Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Отже, одні адаптації, відповідаючи кінцевій меті перебудов та соціально пом’якшуючи процес реформування, можуть затримати його і врешті-решт звести реформи до нуля. А інші, навпаки, в такий момент,  хоча й перебувають у суперечності із загальною метою перебудов, однак можуть більш швидкими темпами наблизити до неї. І тут доцільно запитати себе: яким адаптаціям варто надати перевагу? Чи маємо ми сьогодні можливості для розширення таких добровільних адаптацій, які б не гальмували, а стимулювали процес реформування?

На думку М.Шабанової, “добровільна адаптація відбувається в тих випадках, коли нові цінності та способи соціальної дії, що пропонуються соціальним середовищем, не суперечать системі ціннісних орієнтирів, життєвим цілям та можливостям соціального суб’єкта. Тобто, добровільною адаптація буває тоді, коли:

tраніше задекларовані соціальним середовищем нові цінності, норми, способи соціальної дії “вписуються” в систему ціннісних орієнтирів і можливостей (здатностей) соціального суб’єкта чи навіть створюють сприятливіші умови для їхньої реалізації;

tціннісні орієнтири особистості в нових умовах змінюються без особливого напруження та спротиву з її боку, бо вона сама повірила чи її переконали в перевагах нового порівняно зі старим;

tперед тим декларовані соціальним середовищем нові цінності, норми, способи соціальної дії внаслідок їхнього активного неприйняття більшою чи меншою мірою піддаються корегуванню, наближуючись до системи ціннісних орієнтирів та можливостей даних соціальних суб’єктів” [23, 37].

Не можна не погодитись із Шабановою. Якщо в перших двох випадках соціальні суб’єкти не намагаються змінити нові правила гри (вони не заважають їм діяти за звичкою, або ж ці суб’єкти переконалися в їхніх перевагах і добровільно сприйняли нові цінності та способи соціальної дії і за можливих умов їх реалізують), то у третьому – індивідам частково вдається впливати на середовище з метою його змін. Це сприятиме нейтралізації свободи настільки, що адаптація відбуватиметься в напрямі до “скорегованого з урахуванням вимог індивідів соціального середовища”.

Із сказаного вище можна зробити висновок, що добровільні адаптації за своєю сутністю вказують на те, що нові інституціонально-правові та неправові процеси не зумовлюють внутрішньої напруги чи спротиву у соціальних суб’єктів.

Натомість вимушена адаптація за словами тієї ж таки М. Шабанової, відбувається в тих випадках, “коли напрям перебудов, нові цінності та способи соціальної дії суперечать ціннісним орієнтирам чи можливостям соціального суб’єкта, однак він змушений використовувати їх для того, щоб реалізувати (задовольнити) свої життєво важливі цілі (потреби). Будемо вважати, що вимушена адаптація відбувається тоді, коли:

tособистість, не приймаючи нового, намагалася (чи намагається) змінити цінності, норми, моделі соціальної дії, які пропонуються середовищем, але її намагання вплинути на середовище виявилися (виявляються) безуспішними, тому вона змушена підкоритися (тимчасово чи назавжди) новим “правилам гри”;

tособистість не сприймає нового, тому що воно її не влаштовує, однак, виходячи із минулого життєвого досвіду, свого соціального становища, можливостей та інших обставин вона вимушено підкоряється, навіть не намагаючись будьщо  змінити, мовляв: “А що я можу зробити?”;

tнові способи соціальної дії – навіть якщо і не суперечать ціннісним орієнтирам особистості, менше, ніж попередні, відповідають її об’єктивним можливостям, і є для неї менш важливими; однак вона змушена використовувати їх (ціною великих зусиль та витрат) для задоволення навіть колишнього набору життєво важливих потреб (цілей);

tнові способи соціальної дії не суперечать ані ціннісним орієнтирам, ані можливостям соціального суб’єкта, однак їхні переваги з тих чи тих причин наразі не усвідомлюються” [23, 39].

Варто зазначити, що не всі вимушені дії адаптивні за своєю природою; деякі з них можуть мати неадаптивний чи навіть дезадаптивний характер. Прикладом таких є випадки самогубства внаслідок неможливості відстояти свої права законним шляхом чи на знак протесту до чужого середовища; вимушеного голодування із загрозою станові здоров’я, навіть доведення до смерті тощо. Доречно також наголосити: вимушене підкорення новим правилам гри не гарантує не лише успіху в нових умовах, а навіть того, що буде знайдений більш або менш надійний спосіб пом’якшення актуальних життєвих проблем, навіть якщо і припустити, що соціальним суб’єктам удасться уникнути неадекватних чи помилкових дій.

Отже, як з’ясувалося, суспільні зміни призводять до зміни соціальної ситуації на макро-, мезо- і мікрорівнях, що спонукає до зміни адаптаційних практик.

Сьогодні, в українському суспільстві переважають вимушені адаптації, які відбуваються завдяки захисним, компенсаторним та деприваційним практикам.

Захисні практики, використовуються для самозбереження адаптанта – підтримки усіма можливими засобами status quo – і пов’язані з обов’язковою зміною способів взаємодії із середовищем при збереженні назагал старих традиційних цілей та цінностей.

Компенсаторні практики здійснюються винятково через механізм переключення взаємодоповнювальних режимів функціонування суб’єкта адаптації.