Страница 9 из 64
В останні роки, судячи з періодичних видань, до цієї проблематики звернулися чимало дослідників. Хотілося б відзначити праці В.Артемова, Л.Бабаєвої, П.Великого, Л.Гордона, Б.Рукавішнікова, З.Калугіної, Є.Ясіна і багатьох інших. Поступово розробляються концептуальні підходи, методологія та методика вивчення соціальних адаптацій за умов суспільних потрясінь.
Наприклад, Л.Корель у співпраці з колегами була розроблена система теоретичних та емпіричних індикаторів соціального самопочуття населення як виміру соціальної адаптації (Н.Арсентьєва, І.Мартинова, І.Харченко, Ю.Чистякова); досліджувалися соціально-психологічні, статусні, та соцієтальні бар’єри адаптації до ринку різних соціальних груп, побудована типологія населення за ступенем пристосування до ринку (Ю.Чистякова, М.Шабанова, О.Шарніна). Наприклад, М.Шабанова присвятила згаданій вище проблемі цілу низку праць [23; 24; 25] див. також [26; 27; 28; 29; 166]. У своїй монографії “Социология свободы: трансформирующееся общество”, проблемі соціальної адаптації присвячено одинадцятий розділ під назвою “Социальная адаптация в контексте свободы и проблемы институционализации новых прав”. Авторка розмірковує над тим, що одні адаптації, відповідаючи кінцевій меті перебудов та соціально пом’якшуючи процес реформування, можуть пригальмувати його і врешті-решт звести реформи нанівець. А інші – навпаки, хоча й перебувають нині в суперечностях із загальною метою перебудов, однак можуть прискореними темпами наблизити до неї. Дослідниця ставить риторичні запитання: “Яким адаптаціям слід надати перевагу? Чи завжди добровільні та вимушені адаптації призводять до таких результатів? Іншими словами, чи є сьогодні можливості для розширення таких добровільних адаптацій, які б не гальмували, а прискорювали процес реформування? Чи не складаються нові умови так, що вимушені адаптації до них відіграють роль гальмування реформ не лише з позиції сьогодення, а й перспективи” [23, 36-38]?
Намагаючись дати відповіді на поставлені запитання і провівши емпіричний аналіз закономірностей сучасних соціальних адаптацій у контексті свободи-несвободи, авторка зробила висновок, що в механізмах адаптаційного процесу наразі з великим відривом переважають вимушені адаптації над добровільними, а в результаті – переважно регресивні (руйнівні) над прогресивними (творчими) адаптаціями.
Погоджуючись із М.Шабановою, зазначимо, що вимушені адаптації виникають тоді, коли напрями перетворень, нові цінності та способи соціальної дії вступають у конфлікт із цінностями і можливостями індивіда, хоча він і вимушений використовувати їх для реалізації своїх життєво важливих цілей. Вимушена адаптація не означає примирення, згоди чи схвалення. Суспільну ситуацію не можна ігнорувати, але її можна засуджувати, можна обирати пасивний, відчужений тип поведінки.
Залежно від рівня адаптованості та результативності адаптації в контексті свободи, Шабанова виділяє три основних типи адаптантів:
t“Прогресивні адаптанти”, які в нових умовах вже знайшли більш-менш надійні способи розв’язання (пом’якшення) життєвих проблем, до того ж ці способи покращують можливості індивідів жити так, як вони хочуть.
t“Регресивні адаптанти”, що сьогодні також більш-менш розв’язують свої проблеми, але ті способи розв’язання життєвих проблем та труднощів, що їх вони засвоїли, дозволяють звикатися з новими умовами лише регресивно, тобто з перевагою сукупного “значущого мінусу” над сукупним “значущим плюсом” (значущих втрат над подібними надбаннями).
t“Регресивні неадаптанти”: у представників цього типу й сьогодні немає надійних способів подолання життєвих проблем та труднощів, вони не знають, як жити за тих умов, у яких опинилися сьогодні [Там само, 34-45].
З наведеною типологізацією можна погодитися. Історичні трансформації впливають не лише на стиль життя індивіда, його соціальний статус, а й на його характер, на його людські можливості. Тут також слід враховувати межі та можливості його адаптивної поведінки. Коли, наприклад, класи чи інші соціальні групи в перебігу історичних катаклізмів здіймаються вгору чи спускаються донизу, людина також підіймається на вершину соціальної піраміди чи спускається до самого її підніжжя.
Значення соціальної адаптації також зростає у зв’язку з прискоренням темпів соціальних змін, за умов, коли ці зміни стосуються важливих сторін життя й відбуваються в порівняно короткий термін (міграція, вікові зміни, швидкий промисловий розвиток, переселення значних мас сільського населення в міста тощо).
В періоди різних перебудов у суспільних відносинах, коли величезні маси людей змушені так чи так відповідати на виклики соціального середовища, актуалізувалося і осмислення адаптації в рамках соціології, соціальної психології та ряду інших дисциплін.
У працях російських соціологів у 90-і роки ХХ ст. з’явилися дослідження, в яких їх автори намагалися відобразити сутність сучасних змін і акцентувати увагу на адаптаційних процесах, що постійно розширюються. Автори низки статей намагалися привернути увагу суспільства до методів і напрямів адаптації та з’ясувати, наскільки російське суспільство здатне пристосуватися передусім до ринкових стосунків. Деякі автори стверджували, що “адаптація полягає не так у сприйнятті окремих елементів, як у соціальному та психологічному засвоєнні типу цілісної системи суспільних відносин, що змінюються. А також у соціальній та психологічній здатності пережити надзвичайну ситуацію переходу від одних суспільних порядків до інших” [30]. Серед найбільш гострих проблем перехідної кризи, що вимагають адаптації, виокремилися рівень заробітної платні, зростання цін, безробіття, злочинність та деградація традиційних соціально-політичних цінностей.