Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Назване явище породжується як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. У суб’єктивному плані головними причинами, є недостатньо розвинуті духовні потреби та інтереси, воля й характер особистості. Природні задатки новонародженої дитини – продукт тривалої еволюції й вони передаються спадково в генетично закріплених “кодах”. У процесі людської життєдіяльності ці “закодовані” дані не можуть реалізовуватись самі собою. Навіть такі, на перший погляд, найпростіші й начебто дані людині природою здібності, як здатність розрізняти людську мову, музичні звуки і т.п., формуються в дитини лише в процесі оволодіння мовою й залучення до музичної культури. Як зазначає А.Спіркін, “дитина після свого народження є лише “кандидатом” у людське суспільство й не може стати його повноцінним членом за умов ізоляції чи перебуванні в зграї тварин. Вона (дитина) може стати людиною лише спілкуючись з іншими людьми” [129, 261].

Людина здійснює свою практичну й теоретичну діяльність у формах, створених у процесі розвитку суспільства. Соціальне проникає у свідомість індивіда й звідси визначає суть його діяльності шляхом предметного світу, створеного попередніми поколіннями людей – культури, мови, нагромадженого знання і досвіду тощо. Отже, особистість – це продукт середовища й своєї власної активності, діяльності. Проте в одному й тому самому соціальному середовищі формуються різні особистості – активні, дійові, які хочуть багато знати й чогось досягти у своєму житті, і пасивні, безвольні, інертні, позбавлені будь-яких духовних інтересів і не здатні прийняти жодного самостійного рішення. Які ж причини цього явища?

На думку Є.Бистрицького, ці причини приховані в особливостях першого етапу соціалізації людини, яка перебуває в сімейному оточенні, де здійснюється формування свідомості, мови, знань і досвіду в дитини. Блокування її індивідуальної ініціативи при бажанні зробити щось самій, коли замість неї це роблять батьки (в багатьох сім’ях – і в зрілому віці їхньої дитини), призводить до відповідного блокування свідомості людини, що формується, і закладає психологічні підстави соціальної пасивності та безвідповідальності. За Г.Гегелем, саме діяльність є  найкращим виразником і реалізацією як настроїв, так і цілей людини. Тож поки молода людина не знайшла себе в практичній діяльності, то все довкола може здаватися їй дріб’язковим і неістотним. А неможливість (чи небажання) реалізувати свої життєві ідеали може спричинити в молодої людини своєрідну іпохондрію. І чим активніше вона оволодіває індивідом, тим важчими бувають її симптоми. У слабких натур, на думку Гегеля іпохондрія може тривати все життя [130, 89].

Рано чи пізно людина повинна відчути себе самостійною й отримати підтвердження своєї цінності серед інших людей, які визнають її автономію. Соціальне самовизначення (незалежно від того, йдеться про вибір професії чи світоглядної позиції) є визначенням свого місця у світі. Відповідь на риторичне самозапитання “ким бути? і що робити?” містить у собі й певну оцінку себе і своїх можливостей.

Однією з причин суб’єктивного порядку соціальної пасивності та безвідповідальності людини можуть бути слабка воля та імпульсивний характер. Відомо, що волю Ф.Енгельс визначив як “сплав почуттів і розуму”. Це здатність людини діяти в плані свідомо поставленої мети, долаючи при цьому виникаючі бажання й прагнення, які можуть стати перешкодою на шляху досягнення життєво важливої мети. Ось чому сім’я, школа, навчальний чи трудовий колектив повинні всіляко сприяти індивіду в його прагненнях реалізувати визначені життєві цілі, інакше найкращі наміри можуть залишитись лише на рівні бажань і мрій. У такій ситуації психологічною сутнісною силою, що об’єднує розум і почуття на шляху до визначеної мети, є сильна воля. “Як воля, дух діє практично”, - писав Гегель [131, 7].

Отже, регулятивна функція ціннісних орієнтирів особистості охоплює всі рівні системи збудників активності людини. З огляду на це, А.Здравомислов зазначає: “специфіка дії ціннісних орієнтирів полягає в тому, що вони функціонують не лише як способи раціоналізації поведінки, їхня дія поширюється не лише на вищі структури свідомості, а й на ті, що зазвичай визначаються як підсвідомі структури. Вони окреслюють напрями волі, уваги, інтелекту” [132, 202-203].

Роль ціннісних орієнтирів у регуляції вольових процесів досліджується і в одній з праць Ш.Надірашвілі [133]. На основі теорії Д.Узнадзе він виокремлює три якісно різних рівні регуляції психічної активності людини: об’єктивацію предмету, соціальних потреб, власного “Я”. Ш.Надірашвілі вважає, що об’єктивація власного внутрішнього стану призводить до визначення оцінювального завдання, в результаті чого породжується вольовий процес. Тим-то вищий рівень психічної активності людини – вольова активність – регулюється ціннісними орієнтирами індивіда.

Говорячи про волю, не можна оминути характер людини. Характер доцільно тлумачити як індивідуальне поєднання психічних особливостей людини, що зумовлює типовий для цього суб’єкта спосіб поведінки за певних життєвих умов, обставин. Єдність слова й діла, думки і вчинку, активна соціальна позиція неможливі, якщо він не має сильної волі й твердого характеру.

Воля й характер виховуються в подоланні труднощів і перешкод. Водночас термін “перешкода” потрібно розуміти не тільки як щось зовнішнє, а й внутрішнє – психологічне для людини: негативне бажання, страх, втома, розгубленість, поганий настрій і т.п. Тому ознакою сильної волі є свідомі, цілеспрямовані зусилля, які сприяють підпорядкуванню життєдіяльності людини подоланню труднощів.