Страница 2 из 64
Водночас залишається недостатньо дослідженим механізм зміни ціннісних орієнтирів людини у процесах адаптації за умов суспільства перехідного типу, не знаходять переконливого обґрунтування в наукових працях особливості нормативно-ціннісних аспектів осмислення людьми особистісних практик адаптивного характеру.
Тож проблемою, що досліджується в монографії є суперечності між прагненнями людей, з одного боку, спростити свої адаптивні практики шляхом ідентифікації своїх власних та суспільних ціннісних уявлень, а з іншого – відсутністю загальновизнаної ціннісно-нормативної системи. З цього погляду особливої значущості набуває з’ясування сутності й змісту особистісних уявлень і морально-ціннісних пріоритетів людей у процесах їх пристосування до нових соціально-економічних та політичних умов життя, якими відзначаються реалії сучасної України.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
t
t
ttСоціальна адаптація як предмет соціологічної науки
t
t
Термін “адаптація” (від лат. аdaptar – пристосовуватись) означає процес пристосування тварини (у тваринному царстві), індивіда (у суспільстві) чи якоїсь системи до умов зовнішнього і внутрішнього середовища. Наукове тлумачення адаптації як наслідку боротьби за існування і природного добору вперше було представлено в еволюційній теорії Ч.Дарвіна.
Відомо, що при взаємодії людини із зовнішнім середовищем свого існування, у процесі біосоціогенезу формувались і закріплювались вітальні (життєві) та адаптивні її функції і здатності. Ці функції – фундаментальні потреби індивіда і в цьому значенні є його базовими характеристиками (як у соціальному, так і в біологічному плані). Їх прийнято об’єднувати в чотири групи: 1) індивідуально-органічні; 2) родові (сексуальні потреби, материнський та батьківський інстинкти; 3) когнітивно-праксиологічні (у пізнанні та діяльності); 4) соціальні функції (потреба у спілкуванні, співчутті, допомозі, справедливій оцінці діяльності та ін.). Названі та інші вітальні функції людини є, за оцінкою видатного біолога радянських часів, академіка І.Шмальгаузена, сполучною ланкою таких понять, як “особистість” та “організм” [2, 146-147]. Вони ж формують і фундаментальні потреби людини.
Адаптація як єдність протилежностей – явища та сутності – спочатку вивчалася з найбільш доступного боку: досліджувалися морфологічні прояви її сутності. Лише у зв’язку з виникненням популяційно-центричного підходу (30-40 роки ХХ ст.) перед наукою постало завдання дослідити саму сутність адаптації – пізнати її як тотожність протилежностей. Поняття “адаптація” сьогодні широко використовується в природничих, суспільних і технічних науках. Одним з центральних це поняття є в біології та медицині. Так, у біології його використовують для визначення ступеня життєздатності осіб та популяцій, міри пристосування органів та частин тіла (коадаптація), в медицині – для визначення життєдіяльності людського організму в нормі та патології.
У соціології та психології це поняття асоціюється з процесом та результатом встановлення певних взаємовідносин між особистістю та соціальним середовищем (“соціальна адаптація”). Філологи говорять про “адаптовані” тексти. В техніці та кібернетиці розробляються системи, що самонастроюються (радіотехнічні пристрої, приймачі та передавачі різного типу).
Складність визначення поняття “адаптація” полягає в тому, що в процесі розмежування та розгляду кожної зі сторін самого явища адаптації буває важко провести синтез і сформулювати таке визначення поняття, з якого можна було б вивести все багатство його форм [3, 32-33].
З часом дослідники дедалі більше переконуються, що окрім механізмів біологічної адаптації, в людини виробляється адаптація, що грунтується не лише на змінах морфофізіологічної організації, а передусім на перебудові всього розмаїття стосунків між людьми: соціально-політичних, морально-психологічних, економічних та демографічних. Такий вияв пристосування почали називати “соціальною адаптацією”, оскільки в такому разі йдеться про пристосування до соціального середовища.
Процес “соціальної адаптації” дослідники характеризують, виділяючи її специфічні особливості, що зумовлені єдністю соціальних та біологічних чинників. Значення цього методологічного принципу пояснюють, аналізуючи деякі форми адаптації людини в процесі одного з основних видів соціальної діяльності – праці.
По-перше, процес пристосування людини відбувається за активної участі свідомості (хоча окремі елементи можуть і не усвідомлюватися). По-друге, середовище, в якому здійснюється адаптація особистості, має принципово інший характер, адже на відміну од тваринного пристосування, середовище людини є передусім результатом її трудової діяльності. По-третє, людина не просто пасивно сприймає результати адаптації, а здатна систематично та цілеспрямовано змінювати їх відповідно до соціальних умов свого буття.