Страница 22 из 64
Зауважу, що декодувати, чи дешифрувати обставини, смисли, розчарування, бажання, помилки, прагнення, внутрішню логіку, причини, що зумовили вибір адаптантом тієї чи тієї стратегії поведінки, - соціолог може, спираючись на власні інтерпретативні можливості, здатності, потенціал, або на його суб’єктивну мотивацію.
Позитивний зміст діяльнісного засвоєння світу, в перебігу якого суб’єкт здійснює “вихід” за межі своєї власної індивідуальності, пов’язується з динамікою культурно-історичного процесу, з розумінням людини лише як творця своєї власної історії. Індивідуальність не створюється лише зовнішніми обставинами, вона є наслідком діяльності самої людини, в результаті якої намагається реалізувати певний моральний ідеал, поставлені перед собою цілі.
Проте, з іншого боку, утвердження суб’єкта як особистості вимагає зворотного процесу: життєва позиція, що формується в індивіда, акумулює безпосередню дійсність у світі речей і людей і не змінюється мимохіть. Більше того, саме незмінність і стійкість, а в деяких випадках непохитність визначають унікальність людської особистості, її індивідуальність.
Отже, в процесі соціогенезу діяльність виступає тим “каналом” зв’язку, через який зовнішній світ, впливаючи на людину, стає надбанням суб’єктивного “Я”, а внутрішня природа людини опредметнюється, сприяючи самоутвердженню особистості. Діяльність з її матеріальними атрибутами та суспільні відносини, що формуються в цьому процесі, є підгрунтям повноцінного життя людини як соціальної істоти. Специфіка людської діяльності проявляється у взаємозв’язку соціального і природного, суб’єктивного й об’єктивного, свободи й доконечності.
Діяльнісно-практичне ставлення до дійсності є, так би мовити, висхідним способом існування людини, бо в цьому процесі вона здійснює власне життєзабезпечення. Тілесне життя в певних часових і просторових межах функціонує в різних видах діяльності. Проте в самій діяльності як такій не запрограмований саморозвиток індивіда, і діяльність не є “саusa sui” – причина самої себе, її спонукає саморозвиток людської сутності, а не навпаки.
Варто однак зазначити, що діяльнісний підхід при аналізі людського існування, який домінував досить тривалий час, має свої обмеження і піддається критиці з боку деяких дослідників [91]. Вимога обмежити всеохопність діяльної активності обґрунтовується визнанням буття людини як самобутньої й унікальної індивідуальності, неповторна цілісність якої може бути досягнута тільки в разі “пом’якшення” діяльнісного підходу. Звідси вимога доповнити діяльність спілкуванням, суб’єкт-суб’єктними відносинами. Взаємодія індивідів виступає як висхідний принцип суспільної організації, про що говорили видатні соціологи М.Вебер, П.Сорокін та інші. Але найголовнішою є та обставина, що “Я – Ти = взаємодія” є основою індивідного самовизначення, саме в ній індивід одержує безпосереднє джерело осмислення, переживання проблем свого буття в системі соціальних комунікацій.
На думку Є.Бистрицького, “вимоги щодо обмеження чи доповнення діяльнісного підходу, які пов’язуються з потребою зберегти деякі фундаментальні культурні цінності, при ретельному ознайомлені з ними виявляють свою пасивність. Розмови з приводу “нескінченної духовної цінності іншого”, звернення до ієрархії культурних цінностей містять небезпеку безплідного моралізаторства. В такому разі недооцінюється міжіндивідне спілкування, соціальна комунікація, де люди не тільки обмінюються різноманітною інформацією і пасивно сприймають іншого. Якщо повернутися від “ідеального” належного до теперішнього (істотного), то нелегкий досвід людської історії та повсякденного спілкування людей дають підстави стверджувати, що взаємовплив людей одне на одного настільки ж активний, як “олюднення природи людиною” [92, 101-201].
“Через “Ти” людина стає “Я” – цей крилатий вислів відомого єврейського мислителя М.Бубера виражає сутність його концепції, якою було започатковано новий принцип філософування у ХХ ст. Проблема взаємовідносин між людьми ґрунтовно аналізувалася у працях К.Маркса, Ф.Енгельса. Так, у ранніх працях К.Маркса, особливо у спільній з Ф.Енгельсом праці “Німецька ідеологія”, міжіндивідні стосунки ще розглядаються на особистісній основі. За образним висловом К.Маркса, людина, як у дзеркало, дивиться на іншу людину і в ній бачить себе. Але в подальших марксистських працях індивідний первень зникає, і суспільні відносини виступають у своїй обезлюдненій, деперсоналізованій формі, а людина перетворюється в абстрактний соціум, “у сукупність усіх суспільних відносин” [93, 2-3].
В реальній дійсності, “Я – Ти = взаємодія” передбачає комунікацію людей, і саме буття індивідів можливе як співбуття, співпричетність, співпереживання і т.ін., тобто як певна сумісність індивідних засад, подібних і відмінних між собою, виокремлених часток загального.
Крім М.Бубера, розробкою принципу “Я – Ти = взаємодія” активно займався російський філософ С.Франк. Згідно з Франком, людське “Я” не існує саме собою, а народжується в живій зустрічі з “Ти”. “Я” і “Ти” утворюють “Ми” як одкровення в суспільному житті, оскільки сама реальність існує не в сукупності монад, а являє складну форму їх взаємодії.