Страница 19 из 64
Щодо згаданого критерію активності спадають на думку слова Данилової Є., яка говорить про те, “що сучасні їй росіяни проявляють високу активність у благоустрої свого власного життя, життя своєї родини і в цьому виявляють вражаючий оптимізм. Але вони гранично песимістичні щодо майбутнього країни” [87, 12]. Авторка пояснює це тим, що люди не бачать для себе можливості контролювати ситуацію за межами вузького життєвого простору. Самоідентифікації у колі близьких набагато вищі од ідентифікацій з великими соціальними спільнотами.
Ця руйнація ідентичностей – наслідок пострадянського періоду: різкий перехід від ідентичності “передусім ми – радянські люди” до самовизначення “ми – це мої близькі, моя родина”.
Другий критерій активності ми назвали “здатність засвоювання цінностей”, він характеризує міру, глибину сприйняття та засвоєння цінностей. При цьому висхідним методологічним принципом розуміння соціальної активності є виділення трьох її сторін: раціональної, чуттєво-емоційної та вольової. Особистість може сприймати цінності на рівні почуттів, настроїв чи вольових спрямувань. Як правило, на рівні емоцій особистість засвоює цінності поверхнево, хоча й у яскравій емоційній формі. На рівні знань відбувається більш глибоке й конкретне їх засвоєння. На рівні вольових спрямувань формуються соціальні настанови, тобто готовність діяти відповідно до прийнятих рішень. Показником високого рівня соціальної активності є свідоме включення в суспільне життя та усвідомлення особистістю свого місця в суспільстві, готовність брати на себе персональну відповідальність за все те, до чого причетний індивід.
Третій критерій активності названий нами “особливість реалізації рішень” розкриває особливості реалізації обраних цінностей. При цьому важливо з’ясувати, як особистість реалізує прийняте рішення: формально, стандартно, чи творчо, який рівень творчості та інновацій при реалізації. Тісний взаємозв’язок форм соціальної активності є неодмінною передумовою її існування й розвитку. І навпаки, активність обертається своєю зворотною стороною та оцінюється громадськістю негативно, коли її раціональна (найчастіше політична) сторона протистоїть моральності.
Коли йдеться про соціальну активність на будь-якому її рівні (індивідному, колективному чи суспільному в широкому значенні цього слова), суб’єкт активності повинен мати свободу вибору, щоб реалізувати прийняте рішення.
Поняття свободи вибору тривалий час досліджувалось обережно в радянській літературі і, як відомо, було пройняте комуністичною ідеологією настільки, що не залишало можливостей для смислових маневрів. Апологети соціалізму, які піддавали нещадній критиці буржуазне суспільство, трактували свободу як знаряддя для маніпулювання суспільною свідомістю. А тому “ліквідація одіозних форм і методів соціального контролю, властивого тоталітарному режиму, дала можливість досить значній частині населення, позбавившись набридливої опіки партійних організацій, дріб’язкової регламентації матеріальних умов життя типу метражу квартири чи дачі і багато чого іншого, відчути себе громадянським суб’єктом життя, здатним вийти за межі традиційно усталеного і відкрити нові напрями життєтворчості” [43, 78-79]. Торкаючись проблеми активності, важливо передусім ставити питання про її ефективну практичну всеохопність. Лише тоді ми здатні пояснити методологічну основу обґрунтування складності самого характеру людської діяльності і симптоматично осягнути її на тлі цієї людської всеохопності.
На думку А.Плахотного, “як суб’єкт діяльності та суспільних відносин, людина входить у суб’єкти більших ступенів спільності – починаючи від сім’ї і завершуючи людством загалом” [88, 61]. І тут виникає запитання: чи не обмежуються можливості людини бути самою собою тим, що вона, знаходячись ніби на вершині перевернутої догори піраміди, відчуває на собі тиск з боку сім’ї, соціальної групи, класу або навіть суспільства в цілому? Адже бути індивідуальною означає не що інше, як реалізувати свій вільний вибір. А тому чим ширше поле цього вибору, тим більше можливостей для його реалізації. Цікаво, що коли схему з пірамідою розглянути навпаки, тобто як таку, в якій людина знаходиться на вершині цієї піраміди, тоді вона має значно ширший вибір і як член сім’ї, і як член соціальної групи, класу, а також і всього людства. Така варіативність дозволяє збільшити поле предметного вибору в дії, яка досягає свого максимуму в людині.
На думку автора монографії, таке багаторазове збільшення предметного поля вибору для людини призводить до збільшення ступенів її індивідуальної свободи, а тому настільки ж збільшує і її індивідуальну відповідальність за свої дії. Отже, стає зрозумілим, що свобода вибору є проявом взаємної залежності індивіда і суспільства. Або, перефразовуючи Спінозу, це є “усвідомлена доконечність”. Сама ж неодмінність вибору виникає внаслідок того, що ця залежність має діалектично-протилежний характер. За словами того ж А.Плахотного, “вибір тим більше вільний, чим більше він доконечний, а індивід, отже, є осередком творення” [88, 65]. Кожний акт і момент доконечного розвитку є одночасно особисте і випадкове творіння. А тому вільний суб’єктивний вибір людини є водночас неодмінним моментом її об’єктивного становлення. Суб’єктивна сторона свободи – вибір, а ставлення до дійсності людини (активне чи пасивне) визначає ступінь можливості цього вибору. Більш активній особистості свобода дає максимум можливостей для її суб’єктивної реалізації особистих можливостей. Пасивність не налаштовує суб’єкта на використання вільного вибору, а отже й на творчу діяльність загалом.