Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

На цю проблему звертає увагу також А.Лобанова. Вона каже, що процес адаптації до нових умов життя відбувається або “шляхом дійсного прийняття тих цінностей-норм, що пропонуються ініціаторами реформ, або шляхом удаваної видимості їх прийняття, або взагалі неприйняття. В усіх випадках адаптація здійснюється через імітацію (наслідування) тих цінностей-норм і цінностей-об’єктів, що поширюються під час реформ і набувають суспільно-визнаного характеру. Тому виникає потреба уточнити: коли йдеться про імітацію як справжнє їх наслідування, а коли про імітацію як мімікріювання. Якщо людина сприймає реформи, розуміючи, що “новий час” вимагає “нових слів”, “нових думок”, “нових цінностей“, однак не здатна їх акумулювати, то вона свідомо долучається до процесу наслідування тих ціннісних систем, стандартів поведінки, які запроваджуються і поширюються в соціумі реформаторами, стає активним учасником змін, швидко адаптуючись до них шляхом імітації-наслідування або копіювання поведінки ініціаторів реформ. Інша категорія людей, які не приймають ні реформ, ні цінностей-норм, що породжуються їх ініціаторами, ні самих реформаторів, але прагнуть знайти своє місце в суспільстві (або не можуть самі щось змінити в бажаному напрямку), лише вдають видимість наслідування домінуючих загальновизнаних цінностей і норм, насправді не визнаючи їх. У цьому разі відбувається соціальна мімікрія. Звідси, відповідно, випливає, що імітація людьми суспільних цінностей – об’єктів і цінностей-норм у процесі соціальних змін соціального життя має природний, невимушений характер наслідування, копіювання. Натомість навмисна, мотивована імітація мімікріантів являє собою не справжнє наслідування, а лише його видимість, штучну підробку суспільно визнаних цінностей – об’єктів та цінностей-норм, яка дозволяє їм, приховувати свою справжню систему цінностей, адаптуватися до нових чи небезпечних умов” [6, 93-94].

На завершення варто сказати, що здатність проживати в реструктуризованому просторі й часі має свої межі, переступаючи за які ми вступаємо у сферу масового безумства. Тому як індивід, так і соціум відчувають потребу в концентрації простору й часу (державність, самостійність, незалежність, дієві реформи, за якими можна було б побачити край своїм випробовуванням тощо). Процес соціальної адаптації до нових умов в Україні є переважно індивідуально-сімейним. Ті типи неправових соціальних взаємодій що ми їх розглянули, за своєю сутністю являють доступні різним соціальним суб’єктам моделі й механізми самостійної адаптаційної поведінки до нових умов. Приймаючи до уваги характер та ступінь входження різних типів неправових взаємодій у систему соціальних відносин, можна зробити висновок, що неправовий соціальний простір для багатьох суб’єктів став більш реальним, ніж правовий. У неправові соціальні взаємодії сьогодні втягнуті як ті, хто зайнятий на приватних підприємствах, так і ті хто працює в державному секторі; ті, хто вже скористався новими економічними правами й ті, хто ними не скористався. До того ж перші опиняються в неправовому соціальному просторі внаслідок того, що скористалися новими правами, а інші, - навпаки, незалежно від того. У наш час для розв’язання власних проблем люди використовують незаконні дії частіше, ніж у дореформений період [120] див. також [122; 123; 124]. До того ж одні й ті самі соціальні суб’єкти стають учасниками відразу декількох типів неправових соціальних взаємодій: зазначимо що в одних вони можуть бути об’єктами неправових взаємодій більш сильних соціальних суб’єктів, а в інших, - навпаки, самі стають суб’єктами.

На території України за період трансформації виник “неправовий простір” який дуже важко подолати, і який є серйозною перешкодою для соціальної адаптації особистості в нових умовах. Різні соціальні суб’єкти істотно не збігаються з допустимою величиною (силою) відкритого протестного потенціалу щодо порушення їхніх прав, а також рівнем добровільності чи недобровільності включення в неправові соціальні дії загалом та їх окремі типи. Ми не заперечуємо, що ухиляння від правових настанов, законів існувало і в минулому. Однак це було не в таких значних масштабах і не в такій відкритій формі. У нашому випадку відхиляння від правових норм саме собою вже перетворюється в норму, проникає в інститути соціалізації молодого покоління.

 Звичайно ж, будь-яка типологія, разом із типологією адаптивних процесів у суспільстві, не претендує на вичерпне охоплення та аналіз усіх існуючих проявів соціальної та психічної активності особистості. Наша типологія адаптивної поведінки також хибує однобокістю, яка пов’язана з аналізом лише одного зрізу соціальної реальності – її історико-культурної та соціально-психологічної підготовленості до відтворення певних поведінкових зразків реагування на проблемну ситуацію.

 

 

 

2.3. Критерії стану адаптованості населення

до суспільних змін

 

Відносна стабілізація початку ХХІ ст., на перший погляд, визначила механізми та стратегії адаптації населення до наслідків зумовлених радикальними змінами, що відбулися впродовж 90-х років ХХ ст. Однак події останнього часу та очікування нових суспільних струсів, з огляду на соціальні реформи, мають реальну загрозу для “консенсусу влади та населення”, який формував модель виживання, хоча вона й не мала перспектив, але давала людям, покинутим напризволяще, можливість формувати нові способи існування. Порушення цього балансу може призвести до нового загострення адаптаційних проблем.