Страница 3 из 64
На думку дослідника адаптації в межах цивілізації Калайкова І., характеристики соціальної та біологічної адаптації визначаються природою цивілізації та соціального прогресу. Це підтверджує вся історія матеріальної та духовної культури, яка свідчить про безперервну зміну параметрів біологічної і соціальної адаптації та форм прояву суперечностей між людиною і людиною, людиною і природою.
Узагальнюючи, дослідник вважає, що між характеристиками біологічної та соціальної адаптації, з одного боку, і зазначеними суперечностями, з іншого, існує взаємозв’язок, взаємодія і взаємозумовленість. Ось чому, якщо суперечності людина-людина і людина-природа завжди були адекватним відображенням стану біологічної та соціальної адаптації, то існує і зворотній зв’язок – біологічна і соціальна адаптація, що завжди відображали міжіндивідуальні суперечності та суперечності між людиною і суспільством.
Автор праці “Цивілізація та адаптація” І.Калайков, завдяки своєму дослідницькому підходу, мав можливість охарактеризувати зміст соціальної адаптації залежно від стану соціальної та біологічної природи людини, від визначення її “соціального” як специфічної і конкретної форми соціального руху загалом.
Досвід визначення соціального в людині та соціальної адаптації як специфічної і конкретної форми соціального руху дозволив виявити:
- соціальне в людині і соціальну адаптацію як сутності першого і другого порядку (сутність першого – соціальне – проявляється в сутності другого порядку – соціальній адаптації. Відношення цих сутностей мають таку саму природу, як, наприклад, у медицині відношення між нормою та здоров’ям, патологією та хворобою);
- соціальне в людині і соціальну адаптацію як суб’єктивну проекцію об’єктивної соціальної дійсності.
Соціальна дійсність як сукупність суспільних відносин являє собою матеріалізацію і реалізацію, відповідно, цих стосунків у матеріальних та духовних цінностях суспільства. Соціальне в людини як сукупність суспільних відносин – це своєрідна копія стосунків, які формують соціальну дійсність. Їхня своєрідність виражається та реалізується через компоненти соціальної адаптації у формі поведінки та дій особистості, а також у її реалізації у трудовій діяльності.
Саме таке розуміння розбіжностей та відносин між соціальною дійсністю, соціальним у людині і соціальною адаптацією дало можливість І.Калайкову виявити специфіку обох конкретних соціальних форм руху і чіткіше визначити місце і специфіку “соціального” в людини та його прояву – соціальної адаптації; визначити їх склад в історичному аспекті таких явищ і понять, як цивілізація, соціальний прогрес, свобода і панування людини над природою та суспільною доконечністю, передбачення й уникнення віддалених негативних наслідків виробничої діяльності [4, 234-235].
Зазначений дослідницький підхід дозволив виявити та охарактеризувати специфіку різновиду соціальної форми руху так само, як досліджують і описують специфіку різних видів біологічної форми руху – спадковість, мінливість і т. ін. Історичний досвід довів, що соціальна адаптація перебуває у прямій залежності від розвитку цивілізації, від рівня матеріальної та духовної культури суспільства. Іншими словами, вона визначається станом соціальної дійсності, характеристиками соціальної та біологічної природи людини.
Саме собою ставлення людського суспільства до живих систем, що адаптуються (організм, популяція, біоценоз), може мати різні форми, й тлумачення. Людське суспільство передусім – це система, яка перебудовується, а не адаптується, перетворюючи дійсність відповідно до власних потреб. У цьому плані слушним видається вислів Е.Маркаряна: “Людське суспільство слід зарахувати до особливого розряду адаптивно-адаптуючих систем на відміну од просто адаптивних систем, що представлені різноманітними формами біологічного життя. Таке обмеження має за мету вказати на особливий специфічний характер людської діяльності, її перетворюючу природу” [5, 43].
Не можна не погодитися з Е.Маркаряном, адже соціальна система пристосовується не так до змін в умовах середовища, як до постійно зростаючих власних можливостей та до наслідків людської діяльності.
У соціальній філософії радянської доби проблеми соціальної адаптації індивіда, зазвичай, розглядалися з природничонаукових позицій, а якості та ознаки біоадаптації переносилися на адаптацію соціальну. Звичайно, що таке перенесення не можна виправдати, оскільки воно не є методологічно коректним, а механічне зведення біологічної та соціальної компоненти адаптації до спільного знаменника означає лише непродуктивне перенесення засобів, прийомів та закономірностей, характерних для біоадаптації, на вищі рівні адаптивних процесів у суспільстві.
Досить цікавою в даному контексті є праця А.Лобанової “Феномен соціальної мімікрії”. Вона зазначає, що термін “мімікрія”, тобто наслідування, подразнення, імітація, спочатку з’явився у біології. Перша спроба наукового обґрунтування цього явища була зроблена англійським натуралістом Генрі Бейтсом у 1861 році в доповіді “Про метеликів, що міметують”. Згодом у розробці теорії мімікрії взяли участь інші відомі натуралісти того часу, зокрема Ф.Мюллер, Фрімен. У бейтсівському розумінні, мімікрія являє собою схожість різних організмів (що отримують назву мімети, міми, наслідувачі) з речами навколишнього середовища – моделями, взірцями. Дебют теорії мімікрії схвально зустрів свого часу Ч.Дарвін, вбачаючи в ній “чудовий приклад природного добору”. На початку ХХ-го століття теорія мімікрії розроблялась переважно Поультоном, Г.Карпентером і Е.Фордом. На думку Поультона, схожість одних організмів з іншими (міметизм) розглядається як чинник, що надає певні переваги в боротьбі за існування. Наслідувачі живуть за рахунок репутації або за рахунок слави своїх моделей. Г.Карпентер і Е.Форд визначали мімікрію як наслідування, “свідоме привласнення певною істотою з метою особистої користі властивостей, що притаманні іншій істоті” [6, 33].