Страница 21 из 64
Наприклад, Л.Корель у своїй монографії висуває ідею про схожість в адаптивних реакціях людей, тварин та неживої матерії. На її думку, така ідея має право на існування, тому що підкреслює єдність та гармонію світу, існування універсальних законів, що об’єднують як живу (мислячу та “не мислячу”), так і неживу природу в єдине ціле. Рух думки в даному разі йде від загального, а не особливого у вивченні адаптивних процесів, що притаманні об’єктам різної природи. Той факт, що люди є істотами, які цілевизначають і мислять, не створює серйозних перепон для застосування методів і технік природничих наук до предмету соціальних дисциплін, у тому числі й соціології адаптацій [1, 61].
На думку автора монографії, наведена вище ідея повністю ігнорує значення і специфіку людської діяльності. Тому, що схема аналізу адаптацій у рамках матеріалістичного підходу включає в себе, як правило, лише два етапи: 1) дослідження характеру змін матеріального середовища, 2) пристосовницької відповіді з боку адаптанта на зміни матеріального середовища.
Отже, не зрозуміло, як бути з унікальними фактами використання людьми складних систем лінгвістичних знаків та культурних символів з метою показати собі та іншим, що вони думають робити. Ідеалістичний підхід передбачає, що адаптивна людська діяльність є не пристосуванням до матеріальних умов, а вираженням смислу, що його присвоюють люди (через мову) своїм діям. Тому соціально адаптивна дія завжди є процесом конструювання реальності, наділення ситуації смислом, і саме смисли, інтерпретації, ідеї, символи тощо складають матерію соціального світу.
Багато хто вважає, що в природному світі (неживі) об’єкти позбавлені здатності усвідомлювати смисл своєї діяльності. Об’єкти природничих наук підкоряються законам, у той час як об’єкти соціології – люди, наділені здатністю усвідомлювати та інтерпретувати реальність, свої дії за допомогою мови, символів та ін. – підкоряються правилам культури, які відсутні у природному світі.
Будь-яке намагання пояснити соціальну дію за допомогою термінів наявних матеріальних умов втрачає з поля зору здатність людини діяти в смислових рамках, які не можна прив’язати до матеріального сучасного чи минулого. В соціальних науках ми змушені інтерпретувати смисл соціальних подій, у тому числі адаптивних дій, використовуючи такі терміни, як “бажання”, “любов”, “гідність”, “престиж”, “вигода”, “благо”, “поразка”, “стрес” тощо, які або зовсім не використовуються в природничих науках, або ж використовуються по-іншому.
Розглядаючи ідеалістичний підхід можна виділити такі стадії у здійсненні адаптивного процесу.
1) Констатація адаптивної ситуації. Кожний суб’єкт адаптації (індивід, соціальна система) по-своєму так чи так сприймає, інтерпретує та визначає ситуацію як просто звичайну, чи адаптивну (таку, що передбачає адаптацію чи змушує до неї). На когнітивному рівні він конструює власну картину змін, які відбуваються в середовищі (з об’єктом адаптації): їх спрямованості, характеру, стійкості, довготривалості, перспективності тощо. Іншими словами, визначає ситуацію так, як вона йому уявляється відповідно до його власного розуміння: значеннями та смислами, культурою, яку він наслідує, ієрархією життєвих цінностей, індивідуальною життєвою історією і т.ін. Зауважимо, що обставиною, яка спонукає до адаптації, можуть виступити і внутрішні зміни, які сталися із суб’єктом адаптації (наприклад, зміни оцінкових суджень й адаптивних настанов).
Визначивши ситуацію адаптивною, суб’єкт у думках переходить до конструювання можливих стратегій адаптації, у тому числі й альтернативного плану.
2) Конструювання соціального простору можливих адаптивних стратегій. Кожний суб’єкт адаптації, інтерпретуючи зовнішнє середовище і характер змін, що в ньому відбуваються, створює у своїй уяві такий собі простір вірогідних (припустимих) адаптивних стратегій. Відтак з багатьох можливих варіантів, оцінивши їх з погляду потенційних витрат та результатів, соціальних загроз та ризиків, він змушений буде зупинитися на якомусь одному.
Соціальна адаптація в контексті інтерпретативного теоретичного підходу означає використання таких пристосовницьких стратегій, які дозволяють людині зберігати її ідентичність. Стратегії соціальної адаптації завжди корегуються зовнішніми оцінками соціального оточення і внутрішнім розумінням особистістю власної ідентичності, яка постає в ролі індивідуального та соціального “компасу” при інтерпретації всього розмаїття соціальних ситуацій у процесі адаптації особистості.
3) Вибір варіанту адаптивної моделі. На початку суб’єкт адаптації може обирати одну з трьох генералізованих стратегій: а) пристосовуватися до змін що стаються в суспільстві, б) не пристосовуватися зовсім, в) спробувати скористатися проміжним варіантом, наприклад, знайти полицю (анклав минулого), яка дозволить “перечекати” адаптивну загрозу. Далі у форматі визначальної з погляду адаптанта, генералізованої стратегії адаптації йому належить розглянути більш чи менш широкий (для випадків “а” та “б”) набір частих адаптивних стратегій та вибрати найбільш вигідний варіант. Яка конкретна модель адаптації буде задіяна в ході пристосування – повна чи часткова, пасивна чи активна, - вирішувати в кінцевому рахунку йому. Важливо підкреслити, що адаптант буде змушений розмірковувати про різні варіанти своїх дій, про наслідки, до яких може призвести те чи інше рішення, передбачити та інтерпретувати багато моментів, у тому числі думку ближнього та соціального оточення, зважувати витрати та результати, блага і втрати, соціальні ризики та загрози, шанси на успіх та поразку, - тобто “діяти в рамках смислу”, з урахуванням “уявного” (чи реального?) індивідуального поля “структурних опцій” (обмежених можливостей дії).