Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Сьогодні ми спостерігаємо, що в періоди зміни соцієтальних станів простежується більш масова маргіналізація населення. Крім того, до цієї ж групи в період трансформації входять ті люди, які можуть бути зараховані й до конвенційного соціуму. Маргінальні адаптивні процеси в перехідний період залучають найбільш ініціативних “пробивних”, тих, хто здатні до конформізму в поведінці, і взагалі осіб, які на фоні безнормності (аномії) та масової конформної ідентифікації створюють настільки сильний демонстративно діючий потенціал у суспільстві, що здійснюється маргіналізація усього суспільства.

Доцільно сказати, що маргінал – це аномічний суб’єкт, який, зіткнувшись із кризовою адаптивною ситуацією, втратив можливість нормальної адаптації й використовує різні (девіантні) адаптивні стратегії, що не схвалюються суспільством.

Досить поширений в Україні також феномен жебрацтва і безпритульності. До тогож безпритульними часто стають молоді особи (років 25-30), які практично не хочуть працювати, а місцеві (та й центральні) органи влади нічого не роблять, щоб усунути це ганебне явище. У цьому разі можна констатувати елементарну безвідповідальність як тих, хто не хоче працювати, так і тих, хто відповідає за порядок у країні.

Традиційно більшість авторів пов’язує бездіяльність і безвідповідальність із тоталітарним режимом, з соціальними умовами людського існування. Це важливий, але дещо однобічний підхід до аналізу названої проблеми. Причини цього явища значно глибші. Відомо, що певну частку вітальної активності новонароджена дитина отримує генетичним шляхом, а людиною в повному розумінні цього слова вона стає пізніше, в процесі соціалізації. Однак ким вона стане, залежатиме від соціального мікросередовища та її власних духовних (і частково матеріальних) потреб, інтересів, власної активності й діяльності. Якби все залежало від соціального середовища, рівня життя, демократії, рівня політичних та економічних свобод, то в більшості сучасних капіталістичних країн не було б безпритульних, наркоманів, алкоголіків та інших антисоціальних елементів, які перебувають на соціальному дні суспільства. Проте вони є (і, мабуть, ще довго будуть) у найблагополучніших, (з погляду рівня життя), країнах світу.

Маргіналам “допомагають” девіанти, які створюють на тому ж фоні аномії та масової ідентифікації великі злочинні угруповання кримінальних та мафіозних структур. Інші девіантні форми поведінки, що притаманні суспільству і в стані добробуту (пограбування, ґвалтування, вбивства) на фоні тієї маргіналізації соціуму, що відбувається, отримують додаткові можливості та моральні права.

Автор психологічної концепції аномії Р.Макайвер виділив такі риси аномічної особистості:

tЇї життя проходить без мети, тому що в неї відсутні цінності, а це водночас, є результатом конфліктного зіткнення різних культур і систем цінностей: “втрачаючи компас, який вказує на шлях у майбутнє, вона втрачає і сучасність”;

tВона використовує свою силу чи можливості задля самої себе, що є результатом втрати моральних орієнтирів у суспільстві;

tВона ізольована від значущих людських стосунків та зв’язків, бо втратила “фундамент своїх попередніх цінностей” [119, 88].

Проаналізувавши роботи західних соціологів, А.Демичева дійшла висновку, що залежно від того, які зовнішні обставини та чи та соціологічна теорія розглядає як головний чинник та загальну детермінанту девіантної поведінки, їх можна класифікувати за такими ознаками:

а) причина девіації міститься в неоднорідності та мінливості нормативно-ціннісної системи суспільства (теорія аномії Е. Дюргайма, теорія субкультур, теорія контролю та близькі до них);

б) причина соціальних відхилень – соціальна нерівність та стратифікація суспільства (теорія аномії Р.Мертона, теорія конфлікту соціальних груп, теорія конфлікту влад та близькі до них);

в) загальна причина девіацій – стигматизація (концепція Ф.Танненбаума, соціальної ідентичності Е.Гоффмана, вторинної девіації Е.Лемерта, девіантної кар’єри та етикетування Г.Беккера);

г) загальна причина девіантної поведінки – дестабілізація суспільства (теорія соціальної дезорганізації, теорія дестабілізації В.Реклесса, теорія дезорганізації Е.Бьорджесса).

Узагальнюючи наведену класифікацію, дослідниця робить висновок, що в умовах соціальної аномії відбувається катастрофічне зростання всіх видів негативної поведінки, порушення всіх соціальних норм (окрім хибних). Вона зокрема наголошує: “Невизначеність пермісивного стану суспільства породжує втрату соціальних орієнтирів, соціальної опори, звичних гарантів безпечного та забезпеченого існування, що викликає в людей розгубленість, робить їх сприйнятливими до різних екстремістських проявів, тобто провокує девіантну поведінку, оскільки спостерігається невизначеність нормативної системи, невизначеність у критеріях дозволеного, відсутність чітких процедур та відповідальності за скоєне. Подальше поглиблення кризи матиме ще більший руйнівний вплив на ціннісний світ населення України та на поширення негативної девіантної поведінки, ще більше послаблення соціального контролю, легалізацію більшості видів девіації та на продукування крайніх форм відхилень, відчуження од загальнолюдських цінностей” [120, 10-12] .

Соціальні відхилення також можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні слугують засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних чи реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість: наукове, технічне, художнє, соціально-політичне. Негативні – дисфункціональні, вони дезорганізують систему, підриваючи часом її основи. Це соціальна патологія: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид.