Страница 37 из 64
У зв’язку зі сказаним вище пропонується виокремлювати такі характеристики маргінальної ситуації:
- проміжковість, граничне становище особистості;
- занурення особистості в перехідний процес (явище транзиту) чи в контекст зміни соціокультурних парадигм, яке характеризується дезадаптацією;
- феномен психологічної “двоїстої” адаптації, коли особистість опиняється “між двома місцями чи одразу в обох”.
Усі зазначені аспекти у своїй сукупності формують особливий “гібридний” тип особистості, який має різні характеристики. В низці специфічних властивостей маргінальної особистості, пропонується вважати такі:
- загострені рефлексія та самосвідомість;
- критичне, скептичне, іноді цинічне ставлення до світу;
- релятивізм та неоцінювання світогляду;
- відокремленість, психологічне відчуження;
- замкнутість, внутрішня пригніченість.
Звернімо увагу на ще один індивідуалізований тип адаптивної поведінки. Цей тип простіше було б назвати усуненням, ухилянням, тому що позиція його представників може бути виражена у прислів’ях типу: “не буди лихо, доки воно тихе”, “не чіпай, доки не зламається”, “моя хата з краю – я нічого не знаю” тощо. Така поведінка характеризується відстороненням від безпосередньої участі в розв’язанні проблеми, сподіванням на те, що все розв’яжеться саме собою, без “мого втручання”. “Індивідуалісти” – це, здебільшого люди з певною філософсько-світоглядною позицією у ставленні до життя загалом та життя в конкретному соціумі. Навколишнім людям від них “ні тепло, ні холодно”. З одного боку, вони своєю поведінкою, розхитують соціум, тривожать своєю індивідуалістичною, ніцшеансько-бунтівною позицією, а з іншого – врівноважують його, навіть, можна сказати, цементують. Вони залишаються такими, як є, і в загальному стані хаосу, і в зміні статусів, ролей та громадських позицій.
Наслідуючи традиції біологічної науки, Л.Корель виділяє за доцільністю два види адаптацій: “1) індивідуальні (індивідуальний актор) і 2) видові (корпоративний, актор спільноти)”[1, 246]. Щодо соціології, то в адаптаціях окремих суб’єктів легко розпізнаються емпірично різні за “цілеспрямованістю” або “за доцільністю” адаптивні процеси; як ті, що забезпечують “збереження” (виживання, досягнення життєвого успіху) окремого конкретного адаптанта, так і ті, що “працюють” задля збереження всієї (тієї чи тієї) соціальної спільноти, до якої він належить. Як частина цілого, адаптант може використати виключно власний, оригінальний спосіб адаптації, який не може бути використаним при адаптації всією цією соціальною спільнотою. Наприклад, зміна шлюбного статусу, використання сприятливих особистих обставин, являють собою унікальні приватні “соціальні опори” адаптації, більшою частиною яких можуть скористатися лише “обрані”.
Одночасно адаптант може “працювати” і на адаптацію тієї соціальної спільноти, до якої він належить (ідентифікацію з якою він не втратив), наприклад, через лобіювання її інтересів у місцевих або центральних органах влади або в якийсь інший спосіб. Зрозуміло, що окремі (одиничні, персональні) й “видові” адаптації можуть: а) доповнювати одна одну, б) відбуватися паралельно, не перетинаючись, а іноді й в) суперечити одна одній. Так, наприклад, від’їзд великого вченого закордон у сучасній Україні хоч і є нерідко успішним засобом його особистого пристосування до існуючої реальності, водночас значно послаблює можливості адаптації наукового товариства, яке він залишив. Тим-то, “окремі” (одиничні, персональні) адаптації можуть як збігатися з адаптаціями конкретної соціальної спільноти, так і не узгоджуватись з ними.
Р.Мертон, класифікуючи пристосовницьку поведінку, згадує феномен “бунтівника” [118, 118-119] (такий суб’єкт виходить за межі довколишньої соціальної структури і залучається до діяльності щодо зміни цієї структури), він характеризується своїм складним ставленням до соціуму. Свого часу М.Шелер проаналізував стосунки, які складаються в рамках цього типу пристосувальної поведінки. Він виділив три взаємопов’язані компоненти: 1) змішані почуття ненависті, злоби та ворожості; 2) відчуття власного безсилля активно висловити ці відчуття проти людини чи соціального прошарку, які ці відчуття викликають; 3) переживання безкорисливої ворожості, що періодично поновлюється [121, 282].
Описаний нами “індивідуалізований” тип адаптивної поведінки також включає в себе злопам’ятство та злобність. Озлоблений індивідуаліст стоїть дуже близько до прийняття девіантної поведінки як такої, що розв’язує всі проблеми. Незважаючи на це, інстинкт самозбереження зазвичай залишає потенційного девіанта в групі “індивідуалістів”.
Звернімо увагу на те, що в науковій літературі не раз звучало питання й про доцільність адаптації взагалі, і про піднесення доцільності на інший рівень, а також розгляд її в іншому аспекті. Наприклад, Л.Корель запитує: “чи доцільно взагалі адаптуватися до конкретних змін? чи варто адаптуватися до таких змін, від яких завтра не залишиться й сліду? чи доцільно архітекторові починати будівництво величезної архітектурної споруди в тектонічно небезпечній зоні напередодні потужного землетрусу? чи доцільно тому, хто виріс “за гратами”, адаптуватися до незнайомого життя на волі, якщо завтра він знову може опинитися в неволі? чи варто мешканцю міста адаптуватися до сільського способу життя, до сільських цінностей, якщо йому за кілька місяців доведеться повертатися в місто?” [1, 247].