Страница 18 из 64
На відміну од настанови, яка має скоріше неусвідомлений характер, аттітюд розуміють як усвідомлене явище, яке людина може озвучити. Аттітюди, допомагаючи людині усвідомлювати явища соціальної дійсності, виконують функцію вираження того, що для неї є важливим, значущим, цінним.
Отже, настанови, аттітюди та ціннісні орієнтири особистості регулюють реалізацію потреб людини в різних соціальних ситуаціях. В.Ядов об’єднує усі описані вище регулятивні утворення як диспозиції, тобто “передумови”. У своїй “диспозиційній концепції регуляції соціальної поведінки особистості” В.Ядов аргументує ієрархічну організацію системи диспозиційних утворень. У розробленій ним схемі на нижчому рівні системи диспозицій містяться елементарні фіксовані настанови неусвідомленого характеру, які пов’язані із задоволенням вітальних потреб [84].
Другий рівень складають соціально фіксовані настанови, чи аттітюди, які формуються на основі потреби людини бути включеною в конкретне соціальне середовище. Третій рівень системи диспозиції – базові соціальні настанови – відповідає за регуляцію спільної спрямованості інтересів особистості в тих чи тих конкретних сферах соціальної активності людини. Вищий рівень диспозицій особистості являє собою систему її ціннісних орієнтирів, які відповідають вищим соціальним потребам, і особливо за ставлення людини до життєвих цілей та засобів їх утілення. Кожен рівень диспозиційної системи є задіяним у різних сферах відповідних до нього ситуацій спілкування: в ближньому сімейному оточенні, малій контактній групі, конкретній галузі діяльності і, нарешті, в певному типі суспільства в цілому. Окремі рівні диспозиційної системи при цьому відповідають за конкретні прояви активності: за окремі поведінкові акти в актуальній предметній ситуації; за вчинки, що здійснюються у звичних ситуаціях; за поведінку як систему вчинків; за цілісність поведінки чи діяльність людини. Отже, можна зробити висновок, що рівні регуляції поведінки в диспозиційній концепції В.Ядова розрізняються часткою біологічних та соціальних компонентів в їхньому змісті та витоках. Ціннісні орієнтири як вищий рівень диспозиційної системи, за В.Ядовим, повністю залежать від цінностей соціальної спільноти, з якою себе ідентифікує особистість.
Очевидно, що рівні диспозиційної системи особистості відрізняються також ступенем усвідомленості наведених регулятивних утворень. Ціннісні орієнтири, які визначають життєві цілі людини, виражають звичайно те, що є для неї найбільш важливим, а також має для неї особистісний смисл.
За словами Н.Ходорівської, “особливості сучасної ситуативної життєдіяльності людини визначаються переважно конфігураціями ситуацій повсякдення. Зі змінами ситуацій і відповідно до напрямів основних векторів життєвих зусиль особистості поступово снується тканина її життєвого світу. Важливе місце в ньому посідають анормальні ситуації – як позитивні (моменти досягнення мети, переживання емоційного піднесення), так і негативні (негаразди, втрати). Рефлексія особистості в цих ситуаціях є важливою умовою поповнення її власного життєвого світу уявленнями, знаннями, вміннями, навичками, що відповідають цим екстремальним ситуаціям” [54, 140-141].
Багатогранним і багатоаспектним є питання про соціальні й моральні оцінки, оскільки свідомість людини включає в себе не тільки знання, а й переживання того, що є значущим для неї. “Свідомість – це не тільки відображення, не тільки пізнання, а й оцінка” [85, 150]. При цьому оцінка якогось явища чи об’єкта завжди індивідуальна, а тому оцінок може бути стільки, скільки існує оцінюючих суб’єктів (щоправда, в чомусь головному, надто хвилюючому оцінки багатьох людей можуть збігатися).
Об’єктом ціннісного відношення є те, з чим суб’єкт взаємодіє, що має для нього цінність. Для пізнаючого суб’єкта, після його власного життя, найбільшою цінністю буде, мабуть, суспільство, в якому він живе, і поза яким нормальне існування людини немислиме.
Процес радикального оновлення трансформаційного суспільства (в нашому випадку – українського) неможливий без залучення до нього найширших мас населення, нетрадиційних форм індивідної та соціальної активності, які невіддільні одна від одної. Тому в науковій літературі з соціології та соціальної філософії її часто характеризують лише як соціальну, абстрагуючись від активності того чи того індивіда. В цьому плані соціальна активність – це системна соціальна якість особистості, в якій виражається та реалізуються рівень її соціальності, тобто глибина й повнота зв’язків особистості з соціумом, рівень перетворення особистості в суб’єкта соціальних відносин.
Найважливішими ознаками соціальної активності особистості (на противагу пасивності, інертності) є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення, впливати на соціальні процеси (в кінцевому рахунку суспільства в цілому) та реальна участь у громадських справах позитивного характеру. Саме аналіз її зв’язку з соціальністю дає змогу виявити певні типи соціальної активності. Виходячи з особливостей цього зв’язку А. Маковецький виділив три основні критерії соціальної активності [86, 124-125].
Перший критерій, назвемо його “масштабність дії”, дає змогу виявити широту, діапазон цінностей особистості, рівень соціальності в плані орієнтації на інтереси не лише вузької соціальної групи, але й більш широких спільнот, суспільства загалом. Соціальна активність може мати егоцентричну спрямованість, залишаючи особистість в просторі її власної суб’єктивності; альтероцентричну, що підпорядковує життя служінню близьким; соціоцентричну, спрямовану на реалізацію суспільних потреб різного рівня. За сучасних умов зростає значення орієнтації на загальнолюдські цінності, які для соціально-активної особистості є визначальними.