злочину… Хоча насправді місце злочину набагато вище… Одначе нехай. Я так розумію, що тіло нещасного мені побачити ніяк не вдасться?

– Чому ж це? – Поліцмейстер усміхнувся. – Ми ж не село якесь. Тіло… власне, все, що від тіла залишилося, досі лежить у льодовні. А ви, перепрошую, маєте медичні навички?

– Хотілося б знати більше, – розвів руками Жигмонт, – але що є, те є. А чи не знайдеться якого медика, що міг би?..

– Власного не тримаємо, – скрушно зітхнув поліцмейстер. – Та й не хочеться абикого брати на службу, а тоді зрозуміти, що дармоїд. Ось у Проскурові, там інша річ. Звернулися до звичайної лікарні, й результат – вище за всі сподівання!

– А що там такого цікавого?

– А ви не чули?

– Зізнаюся, не довелося.

– Ну-у, чудасія просто, – щиро здивувався поліцмейстер. – Справа гучна була. На початку минулої весни там таке коїлося, що волосся дротом стає. І як ви гадаєте?

– І як я гадаю?

– Не поліція, а саме лікар усе до пуття довів. Щоправда, злочинця покарано не було, але завдяки такому собі Якову Ровнєру вбивства припинилися.

– Стривайте, ви сказали – Яків Ровнєр?

– Саме так.

– Але ж я його знаю! Ми навчалися разом! Та й вряди-годи листуємося!

– І не чули про ту голосну справу? Ай-яй, юначе, – поліцмейстер скрушно похитав головою.

– Зате тепер я знатиму, до кого можна звернутися по допомогу!

Поліційна льодовня була в такій глушині, що Жигмонту довелося кілька разів розпитувати про дорогу до неї у випадкових перехожих, а тоді ще майже пів години шукати її непоказну будівлю. Тут довелося довго гупати у двері, а потім іще довше пояснювати заспаному охоронцеві, хто він такий і навіщо прийшов сюди надвечір, коли всім добропорядним мешканцям міста належало б сидіти або вдома за вечерею, або ж у товаристві собі подібних у ресторації.

Охоронець, який, здавалося, нещодавно приклався до пляшки й саме сподівався дати добрячого хропака, довго збирав докупи думки і ніяк не міг утямити, що від нього хоче проти ночі заповзятливий молодик.

– Дався вам той Горохов, – нарешті вичавив він і пропустив Жигмонта повз себе в темряву вузького коридорчика. – Там того Горохова… Шматок м’яса сам…

– Т-тобто? – Жигмонт відчув легку хвильку млості. Фантазія вмить вималювала в уяві моторошну картинку. Не те щоб він боявся мерців чи втрачав свідомість від вигляду крові, але «шматок м’яса» – це трохи занадто.

– Пане, ви слідчий чи де? Тіло ж знайшли на Польській брамі, нє?

– Так.

– А звалилося воно туди звідкіля? Ви бачили, скільки там летіти? А дерева? А чагарі?

– І? – Жигмонт слухняно йшов за охоронцем, який продовжував розумувати. Різкі тіні від його ліхтаря гротескно вигиналися на кам’яних стінах коридору.

– Ось вам і «і»! Донизу впало вже не тіло! – Охоронець коротко реготнув і перехрестився. – Тільки й мови, що була людина.

Жигмонт налаштувався на найгірше. І, хоч охоронець, звісно, перебільшив, він таки жахнувся, щойно відгорнув із небіжчика задерев’яніле від холоду простирадло. І річ була зовсім не в тому, що від тіла «не залишилося сливе ніц». Навпаки. Тіло здавалося неприродно білим. Воно просто світилося прозорою блідістю, наче безумний художник вирішив повправлятися на ньому й залив білилами. Навіть жовтуваті плями світла від лампи в руках охоронця, який похитувався поряд і швидко тверезів від холоду, не маскували моторошної білизни покійного. За час служби слідчим Жигмонт звик до вигляду небіжчиків, але таке видовище постало перед ним уперше.

– Численні перелами кінцівок, – знуджено почав охоронець, тоді як Жигмонт схилився над тілом і ретельно вивчав травми, – рвані рани та забої по всьому тілу внаслідок падіння оного зі скелі, синці та подряпини. Зламана шия і розтрощена голова, спотворене обличчя після удару об камінь…

Ушкодження й справді були страшними. Та не вони позбавляли Жигмонта спокою. Що саме не так, він не розумів.

– Стривай, друже, не торохти над вухом, – обірвав він охоронця. Той замовк на півслові, і в підвалі повисла напружена тиша.

Жигмонт знову схилився над тілом, але думка, немов налякана тишею, зникла. Він відчув, що ще мить – і втратить нитку назавжди.

– Повтори все від початку! – Жигмонт скрикнув так раптово, що нещасний охоронець ледве не впустив ліхтар.

– Що повторити? – Він отетеріло витріщився на навіженого молодика.

– Ти розповідав про тіло! Повтори все так само, якщо зможеш!

– Численні перелами кінцівок… – невпевнено почав той.

– Далі, далі! – нетерпляче підганяв його Жигмонт.

– Рвані рани… забої по всьому тілу внаслідок… внаслідок падіння оного зі скелі…

– Далі!

– Синці та…

– Стоп!

Охоронець вдавився словом, кавкнув і перелякано замовк, не зводячи погляду зі слідчого, який ледь не водив носом по трупі, а тоді ще й узявся його обмацувати!

– А ось тут ти, друже, помиляєшся, – говорив Жигмонт собі під ніс, не зводячи прискіпливого погляду з трупа. – Синців на ньому немає…

– І що це означає? – Жигмонт міряв кроками кімнатку й за звичкою розмовляв сам із собою. – Це означає… Будьмо послідовними.

За вікном давно запала ніч, і на склі витанцьовували відблиски прикрученої лампи, у світлі якої розмірено походжав Жигмонт. Великий будинок потопав у тиші, й лише в одній із його кімнат ніяк не бажав утихомиритися захоплений балачкою із розумним співрозмовником пожилець.

– Будьмо послідовними. Синець утворюється від того, що під шкіру крізь розірвані судини потрапляє кров. Так? Так! Коли ж синець не утворюється? А тоді, коли людина померла до того, як отримала травму. Так? Тобто рух крові зупинився до удару…

Жигмонт замовк, але ходити не припинив. Він смикав пальцями вуса, розмірковуючи тепер уже мовчки. Мимоволі згадав знаменитого Шерлока Голмса, котрий лупцював мерців палицею, аби визначити, чи з’являються синці після смерті, і всміхнувся.