Страница 32 из 64
tскептичнонегативне ставлення до наявних форм соціальності. Дослідники нераз акцентували та акцентують увагу на прагненні українських громадян отримати “волю”, а не свободу. Характерним прикладом цієї риси української ментальності може бути правовий нігілізм;
tорієнтація на окремі, виняткові форми досягнення успіху, а не соціально визнані, встановлені законом чи раціонально обґрунтовані;
tпатерналізм – інфантилізм, тобто орієнтація на державу, її турботу і піклування про індивіда, що обертається небажанням брати на себе відповідальність [109, 296].
Названі вище та інші риси української ментальності (в їх поєднанні з економічними та соціально-політичними обставинами життя) значно ускладнюють адаптацію наших громадян до нових умов існування, а багатьох прирікають на злиденність, породжують феномен бездіяльності та безвідповідальності. Ще Аристотель зауважив, що найстрашнішим злом є бездіяльність, нерухомий стан душі. А за словами І.Канта, “людина хоче жити безпечно й весело, однак природа воліє, щоб вона (людина) вийшла зі стану бездіяльності й поринула з головою в роботу…” [110, 12]. Бездіяльне життя є неповним існуванням, воно призводить до бездуховності і породжує пияцтво, наркоманію, антигромадські вчинки і навіть злочини.
Автори праці “Проблема соціальної ідентифікації українського суспільства” В.Тарасенко та О.Іваненко пояснюють причини, за яких, уже понад десятиріччя українське суспільство не може однозначно самовизначитися. Вона полягає в тім, що досі немає відповідного загальноприйнятого соціального іміджу, на основі якого можна було б йому самоототожнюватися й розпізнавати самого себе. Йдеться, передусім про його об’єктивні внутрішні параметри й координати (механізм адаптації до зовнішнього середовища, спосіб виробництва, рівень та якість життя, соціальна структура, соціальні інститути, характер суспільних відносин, тип власності, влади тощо), які уможливлювали б виявлення ним власної соціальної специфіки, ідентичності, тобто означення того типу соціуму, що життєдіє в суспільстві [51, 135-136].
Процес масової ідентифікації, швидше за все, народжується з такого соціального почуття, як страх, що було підтверджено в емпіричних дослідженнях. У соціумі, де масовість проявляється в реакції захисту, який породжується соціальним страхом (соціофобією), важко сформувати громадянське самостійне демократичне суспільство.
Процес трансформації в нашому суспільстві охопив усю систему соціальної організації та систему життєвих цінностей. І це має своє відображення в масовій та індивідуальній свідомості. Очевидно, що такі глибокі зміни, які охопили широкий спектр соціальних чинників, вимагали зміни стратегії життя й техніки повсякденної поведінки, зумовили потребу введення в дію нових адаптаційних механізмів. Однак, як показує досвід, для багатьох це завдання виявилося занадто складним.
Ситуація ускладнюється тим, що суспільство, яке переживає тотальну кризу, є суспільством ризику, де ризик також має тотальний характер. Соціальний суб’єкт суспільства ризику перебуває в ситуації постійної небезпеки для свого здоров’я, добробуту й навіть життя. Життєва нереалізованість за цих обставин постає як один з проявів непристосованості особистості до нових соціальних умов.
У результатах соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1994-2005 рр.” за ред. Н.Паніної, виокремлено спектр тих факторів, що як здається опитуваним, створюють загрозу існуванню людей, знижують шанси на забезпечення гідного людини життя. Серед обставин, що викликають побоювання в респондентів, частіше називалися безробіття – (68,6 %); зростання цін – (77,8 %); невиплати заробітної плати, пенсії тощо – (56,2 %); зростання злочинності – (46,5 %); голоду – (33,8 %); зараження загрозливими для життя інфекціями (туберкульоз, СНІД тощо) – (32,9 %); зупинення підприємства – (34,7 %). Значна частина опитаних вважає, що їхнє життя навряд чи можна назвати нормальним, тому що вони скоріше не живуть, а виживають – (21,1 %) [66, 87]. Отже, однією з найсуттєвіших перешкод на шляху досягнення особистістю своїх цілей і реалізації життєвих планів є страх, який не тільки робить її невпевненою у своїх силах, непослідовною у своїх діях, а іноді й паралізує волю, принижує індивіда в очах інших людей. Зупинимось на цій проблемі докладніше й зазначимо, що в українській соціальній філософії та соціології вона майже не досліджена, хоча в європейській філософській думці вона порушувалася вже з часів Просвітництва. Так, ще П.Гольбах зауважив, що “якби люди менше боялися смерті, то вони б не були рабами, а тиранія назавжди зникла б з соціального середовища” [111, 308]. Про це ж саме писав Ш. Монтеск’є. На його думку, при “деспотичній формі правління (коли деспот не визнає жодних правил, крім своєї примхи) в суспільстві поширюється страх. Такий спосіб правління не потребує доброчинності, ба більше, він небезпечний для народу. За умов деспотії небезпечно відстоювати свою думку, домагатися справедливості. При такому політичному режимі не культивується честь, гідність, моральність та інші позитивні якості, оскільки “безпека індивіда залежить від його нікчемності” [112, 225].
Страх людини органічно вплетений у структуру її духовності; це не просто негативна емоція, а фактор становлення особистості, а з іншого боку – соціальний феномен. Страх як духовне утворення І.Кант визначав через відчуття, що збуджується душевним хвилюванням. “Це – життєве відчуття, яке пронизує все тіло,” – писав він [113, 387].