Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Отже, як було сказано вище, одним із чинників масових процесів погіршення здоров’я населення в період трансформаційних змін та радикальних реформ в Україні є рівень адаптації населення до реформ. Варто нагадати, що соціальна адаптація є одночасно і процесом, і станом. Адаптаційний стан – це характеристика стосунків індивіда із зовнішнім середовищем, яка слугує вираженням успішності адаптації як процесу. Ці стосунки можуть бути конфронтаційними, рівноцінними чи гармонійними [145, 45]. Біологічна особливість адаптації населення до соціально-економічних умов середовища, в якому воно проживає, полягає в його здатності до саморегуляції та самоконструювання через зміну власних функцій та структур, що дозволяє йому зберігати життєздатність за умов, які змінюються. Ми погоджуємося з Л.Бєляєвою в тому, що адаптація включає в себе декілька стадій:

t

t

tt

tt

tttПервинне пристосування до ситуації, виживання, перебудова “старої” системи цінностей та норм згідно з реально діючою; соціалізація та ресоціалізація населення (стадія соціального шоку);

tttПерсоналізація, здійснення життєвого вибору, керуючись власними потребами та інтересами (стадія мобілізації адаптивних ресурсів);

tttІнтеграція, суб’єктивне залучення себе до певного середовища прийняття його як свого, відчуття тотожності з ним, бажання жити в ньому, консолідуючись з іншими (відповідь на виклик соціального середовища) [Там само, 46].

tt

tt

t

t

З огляду на проведене дослідження, можна констатувати, що соціальні суб’єкти по-різному проходять усі три стадії адаптації, що супроводжується психічною напругою, дискомфортом, страхом, соціальним песимізмом. Окремим суб’єктам вдається досягти третьої стадії та закріпитися на ній, інші ж не можуть не лише адаптуватися, а й виробити певну лінію власної поведінки за умов зміни свого становища в суспільній ієрархії (соціального статусу, ролі).

Безперечно, що тривожність, страх та невпевненість у завтрашньому дні властиві представникам усіх прошарків та груп населення, хоча в бідних та літніх людей ці відчуття  виявляються та загострюються частіше.

На цьому етапі ми підходимо до однієї з форм соціально-психологічної адаптації особистості до дійсності, а саме до мімікрії, тобто корекції поглядів, ціннісних орієнтацій, норм поведінки тощо згідно зі стандартами нових взаємозв’язків. Нерідко це пристосування виражається в амбівалентності моральних поглядів – у неузгодженості між ідеями, що проповідуються, та принципами моралі, з одного боку, і реальним рівнем моральних вимог до себе та оточення – з іншого. Такі явища, як крутійство, безпринципність, продажність та інші антиподи моралі дедалі частіше сприймаються в буденній свідомості не як аномалія, а як досить виправданий варіант взаємин у побуті, в політичній діяльності, бізнесі тощо. Однак разом із звиканням до зазначених вище явищ, зростання аморальності та правового нігілізму зумовлює у більшості соціальних суб’єктів зростаючу турботу. У цьому процесі люди резонно вбачають підрив загальнолюдських принципів моральних взаємин, який створює загрозу як їхньому особистому існуванню, так і життєздатності цілого соціуму.

Досліджуючи соціальну мімікрію як універсальний соціальний феномен, А.Лобанова у своїй праці “Феномен соціальної мімікрії” визначає її як специфічний адаптивний спосіб поведінки соціальних суб’єктів, коли вони, не сприймаючи легітимно-домінуючої ціннісно-нормативної системи того соціуму, до якого прагнуть інтегруватися, маскують свою особистісну ціннісно-нормативну систему, приховуючи справжні наміри, цінності, цілі, щоб у такий спосіб пристосуватися вижити чи досягти бажаної мети або успіху. Запропоноване визначення уможливлює з’ясування логічної субординації соціальної мімікрії та адаптації. По-перше, соціальна мімікрія є адаптивним способом життєдіяльності переважно тих соціальних суб’єктів, ціннісно-нормативні системи яких не збігаються (суперечать) легітимно-домінуючій системі соціуму. По-друге, соціальна мімікрія – це не лише адаптація, а ще й певний спосіб досягнення успіху, гараздування. І, по-третє, з одного боку, соціальна мімікрія є вужчим поняттям, ніж адаптація, оскільки вона є одним (специфічним) з її способів; а з іншого – ширшим, тому що має універсальний характер: вона властива певним соціальним суб’єктам у будь-якому суспільстві, на будь-яких фазах та етапах його розвитку, у всіх сферах життєдіяльності (політичній, соціально-економічній, трудовій, родинно-побутовій тощо)” [6, 31-32]. Звісно, що мімікрія ускладнює життя та гальмує стан адаптації.

Під час визначення своїх життєвих планів та адаптації до обставин, що змінюються, людині доводиться долати багато труднощів і бути відповідальною як перед іншими людьми, так і перед своєю власною совістю за свої дії та вчинки. Саме за цих обставин найяскравіше виявляється людська сутність. Певною мірою людина сама є творцем своєї долі. Як зазначає Габріель Марсель, “бути – значить бути в дорозі!” Людина – це проект майбутнього, який реалізується в процесі її життєдіяльності. І надзвичайно важливим є характер цієї діяльності (що людина залишить після себе – добро чи зло?).

Про те, що сутність людини включає характер її існування, писали такі видатні німецькі філософи, як А.Шопенгауер, М.Шелер та ін. Людина, яка усвідомила свою сутність, це вже не просто частина природи, а соціальна істота, яка ставить собі за мету пристосувати природу до своїх потреб. “З того часу, - писав М.Шелер, - коли людина, що формувалася, зруйнувала притаманні всьому попередньому періоду її тваринного життя методи пристосування до навколишнього світу, вона обрала протилежний шлях – пристосування “відкритого” світу до себе, а тому повинна була стати в центрі цього світу” [146, 94].