Страница 27 из 64
Незважаючи на численні спроби викорінити передумови бідності або взяти під контроль її наслідки, бідність все ж продовжує існувати, поширюватися та зазнавати зміни визначень. Сьогодні, за оцінками Всесвітнього банку та ООН, у світі проживає близько одного мільярда бідних (приблизно 1/6 усього населення Землі), переважна більшість яких концентрується в країнах, що розвиваються. Бідність у цих країнах привертає увагу. Водночас підкреслюється, що низька бідність - це історичний наслідок економічної відсталості, а її подолання є реальною перспективою.
Проте бідність існує в усіх суспільствах, включно з найбагатшими та соціально найрозвинутішими, які мають вільний ринок і підтримують адекватний рівень економічного зростання. Очевидно, що в цьому випадку йдеться про масове явище, яке не долається виключно економічними впливами. На відміну од тих країн, де подолання бідності означає боротьбу за фізичне виживання, країни з ринковою економікою створюють свій образ бідності, під яким приховується вилучення частини населення з економічних, політичних та культурних форм діяльності.
Сучасні уявлення про бідність так чи так апелюють до моделей суспільного устрою, концентрують у собі практично всю гаму підходів та парадигм. У результаті цього поняття “бідність” може використовуватися стосовно широкого спектру соціально-економічних ситуацій, що ускладнює створення загальноприйнятної дефініції бідності.
Для усунення невизначеності, яку містять у собі різноманітні значення поняття “бідність”, розглядаються синонімічні ряди, які використовують для позначення її нюансів, специфіка яких виявляється не лише в термінологічних відмінностях, а й у пояснюючих концепціях, що залучаються. Харченко Н. пропонує розглядати чотири способи міркування про бідність – офіційний (малозабезпечені громадяни, низькодоходні групи, найменш соціально захищені прошарки населення), політичний (знедолений народ України, пріоритетні групи), моралістичний (незаможні, нужденні, жебраки, блаженні убогі) та науковий (маргіналізація, вилучення, експлуатація, андеклас, культура бідності) [103, 7].
Як уже зазначалося, бідність є багатовимірним явищем, що включає різноманітні види депривації та соціальної ізоляції. Однак більш важливим є те, що бідність - це системне явище, воно торкається не лише самих бідних або груп ризику, що можуть стати бідними, а й багатьох сфер суспільства. Наслідки бідності для суспільства різноманітні й серйозні. Історичний досвід показує, що бідність згубно позначається на розвитку культури й освіти. Дослідження доводять тісний взаємозв'язок бідності і здоров'я населення. Водночас бідність є не тільки наслідком низької економічної ефективності системи, а й гальмом у її вдосконаленні, проведенні належних економічних реформ. Досвід України довів, що реформи потребують реструктуризації промисловості, і як наслідок – підвищують рівень безробіття, призводять до збільшення конкуренції, падіння рівня життя, що породжує потяг до минулого, до державного соціалістичного регулювання, соціальних гарантій. Такі чинники обмежують політичну волю до реформ керівництва країни, збільшують ризик реставрації безперспективного суспільного ладу. Суспільство потрапляє в замкнене коло, падіння економіки породжує бідність, бідність не дозволяє розв’язати економічні проблеми. Нарешті, бідність доцільно розглядати і в більш широкому гуманітарному контексті як явище, що обмежує свободу людини та її право на змістовне, повноцінне життя.
Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важливою є так звана суб’єктивна бідність, визначена за самоідентифікацією. Важливість ця зумовлена її безпосереднім зв’язком з маргіналізацією суспільства, «утриманськими» настроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до самозайнятості чи підприємництва. А це водночас провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і навіть протиправних дій. Адже втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки і врешті скоряється будь-якій політичній силі, яка обіцяє змінити ситуацію на краще.
У період тоталітарного режиму, який існував у роки радянської влади, ідентифікація особистості відбувалася шляхом суцільного зовнішнього втручання. Звичайно, що за таких умов формувався повністю залежний від держави тип особистості. Сьогодні більшість з українців відчуває ідентифікаційну кризу, що пов’язана з потребою ресоціалізації. Нова соціальна реальність вимагає радикально, по-новому розставити акценти, “переписати біографію” й розвинути такі індивідуальні якості, як автономність щодо соціальних інститутів, толерантність до інших форм та стилів життя, здатність обирати й орієнтуватися у великому потоці інформації.
Мезорівнева адаптивна ситуація виходить за рамки інтересів окремої особистості й стосується інтересів соціальних груп (сім’я, трудовий колектив тощо). Так, потреба в реконструкції підприємства породжує неодмінну адаптацію до нових вимог кожного члена трудового колективу, пов’язану із засвоєнням нових професійних прийомів та навичок. Чинниками, що визначають стратегію адаптивної поведінки на цьому рівні, на нашу думку є: відчуження, конфлікти, протистояння тощо.