"Знайди мене..."

Навколо були лише маски. Самі лиш маски без єдиного людського обличчя. Гучна музика оргАну лунала в кам'яних готичних стінах, немов грім. Відчуваючи cебе чужою на цьому святі життя, вона блукала по величезній залі у відчайдушному пошуку виходу. На неї увесь час натикалися захмелілі від дорогого шампанського танцюючі пари, ніби й справді хотіли збити жінку з ніг. Тремтячі ноги підкошувалися, однак, щось заставляло Ольгу йти далі. Раптом кавалери і дами почали шоковано озиратися на неї, чоловіки ошелешено поправляли вуса або краватки, а жінки хихотіли, прикриваючи обличчя в блискучих масках віялами. В натовпі хвилею проносився вульгарний шепіт: "Це вона! Вона! Дивіться!" Тихий сміх у натовпі перетворювався на регіт і лише зараз Ольга зрозуміла, що сміються саме над нею. Дами, не соромлячись та забувши про будь-які правила пристойності показували в неї пальцями, їхню захмелілу веселість підбадьорював гучний краков'як і, танцюючи, люди знову сміялися.

-Дивіться на неї! Дивіться!

І лише зараз Ольга зрозуміла, що на ній зовсім немає одягу і саме її наге тіло стало предметом для загальних насмішок. Зірвавшись, вона бігла, не розбираючи дороги. Геть! Аби лише геть звідси, з цього пекельного місця! Аби якомога далі!

Вона бігла, бігла геть, зовсім не помічаючи дороги  і того, що відбувається навколо. Сяяли феєрверки, сміялися люди, дзвеніли келихи шампанського, снували туди-сюди карети, а вона все бігла. Бігла й бігла, а з її грудей виривався відчайдушний крик. Далі! Далі! Далі! Коли сили нарешті покинули Ольгу та вона впала на коліна і підняла повний болю погляд, то побачила, що знаходиться на березі моря, котрим якраз оволодів дуже сильний шторм. Хвилі немов шепотіли їй: «Забуття. Забуття. До нас. До нас.», а вона йшла туди, йшла, аби стати одним цілим з хвилями, злитися в океан і перетворитися на морську піну, як це сталося а русалонькою в казці Андерсена. В свідомості, де ще зовсім недавно вирував клубок неймовірних почуттів, зараз виникла повна пустка. Спокій. Хвилі. Лише хвилі, котрі шепотіли їй: «Все добре, дитино! Тихіше! Тихіше!»

…Шепіт хвиль перетворювався у чийсь ніжний, мелодійний голос, який заколисував, дарував спокій і вона відчула себе дитинкою, маленькою новонародженою дитинкою, котра ще нічого не знає, нічого не вміє. Стало страшно. Вона– маленька– проти всього жорстокого, великого світу. Що це? Що з нею буде? І чому, чому настільки страшно?

-Мммм… Аааа…- вона хотіла закричати,  просити, благати про допомогу, але з грудей вирвалася лише така лихо манлива хрипота, лише чимось схожа на людський голос.

-Що з нею? Як вона? Як вона, мамо?- почувся невідомий жінці, чоловічий голос, який зливався з якимось шумом.

-Вона марить. Її лихоманить.- той самий ніжний жіночий голос привів її до тями.- Тихіше… Тихіше, доню… Все буде добре….

-Де я?.. Де я?...- ніяк не могла зрозуміти Ольга, досі не відкриваючи очей.

-Ти в безпеці, донечко, в безпеці.- на чоло Олі лягла чиясь ніжна і прохолодна рука. Ледве відкривши очі та тяжко дихаючи, нещасна жінка  побачила зовсім невідомий їй інтер’єр. Це була кімната невеликого будинку, однак, досить добре умебльована. Стіни були оббиті деревом, а ліжко, на котрому лежала жінка,було зручним та досить просторим. Незнайома літня жінка схилилася над нею та турботливо поклала на її чоло, котре буквально горіло вогнем, свою ніжну, прохолодну долоню.

-Жар спадає, це дуже добре.- повідомила жінка, а чоловік, котрий стояв у неї за плечима, полегшено зітхнув та підійшов ближче, пильно вдивляючись у обличчя.

-Що з нею? Як вона? Може, треба було викликати справді Швидку? Чи я б й сам відвіз би її?- не вгавав чоловічий голос, а йому в такт звучали монотонні кроки- той самий мужчина ходив туди-сюди по просторій кімнаті.

-Толю, я повторюю тобі вкотре, що з такою пневмонією ми б встигли відвезти її лише до початку села! Й так Бог змилостивився над сердешною, що ти їхав та побачив її саме в той момент, інакше...- жінка лише скрушно похитала головою.

-Де я?... Де?- з грудей Ольги вирвався тихий, стражденний стогін.

-Приходить до тями... Нарешті...- Параска Степанівна  повернулась до Образів Матері Божої та Ісуса, котрі стояли біля ліжка, на котрому лежала сердешна незнайомка, та перехрестилася спочатку сама, а потім перехрестила й Ольгу. Нещасна жінка нарешті повністю прийшла до тями та слабким поглядом обвела кімнату.

-Де я?- вкотре повторила вона, облизуючи сухі від жару, спраглі вуста.

-Ти в безпеці, доню, в цілковитій безпеці. В хороших людей. Не бійся. Нічого не бійся. Все погане позаду.

-Ми нікому не дамо Вас скривдити! Все буде добре!- чоловік, котрий увесь цей час тупцяв на іншій половині кімнати, кинувся до ліжка хворої та взяв її гарячу руку, затиснувши її у своїх міцних, широких долонях. Літня жінка поглянула на чоловіка, котрий, не дивлячись на свій досить солідний вік та сивину на скронях, зараз виглядав, як збуджена, маленька дитина, котра пережила чималий страх.

-Зовсім з'їхав з глузду? Їй зараз тиша потрібна та спокій! Ти як, дитинко? Трохи легше?- запитала вона в Ольги, поклавши їй на чоло прохолодний компрес.

-Так.- тільки й змогла сказати нещасна жінка, а з її грудей вирвалося чи то зітхання, чи то стогін.

-Як Вас звуть, звідки Ви? Ви пам'ятаєте?- схвильвано запитав Анатолій, не зводячи погляду з жінки, а Ольга ж, почувши це запитання, лише безсило закліпала очима. Лише зараз вона з жахом зрозуміла, що не пам’ятає зовсім нічого- ні як її звуть, ні звідки вона, ні як тут опинилася..

-Не знаю.- прошепотіла вона, а її очі наповнилися неймовірним страхом. В голові була повна пустка.- Нічого. Зовсім нічого.- Не знаю.- повторила нещасна жінка та безсило закрила очі-ці розмови й так забрали в неї останні сили.

-А на цьому досить розмов, доню. Тобі потрібно відпочивати, відновлювати сили.- говорила жінка, а її голос був заколисуючим, дарував спокій та впевненість в тому, що ти в цілковитій безпеці. Ольга закрила очі та знову поринула в солодкий, міцний сон, неначе дитина.