Книга в камені

– Або ж синці не утворилися з іншої причини. Але в справі про це нічого не сказано. Невже ніхто не зауважив? – Жигмонт неначе боявся сам собі озвучити моторошний і почасти неймовірний здогад. Але зрештою здався. – І не утворилися вони тому, що тіло було знекровлене ще до падіння з кручі!

Так, це звучало дико. Кому й для чого знадобилося зливати з нещасного пана Горохова кров? Тим паче, що в паперах щодо справи не було й слова про те, що тіло виявили в калюжі крові чи якісь сліди знайшли на кручі над Польською брамою. Жодної згадки! Що це? Звичайна недбалість поліціянтів, які відразу ж ухопилися за версію про самогубство та вирішили нікуди не звертати з натоптаної стежки?

Хай там як, спершу вартувало би поспілкуватися із поліціянтом, який знайшов тіло й особисто сам оглядав місце злочину. Якщо оглядав узагалі. Далі непогано було би провести розтин тіла, щоб підтвердити здогад (хто-хто, а компетентний лікар мав би встановити відсутність крові в тілі жертви чи принаймні логічно пояснити відсутність синців).

Жигмонт зупинився і довго вдивлявся в темряву за віконним склом. Як можна знекровити людину, не наробивши слідів? А їх і справді не було, адже, коли отець Олексій на прохання Жигмонта привів його на місце злочину, він ретельно облазив усі кущі та ледве пальцями не обмацав кожну п’ядь землі на кручі, звідки могли скинути нещасного. Так, можна грішити на дощі, на те, що минуло трохи часу, що сліди затерлися, загубилися, але ці кляті синці, точніше – їхня відсутність, доводили Жигмонта до шалу.

Наступний день не прояснив ситуації. Поліціянт, який виявив тіло нещасного Горохова, лише витріщався у відповідь на всі запитання та завчено відповідав, що «не було крові, вашбродь».

– А місце на кручі оглядали?

– Яке місце, вашбродь?

– Звідки скинули тіло.

– Ну-у… Не те щоб надто ретельно.

– Але кров, якби вона там була, ви б помітили?

– Не було крові, вашбродь.

– А внизу?

– Не було крові, вашбродь.

– От, холера!

Жигмонт ляснув кулаком по долоні від безсилої люті на недалекого городового, який відповідав достоту, як папуга, хіба що, як той, з ноги на ногу не переступав.

Гаразд, нехай городовий дійсно каже правду. Нехай нагорі не помітили слідів крові. Нехай унизу, біля тіла, крові також не знайшли (хоча за наявності таких ушкоджень вона мала би бути). Тоді виходить, що таки його, Жигмонта, правда, і нещасного Горохова зіштовхнули донизу вже тоді, коли в тілі крові не було?

Жигмонт здригнувся, відчуваючи, що справа про банальне, на перший погляд, самогубство може виявитися геть не банальною. Принаймні в його практиці нічого схожого поки не траплялося.

– Усе колись буває вперше, – Жигмонт відпустив городового й заметався крихітним кабінетиком, який йому люб’язно виділили в управі. Кімнатка, вочевидь, колись слугувала комірчиною, бо туди ледве поміщалися робочий стіл з невеликою шафою і залишалося достатньо вільного місця під стіною, аби зробити три кроки, розвернутися і повторити нехитрий маршрут назад. Але Жигмонтові й такі апартаменти подобалися, переважно тому, що невелике заґратоване віконце виходило на сонячну сторону й у кабінетику весь день було світло і тепло. Жигмонт не те щоб не любив темряву, але за сонячного світла почувався більш упевнено.

– А якщо?.. – За мить він грюкнув дверима й вискочив у коридор, покрутив головою, не відразу орієнтуючись на новому місці.

– Ви щось хотіли, пане Тереховський? – Повз якраз проходив писар – сухуватий чоловічок із дротяними окулярами на носі, з-за яких, як зауважив собі Жигмонт ще під час їхнього знайомства, світилися розумом надзвичайно жваві очі.

– Коли ваша ласка, – кивнув він. – Я хотів би переглянути кілька справ із архіву…

– Так, яких саме?

– Мене цікавлять убивства. Мабуть, із початку року.

– Зробимо, пане Тереховський.

Жигмонт повернувся до себе і, очікуючи на папери, заходився нервово стукати пальцями по столі. Відчайдушна думка не давала йому спокою: позаяк не щодень стикаєшся з фактом зціджування з тіла всієї крові, чи не знайдуться якісь збіги з ним у попередніх справах. Тобто чи не знав чогось подібного Кам’янець раніше?

– Треба буде розпитати отця Олексія. Той також може щось знати. І цілком імовірно, навіть більше за поліцію.

Той день, аж до глибокого вечора, Жигмонт просидів за паперами, але не просунувся в справі ані на п’ядь. Від початку року в Кам’янці було скоєно двадцять шість убивств, але жодне з них не викликало у прискіпливого слідчого жодної підозри. Попри те що трупи не оглядав медичний експерт, який міг би встановити відсутність крові бодай в одному тілі, обставини смерті всіх постраждалих виявилися вкрай банальними. П’яна бійка, яка переросла у вимахування ножами, сварка між чоловіком і дружиною, що закінчилася вилами в животі нещасної, пограбування крамниці та застрелений грабіжниками власник, який невчасно з’явився на дзенькіт розбитого скла… Жигмонт перегорнув останню сторінку останньої справи та з розмаху припечатав тонку течку до столу долонею – усе марно!

– Що ж, завтра почну передивлятися справи за минулий рік, – він розігнув задерев’янілу від довгого сидіння спину й потер утомлені очі. – Мусить десь щось проскочити, я відчуваю.

Але й наступного дня серед усіх сорока двох справ про вбивства в місті й околицях, які ретельно вивчив Жигмонт, не знайшлося нічого, бодай віддалено схожого на вбивство Горохова. Щоправда, був один випадок самогубства – дівчина кинулася зі скелі. Утім справа не містила нічого загадкового, адже ряхтіла показами рідних і знайомих нещасної, а городовий, який ретельно записував кожне слово свідків, між іншим, чорним по білому відзначив, що тіло після виявлення «спливало кров’ю так щедро, що двоє свідків не втрималися на ногах від побаченого».

Ще й отець Олексій наче у воду впав. Жигмонт укотре подумки й уголос картав себе за те, що не здогадався домовитися з чоловічком про спосіб знайтися в разі потреби, натомість безцільно ганяючи містом посильного в пошуках колишнього священника.

– Звикай, Жижку, до рутини, – Жигмонт відкинувся на спинку стільця й зиркнув на годинник. Заповнений сухою канцелярщиною поліційних звітів і марними пошуками зачіпки день проминув непомітно. Проте відсутність результату – це теж результат, і Жигмонт не втрачав надію. Він знав, що не завжди вдається розплутати справу з наскоку, тим паче, коли сам не мав змоги відразу ж оглянути місце злочину. Ще й коли прибув до нового міста, де досі почуваєшся забродою.

Він перегорнув останній аркуш і відклав теку з паперами. Настрою не було, але рішучості не поменшало. Справа Горохова, яка спочатку чомусь здалася простою та нецікавою, тепер поглинула всі думки слідчого. Не хотілося пошитися в дурні на першому ж злочині.

– Що ж, може, завтра пощастить більше.

Але назавтра про справу Горохова довелося забути, адже вранці, не встиг Жигмонт налити собі кави та розгорнути за сніданком свіжу газету, як до їдальні влетів засапаний городовий, розмашисто козирнув і випалив:

– Вашбродь, збирайтеся! Маємо вбивство. Доведеться на Карвасари добиратися, тому, ну ж бо, не баріться!

– Ідемо! – Жигмонт умить перехилив у себе каву, схопив піджак і кинувся за городовим до дверей. – Подробиці якісь знаєш?

– Та які там подробиці, вашбродь? – Городовий на хвильку пригальмував. – Я навіть тіла не бачив – веліли за вами мчати, аби ви вже самі, так би мовити, на власні очі… Ось хіба лише…

– Що? – Жигмонт відчув неприємну голочку коло серця.

– Поліціянт, який на місце першим прибув, щось торочив про те, що нещасний зі скелі стрибнув, просто як ото нещодавно Горохов.

Голочка розмашисто ввігналася Жигмонту просто в серце. Є! Звісно, ні в чому не можна бути певним, але схожість обставин наштовхувала на думку, що невдовзі він споглядатиме картину, схожу на ту, яка постала перед поліціянтами у випадку з убивством Горохова.

Жигмонт повільно брів додому, прокручуючи в голові події довжелезного важкого дня. І хоч той давно скінчився, успішно передав свої права ночі та перейшов у статус «учора», Жигмонт ледве спромігся завершити всі нагальні справи. Ноги гули від цілоденної біганини містом і від кількагодинного повзання навкарачки місцем злочину. Те, що це був злочин, а не самогубство, для Жигмонта стало очевидним, щойно він подивився на тіло. Не вартувало бути зацним розумакою, аби з першого погляду не здогадатися, що з померлим щось не так.