Страница 11 из 18
– О, звісно, – кельнер шанобливо вклонився, на східний лад торкаючись рукою чола. – Наша кав’ярня дарує лише приємні враження.
– Тоді нетерпляче чекаю.
Кельнер знову вклонився і м’яко прослизнув до приміщення, а Жигмонт відкинувся на спинку стільчика та на повні груди вдихнув прохолодне повітря, напоєне пахощами Сходу.
Місто й справді перепрошувало за нічні незручності й усіляко намагалося виправити думку про себе.
– І тобі це вдається, – під носа пробурмотів Жигмонт, блаженно озираючись навколо. Повз пробігали в якихось своїх справах заклопотані люди, торохтіли вози й коляски, а він сидів і насолоджувався спокоєм, умиротворенням і ласкавим сонцем. І хоча він поки що зовсім не бачив Кам’янець, той починав йому подобатися.
– Прошпана?
Чийсь деренчливий голос скинув Жигмонта з небес на землю. Він покліпав засліпленими сонцем очима й нарешті розгледів поряд зі своїм столиком худорлявого чоловічка з куценькою борідкою та рідким волоссям до плечей, недбало зачесаним на проділ. Далеко не першої свіжості костюм сидів на ньому мішкувато, а нечищені черевики давно просили дати їм спокій. У руках чолов’яга м’яв капелюха і несміливо переступав з ноги на ногу.
– Прошу? – Жигмонт не зрозумів, що від нього хочуть, і тицьнув собі в груди пальцем. – Ви до мене?
– Так, прошпана, – кивнув чоловічок.
– Слухаю вас, – Жигмонт підібрався і ще раз прискіпливо оглянув чоловіка. Скидалося на те, що зараз у нього проситимуть гроші.
– Чи не бажає пан почастувати випадкового перехожого кавою й натомість почути від нього кілька чудових історій, які звеселять розум або ж серце?
У Жигмонта відвисла щелепа. Він очікував, що чоловічок скаржитиметься на підступну долю, котра вчора підносила чарку за чаркою, а сьогодні покинула стражденний організм напризволяще. Він лаштувався вислухати історію про загублений гаманець і відчайдушну потребу кількох копійок, аби купити місце в екіпажі, що прямує до біса на роги. Він, зрештою, сприйняв би й оповідку про пограбування, але щоб уранці волоцюжка просив кави та ще й в обмін на історію – з таким стикнувся вперше.
Жигмонт відкрив було рота, але цієї ж миті з кав’ярні вигулькнув кельнер з невеличкою тацею на одну чашку. Він побачив чоловічка і спохмурнів.
– Прошу, пане, ось і обіцяний сюрприз. Він вас приємно здивує, – кельнер поставив перед гостем невеличку філіжанку, розписану витонченими східними візерунками. Від темної й наче аж густої рідини підіймався божественний аромат. Жигмонт на мить замружився від насолоди, проте встиг краєм ока помітити, як волоцюжка зніяковіло відступив убік і геть розчавив у руках капелюха.
– Дякую, – він приязно всміхнувся кельнерові. – Аромат уже дивує.
– І не турбуйтеся про відпочинок, заваду ми зараз приберемо, – кельнер грізно насупився і ступив крок назустріч волоцюжці. Того наче вітром здуло.
– Зізнаюся, мені він навіть сподобався, – промовив Жигмонт, обережно пригублюючи каву.
– Загалом він зовсім нешкідливий, – розвів руками кельнер. – Але дехто з відвідувачів буває не надто втішений його товариством.
– Місцевий п’яничка?
– Місцева знаменитість.
– Навіть так?
– Ви не повірите, хто він насправді.
– Здивуйте мене знову, – усміхнувся Жигмонт, салютуючи кельнерові філіжанкою. Кава й справді перевершила всі сподівання.
– Ви щойно розмовляли зі священником.
– Із ким? – Жигмонт похлинувся кавою і мусив над силу затримати дихання, аби не заляпати сорочку. Чоловічок з очевидними слідами вчорашньої пиятики на несвіжому обличчі – священник?
– Вам не почулося. Щоправда, священник він уже давно колишній, але всеньке місто звертається до нього не інакше як отець Олéксій.
Жигмонт ковзнув поглядом по вуличці в той бік, де зник волоцюжка. Розум тепер відмовлявся називати його так. Невідомо за що чоловічка позбавили сану, але його соціальний статус для Жигмонта однаково зріс: він більше не був просто п’яничкою, хоч і до «отця» поки що не піднявся.
– Тепер він промишляє історіями?
– Тепер він промишляє здебільшого тим, що набридає людям. Щоправда, його можна не остерігатися – то цілком невинна людина.
– У такому разі, – Жигмонт відсьорбнув кави, – ви даремно його злякали. Я в Кам’янці вперше, але, дай Боже, трохи затримаюся. Тож було б цікаво познайомитися з місцевою «легендою».
– О, – кельнер розсміявся (він дозволив собі побесідувати з відвідувачем, позаяк той був наразі єдиним), – можете не засмучуватися. Хто-хто, а отець Олексій не змусить на себе довго чекати. Іноді здається, що він знає в обличчя кожного мешканця міста. І саме тому безпомилково визначає гостей, до яких і в’язне.
– Перебільшуєте? – недовірливо всміхнувся Жигмонт.
– Почасти, – кивнув кельнер. – Але не надто.
– Тоді це унікальний чоловік. І я неодмінно хочу з ним погомоніти.
– Матимете таку нагоду безліч разів, – кельнер знову всміхнувся, кивнув і зник у кав’ярні.
Чашка з кавою була мініатюрною, і напою мало стачити ще на один-два ковтки, тому Жигмонт не квапився. Він замріяно розглядав перехожих, мугикав під носа нехитру мелодію та будував плани. Відзавтра розпочнеться його робота в Кам’янці, відзавтра він з головою порине у круговерть тутешнього життя, чи то пак смерті – справа бідолашного пана Горохова, вочевидь, отак просто повз нього не проскочить. А отець Олексій і справді може виявитися непоганим інформатором. Такий собі ходячий довідник, який іноді потрібно підбадьорювати кавою чи чимось міцнішим. Без сумніву, він носій маси інформації, котра так чи так зацікавить його – Жигмонта. Отож треба чимшвидше відшукати колишнього священника та спробувати заприятелювати з ним.
Щойно Жигмонт про це подумав, як з-за спини почулося вже знайоме:
– Прошпана?
Слідчий рвучко озирнувся, чим налякав чоловічка. Той схарапуджено відстрибнув на крок назад, але миттю оговтався.
– Ви повернулися?
– Прошпана, я отуто за рогом причаївся… І мимоволі, не подумайте чого, саме мимоволі підслухав вашу розмову…
– Та-ак, – злегка всміхнувшись, протягнув Жигмонт.
– Вам потрібна людина, щоб ознайомити вас із містом…
– І ви хочете запропонувати власну кандидатуру.
– А кого ж іще? – щиро здивувався чоловічок. – Про мене щойно казали правду: ніхто не знає Кам’янець краще.
– Тоді, – Жигмонт вказав на порожній стілець навпроти себе, – яку каву ви будете?
Наступного дня, призначеної години, Жигмонт сидів у кабінеті очільника кам’янецької поліції та вислуховував його довжелезні монологи. Поліцмейстер був підстаркуватим, неквапливим, але на справі своїй зуби з’їв, хоча й полюбляв до всього підходити аж надто здалеку.
– Ви вже, сподіваюся, помітили, пане Тереховський, що місто наше не надто велике. Проте не таке вже й маленьке. Щодня маємо чимало роботи, тому вирішили запросити до управи на постійну службу слідчого, так би мовити, не вдома вирощеного. Убивства, на щастя, трапляються не щодня, але й не без того. Ось, до прикладу, не так уже й давно… Горохов…
– Так, – кивнув Жигмонт, – я якраз учора в газеті вичитав…
Та поліцмейстер неначе не чув його і провадив далі таким самим розміреним тоном:
– Так ось, пан Горохов, якого ми помилково записали в самогубці. А із самогубця що візьмеш? Що там розслідувати? Але не так сталося, як гадалося…
Поліцмейстер на хвильку замовк, одначе Жигмонт, уже навчений, не розтуляв рота. Мовчанка й справді не затягнулася надовго.
– Або взяти так само недавно убієнну міщанку Катц, – поліцмейстер підійшов до шафи, геть заставленої теками з паперами, й кілька секунд дивився на неї крізь товсті скельця окулярів. Тоді кахикнув у кулак і знову повернувся до Жигмонта. – Довелося б вам і за цю справу братися, якби за тиждень рівно її рідна дочка не зізналася, що то вона скоїла злочин, коли мати навідріз відмовилася давати згоду на її шлюб… Або взяти хоча б…
Кого ще хотів «узяти» поліцмейстер, Жигмонт так і не дізнався, бо той раптом махнув рукою, перериваючи свій словесний потік, облишив походжати кабінетом і сів за стіл.