Страница 53 из 64
Найважливішими ознаками соціальної активності особистості (на противагу пасивності, інертності) є стійке, а не ситуативне, прагнення впливати на соціальні процеси та реальна участь у громадських справах позитивного характеру. Саме аналіз її зв’язку з соціальністю дає змогу виявити типи соціальної активності. Виходячи з особливостей цього зв’язку, ми ще раз підтверджуємо доцільність виокремлення трьох основних критеріїв соціальної активності, про які вже йшлося у монографії:
tСпрямованість на певні інтереси, потреби, цінності.
tХарактер і рівень прийняття інтересів, потреб, цінностей.
tОсобливості реалізації інтересів, потреб, цінностей.
Справжня активність, яка робить реальний вплив на життя країни, може виникнути лише завдяки діяльності вільних (у тому числі й від матеріальної залежності) людей. Щоб стати громадянином, бути справді соціально активним індивідом, людина повинна розуміти певні абстрактні істини щодо самої себе, своїх здібностей і можливостей. Тому вкрай важливий нині вихід зі стану “здичавіння свідомості”, за словами М.Мамардашвілі [148, 10], бо лише цей шлях здатний привести до якісного оновлення життя суспільства на всіх його рівнях.
Дезадаптація громадян адекватно позначається на їхній індивідуальній та суспільній свідомості, що підтверджується багатьма соціологічними опитуваннями, які останнім часом активно проводяться на території України. Наприклад за даними опитувань з проблем соціальної адаптації що здійснюється Інститутом соціології спільно з фірмою СОЦІС від 1994 року, сьогодні різні групи населення перебувають на різних етапах “входження” в нову соціальну реальність. Соціологічні дослідження демонструють майже полярний поділ населення країни щодо міри пристосування до сучасного життя. Якщо об’єднати групу тих, хто активно залучився до нового життя і вважає ринкові відносини природним способом життєдіяльності, з тими, хто постійно шукає своє місце в сучасному житті, то частка населення, що активно відтворює у своїй діяльності нові поведінкові орієнтири становитиме 44 % від цілого, а частка небажаючих пристосуватися до ситуації сьогодення, живе як випаде й очікує змін на краще, також дорівнює 44 % [149].
Варто зазначити, що розподіл є досить стійким і засвідчує наявність протилежних тенденцій на особистісному рівні. Перша репрезентує бажання сприймати й відтворювати нові поведінкові зразки, друга – небажання робити це. Обидві групи здійснюють вплив на суспільні перетворення: перші просувають їх своєю діяльністю, другі, навпаки, гальмують бездіяльністю.
Однією з важливих загальнолюдських цінностей, як відомо, є міжіндивідна комунікація людей, їх спілкування. Названа цінність з повним правом може бути однією з базових успішної адаптації особистості до нових умов існування та її діяльності. Невипадково названа проблема так активно дискутується в західній “комунікативній філософії”. Визнання інтерсуб’єктивності за один з найважливіших вимірів і самого життя сьогодення, і сучасної філософії та соціології, зробили це поняття однією з найважливіших сполучних ланок різних, зовні навіть протилежних, філософських спрямувань – від прагматизму Ч.Пірса, філософії мови пізнього Л.Вітгенштайна та феноменології Е.Гуссерля, до діалогічної філософії М.Бубера, екзистенціалізму М.Гайдеггера та К.Ясперса або ж герменевтики Г.Гадамера.
Поняття і проблема комунікації належать до фундаментальних у концепції одного з провідних сучасних німецьких філософів та соціологів Ю.Габермаса. Він підкреслює, що саме реальні процеси суспільного життя та бюрократизація неформальних сфер діяльності, яка невблаганно поглиблюється, актуалізує нове проблемне поле дослідження – сферу “інтеракції” міжособистісних комунікативних відносин. Теорія комунікативної дії Ю.Габермаса не просто органічно вписується в “парадигмальний” (за словами самого автора) поворот сучасної західної філософії до “всебічного осмислення структури та функції процесу комунікації, інтерсуб’єктивних вимірів людського буття. Однією з найважливіших із них є проблема демократії, прав та свобод людини” [150, 30-31].
Ще яскравіше й переконливіше проблема міжособистісної комунікації висвітлюється у працях таких представників німецької комунікативної філософії, як М.Бубер та О.Ф.Больнов. Звертаючись до окремої людини, пише Бубер, ми маємо про неї так само неповне уявлення, як, наприклад, уявлення про місяць на підставі його частини; повний образ людини дає тільки звернення до неї у товаристві іншої людини. Окрема людина виступає фактом екзистенції тільки тоді, коли вступає в життєвий зв’язок з іншою людиною [151, 153-155].
У О.Больнова назване вище комунікативне поняття аналізується через поняття “зустрічі”, яке, за його словами, є “випробуванням для людини… В зустрічі не просто дістає підтвердження певна, вже наявна в людині субстанція, а проявляється людина як така… Тільки в зустрічі з іншою людиною, з “Ти” людина приходить до самої себе… В зустрічі ми мусимо орієнтуватися лише на тих людей, хто дружньо ставиться до нас, адже джерело її можливості приховане саме в них” [152, 169].