Страница 7 из 64
а) адаптованість у “позаособистісній” сфері соціально-економічної активності, де індивід набуває знання, вміння та навики, досягаючи компетентності та майстерності;
б) адаптованість у сфері особистих стосунків, де створюються інтимні, емоційно-насичені зв’язки з іншими людьми, а успішна адаптація вимагає чуттєвості, знання мотивів людської поведінки, здатності до точного відображення змін у стосунках [Цит. за: 12].
Слід відзначити ще одну важливу особливість інтеракціоністського розуміння адаптації: представники цього напряму соціальної психології розрізняють адаптацію (adaptation) та пристосування (adjustment). Так, наприклад, Т.Шибутані пише: “Кожну особистість можна охарактеризувати комбінацією прийомів, які дозволяють розв’язувати проблеми, і ці прийоми можна розглядати як форми адаптації. На відміну од поняття “пристосування”, яке стосується того, як організм пристосовується до вимог специфічних ситуацій, адаптацію можна віднести до більш стабільних рішень – до добре організованих способів розв’язання типових проблем, до прийомів, які кристалізуються шляхом ряду послідовних пристосувань” [13, 78].
Психоаналітики, особливо з часів виходу книги Г.Гартманна [14], великого значення надають соціальній адаптації особистості. Г.Гартманн зазначає, що мета адаптації до інших людей постає перед людиною від самого народження. Особистість адаптується також і до того соціального середовища, яке частково є результатом активності попередніх поколінь та її самої. Людина не лише бере участь у житті суспільства, а й активно створює ті умови, до яких вона повинна адаптуватися. Все частіше своє соціальне середовище людина створює сама. Структура суспільства, процес поділу праці та місце людини в суспільстві в сукупності визначають можливості адаптації, а також (частково) і розвиток людського Я. Структура суспільства, зокрема за допомогою навчання та виховання, визначає, які форми поведінки з більшою вірогідністю забезпечать адаптацію [14, 28].
Для визначення явища, коли соціальне середовище ніби виправляє порушення адаптації так, що форми поведінки, які не приймаються в одних соціальних умовах, приймаються в інших, Г.Гартманн вводить поняття “соціальна поступливість”. Можливості задовольнити потреби і розвиток, які суспільство надає дорослим та дітям, не збігаються, тому неоднаково впливають на них. Соціальна поступливість передусім проявляється у ставленні до дітей, а також до тих, хто страждає на неврози та психози. Виходячи з цього, Г.Гартманн вважає процес адаптації людини багатошаровим, до того ж уявлення про рівень адаптації лежить в основі концепції здоров’я людини [Там само, 32].
Продовжуючи розглядати соціальну адаптацію в контексті соціологічної класики, слід сказати, що будь-який аналіз адаптацій, як правило, наперед визначає явну чи приховану прихильність до якоїсь загальної соціологічної теорії. В сучасній соціології виокремлюються два вагомих напрями, дві теоретичні школи: 1) системна (структурна), чи об’єктивістська, або макросоціологія та 2) інтерпретативна чи суб’єктивістська, або мікросоціологія. Перша досліджує системи та структури суспільств на макрорівні, заснована на ідеях Е.Дюркгайма та К.Маркса і містить у собі – як основні школи функціоналізму та теорії конфлікту (марксизм, фемінізм, расово-антропологічна школа, теорія позитивного конфлікту та ін.). Друга вивчає дії окремих людей та невеликих груп на мікрорівні. Вона грунтується на ідеях М.Вебера і включає до себе “розуміючу соціологію”, символічний інтеракціонізм, феноменологію, етнометодологію та ін. Кожен з цих напрямів містить власну оригінальну експлікацію феномена адаптації.
Наприклад, функціоналізм, як один з напрямів макросоціології розглядає адаптацію як спосіб “підлаштування” різних системних блоків суспільства один під одного. Дезінтеграцію цих блоків може спричинити різноспрямованість чи нерівні темпи їх змін і трансформацій. В такому разі адаптація виступає інструментом підтримки балансу між частинами системи, її внутрішньої та зовнішньої рівноваги, тобто засобом забезпечення “солідарності частин”, а також знаряддям у боротьбі з аномією. Подолання аномії та зміцнення соціальної солідарності в суспільстві здійснюється засобом встановлення спільних цінностей, норм та ідеалів.
Натомість для М.Вебера одиницею соціологічного аналізу був індивідуальний актор. Він вважав, що соціальні групи та суспільство в цілому ми повинні розуміти як складні агрегації індивідуальних дій, що їх типологізує спостерігач з метою порівняльного та історичного аналізу. Саме ж суспільство являє собою складну матрицю міжсуб’єктних взаємодій. Отже, в межах веберівської експлікації актор адаптації – це носій усвідомленої адаптивної поведінки.
Значний вплив на формування як системного, так й інтерпретативного, соціально-філософського розуміння сутності соціальної адаптації особистості здійснили наукові підходи, які були запропоновані в теоретичних розбудовах теорії структурації (Е.Гідденс); феноменологічній філософії (Е.Гусерль, М.Гайдеггер); символічного інтеракціонізму (Дж.Г.Мід, Г.Блумер та ін); феноменологічної соціології (А.Шюц); гуманістичної психології (К.Роджерс та ін.); герменевтичної філософії (Г.-Г.Гадамер, Е.Бетті та ін.); епістемологічної філософії, історії і методології науки (К.Р.Поппер, М.Джеммер, І.Пригожин та ін); філософії природознавства (Ш.Ренувьє, Е.Бутру та ін.); соціальної психології (С.Еш, Л.Росс, Р.Нісбетт та ін.); загальної теорії систем (Л.Берталанфі, Н.Вінер).