Страница 23 из 64
Ю.Габермас різко засуджує перетворення міжіндивідного спілкування в товар, виступає проти маніпулювання думками та поведінкою людей через засоби масової інформації. Саме вони, на його думку, сприяють поступовому формуванню в суспільстві “покірливого конформізму”. Він по-своєму трактує класичну феноменологічну концепцію життєвого світу людини, намагається інтегрувати її в свій варіант комунікативної філософії. Коли суспільні комунікативні структури перебувають під владою засобів масової інформації, поглинаються ними, це неминуче, на думку філософа Габермаса, призводить до формування фрагментарної та непрактичної повсякденної свідомості, домінування “спотвореної комунікації”, яка і є ядром людського відчуження. Властиве спотворення комунікації відчуження, вважає Габермас, не обмежується окремими сферами людського буття, а набуває загального характеру. Це найрадикальніша сфера відчуження, оскільки вона панує над тією сферою, де людина зустрічає й розуміє іншу людину, де вона вперше може стати сама собою [Цит. за: 95, 34].
Причину виникнення і функціонування названої форми соціальної комунікації Габермас убачає в тому, що міжіндивідне спілкування під тиском сцієнтистської свідомості формується за внутрішньою схемою не характерної для нього монологічної моделі інструментальної дії. “Ця комунікативна патологія – підкреслює Габермас, - є фактом плутанини між діями, орієнтованими на успіх і на взаємопорозуміння” [96, 445].
Говорячи про індивідну активність у процесі визначення людиною життєвих планів, про сцієнтизм та прагматизм у мисленні і практичній діяльності багатьох людей нашої епохи, доречно згадати про негативний вплив названих феноменів на загальну ментальність суспільства, якщо забуваються такі загальнолюдські цінності і моральні якості людини, як сумління, обов’язок, здатність безкорисливо робити добро іншим людям тощо.
Наприклад, сумління (совість) завжди було, є і буде активною реакцією людини на вимоги суспільства та засобом її морального самоудосконалення. І не тільки цим, а й стимулом діяльнісно-практичного ставлення індивіда до соціального та природного середовища. А обов’язок характеризується здатністю людини свідомо і сумлінно виконувати не тільки вимоги суспільства, а й свій власний вільно здійснений вибір.
Саме тому дослідники різних наукових спрямувань та світоглядної орієнтації постійно зверталися і звертаються сьогодні до названих вище понять. Ось що пише з приводу ролі сумління в житті людини відомий австрійський психолог і філософ В.Франкл: “Тихий, але настійливий голос сумління, яким воно “говорить” з нами, - це незаперечний факт, що переживається кожним. І те, що підказує сумління, кожен раз ставить нас перед адекватною відповіддю” [73, 190]. Постійно критикуючи механістичні теорії людини й відповідну їм філософію життя, В.Франкл намагається послідовно розвивати етику обов’язку, згідно з якою “моє моральне сумління – це не те, що тягне мене, а те, перед обличчям чого я приймаю рішення” [Там само, 126]. А в іншому місці, де йдеться про вибір цінностей, читаємо: “Людина завжди вільна прийняти чи відкинути цінність, яка пропонується їй ситуацією. Це справедливо також щодо ієрархічного порядку цінностей, які передаються моральними й етичними традиціями та нормами. Вони повинні пройти перевірку сумлінням людини...” [Там само, 290].
До проблеми сумління звертається у своїх творах всесвітньовідомий російський письменник Ф.Достоєвський; не раз звертались до нього широко відомі фізики А.Айнштайн, Гайзенберг, Р.Оппенгаймер. Відомо, наприклад, що О.Ген, який у 1939 році вперше розщепив атомне ядро урану, був близький до самогубства після бомбардувань Хіросіми і Нагасакі в серпні 1945 року.
У новітніх публікаціях, присвячених моральним аспектам науки, недостатньо чітко визначається поняття відповідальності вченого. Існує навіть думка, що лише прикладні дослідження виступають як бажані чи небажані, тоді як фундаментальні в цьому плані цілісно нейтральні. А насправді це не зовсім так. Як слушно зауважує М.Марчук, “фундаментальні дослідження, так само як і прикладні, від самого початку пов’язані з цінностями. Однак у фундаментальному дослідженні ширший простір і більше ступенів свободи. Наприклад, експерименти над людьми завжди засуджувалися, проте в теорії таких жорстких обмежень не існує. Наука не знає заборонених тем, але при цьому вчені повинні пам’ятати, що будь-яке мовлене слово породжує спокусу його втілення. Навіть простий вибір об’єктів для пізнання ціннісно зумовлений, не кажучи вже про ті закономірності, котрі вчений намагається виявити” [97, 177-178].
Отже, розвинута совість є стримуючим чинником у науковій та інших видах діяльності; вона ж відіграє своєрідну роль “катарсиса” при аморальному (а іноді і злочинному) вчинку людини (згадаймо хоча б муки сумління Родіона Раскольникова в Ф.Достоєвського або того ж таки О.Гена.
Тому совість є не тільки однією з найважливіших моральних ( і в цілому соціальних) якостей людини, а й почуттям, роль яких у сучасному надто прагматичному світі дедалі зростає.