Страница 28 из 64
Звернімо увагу й на те, що досить часто й у різних контекстах використовується поняття конфлікт. Відомо, що загальним для усіх характеристик конфлікту є суперечність, сутичка позицій, за якими стоять відмінність у цінностях та нормах конфліктуючих сторін. Усе життя людина проводить у взаємодії з іншими людьми. Їй постійно доводиться адаптуватися до їхніх інтересів, потреб, бажань. Отже, на даному рівні існує складна мережа взаємозалежності, відбувається процес взаємного пристосування, поступок, компромісів, конфронтацій та суперечок.
Макрорівнева адаптивна ситуація стосується інтересів соціуму в цілому. Зміни у цій ситуації можуть бути спровоковані реформами, революціями, війнами тощо. Визначальними чинниками в стратегії адаптивної поведінки на цьому рівні є: поляризація, ринкові пріоритети, невизначеність національної ідеї, політичні суперечності тощо. Далі ми детальніше розглянемо деякі з них.
За словами Л.Корель, до соціальних адаптацій входять “широкий спектр адаптацій, які стосуються базових соціологічних феноменів, зокрема таких, як влада, престиж, статус, насилля, свобода, примус, цінності, норми, аномія, бідність, багатство, освіта, соціальні патології різних видів тощо. Індивідуальні та корпоративні актори впродовж своєї активності часто змушені адаптуватися до обставин, що пов’язані, наприклад, з феноменом влади та змінами в соціумі. Це можуть бути зміни, які відбуваються в структурі владної вертикалі суспільства чи розширенні особистих владних повноважень у соціальному просторі (на виробництві, в побуті тощо). Водночас, пристосування до соціального насилля з боку “сильних світу цього”, чи до несподівано отриманої свободи, до нового територіального статусу чи зміни позицій на шкалі соціального престижу, освіти, багатства, до руйнівних явищ соціальної патології (алкоголізм, наркоманія, криміналізація, аутизм та ін.), чи до мобілізуючих тенденцій солідарності. Вони також входять до кола проблем, які постійно доводиться розв’язувати не лише індивідуальним, а й корпоративним акторам” [1, 186].
Перш ніж перейти до індивідуальних способів адаптації, варто зупинитися на характерних особливостях “середовища”. В даному разі особистість ми будемо розглядати як “одиницю, яка йому протистоїть”.
Макросередовище – це, по-перше, “зовнішні” характеристики культури конкретного суспільства (цінності, норми, включно з юридично закріпленими, соціальними практиками, інституціональними зразками, символами тощо), які здійснюють щодо індивіда (актора, діяча) “зовнішній примус” і “поширені в усіх сферах життя такого суспільства”. Іншими важливими елементами макросередовища виступають політичні, економічні, географічні, природно-кліматичні, екологічні, інформаційні, техно- й антропогенні, медичні та інші чинники, які наявні “в цьому суспільстві” і впливають на соціальну поведінку індивіда.
Мезосередовище – це зовнішні характеристики субкультури конкретної соціальної спільноти (етнічної, вікової, статевої, професійної, територіальної тощо): цінності, норми, соціальні практики, інституціональні зразки, символи, мовне середовище, що здійснюють щодо індивіда (актора, діяча) “зовнішній примус” і те, що закріпилося в просторі даної конкретної субкультури. До того ж, важливими компонентами мезосередовища є специфічні для нього політичні, економічні, географічні, природно-кліматичні, екологічні, інформаційні, техногенні, антропогенні, медичні та інші чинники, що наявні в конкретній соціальній спільноті і здійснюють вплив на соціальну поведінку індивіда.
Мікросередовище – це інші суб’єкти діяльності, з якими суб’єкт (актор, діяч) вступає у взаємодію, тобто в таку систему взаємозумовлених соціальних дій, коли дії одного суб’єкта водночас є причиною і наслідком зустрічних дій інших.
Зміни в макро-, мезо- та мікросередовищах здатні породжувати потребу в пристосувальницькій поведінці, тобто викликати феномен адаптації. Розрізняються вони конкретними механізмами та швидкістю “відповіді на виклики” з боку середовищ.
Адаптація соціального суб’єкта до соціуму являє собою певний соціальний процес, низку змістовно виважених, послідовних у часі (але іноді непослідовних за логікою) міркувань, дій, учинків, дійств, що пов’язані обопільними причиновими або структурно-функціональними залежностями і які уможливлюють і забезпечують досягнення визначеної мети – солідаризації із суспільством.
У кризовому суспільстві головну роль в успішній адаптації відіграють такі внутрішні ресурси особистості, як “сила ego”, яка охоплює здатність до раціональних дій, критичності та саморефлексії, а також попередній досвід подолання стресових ситуацій, коли відпрацьовується психологічна гнучкість та адаптивні здатності особистості і, що також дуже важливо, психічний та фізичний стан людини загалом. Як правило, в кризовому суспільстві особистість не може скористатися соціальними ресурсами з огляду на дисфункціонування інститутів цього суспільства.
Досвід трансформації в різних країнах засвідчив, що зміни типу суспільної системи завжди тяжко сприймаються більшістю населення. І навіть найталановитішим реформаторам ніде й ніколи не вдавалося створити такі умови, за яких адаптація всіх і кожного до чогось нового здійснювалась винятково на добровільних засадах. Орієнтація реформ на переважно добровільні адаптації у крайньому разі звела б реформи на-нівець, тобто унеможливила би будь-які реформи. Однак і нахил у інший бік – у бік переважно вимушених адаптацій – призвів би до відриву від важливішої (чим лише перехід до ринку) мети перебудов. Адже первісна мета реформ полягала в тому, щоб перейти до вільного та заможного суспільства, де особистість буде мати більше умов для розвитку за законами своєї власної життєдіяльності.