Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Ціннісне ставлення людини до дійсності виникає у процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта, на основі суспільної практики. Але з того факту, що цінності пов’язані з соціальним суб’єктом, неправомірно робити висновок, що вони мають лише ідеальний характер, тобто існують переважно у свідомості суб’єкта або у сфері суспільної свідомості. Чимало цінностей мають справді ідеальний характер. Але є цілий світ матеріальних цінностей, без яких неможливе людське існування. Це не тільки ключові життєві орієнтири та спонукальні механізми людської діяльності, а й сама діяльність, результати історичного розвитку суспільства (матеріальна й духовна культура). Відмінність між матеріальними й духовними цінностями полягає в тому, що матеріальні слугують для задоволення практичних потреб людини, а духовні цінності (наукові, соціально-політичні, моральні, художньо-естетичні, релігійні та ін.) характеризують вищі запити людини. Критерієм наукових цінностей є істина, моральних і релігійних – гармонія людських стосунків,  художньо-естетичних – освоєння прекрасного, політичних (до яких відносяться мир, свобода, громадський порядок, соціальна захищеність людини, справедливість та ін.) – стабільність у суспільстві. І незалежно від того, як трактується цінність, більшість українських і західних авторів погоджуються, як правило, з веберівським твердженням про те, що суспільство не може існувати без загальнолюдських цінностей, які змінюють і спрямовують у відповідне русло діяльність і пошуки людей.

Ієрархію всіх цінностей завершують людина і людське життя, поза якими втрачають смисл і всі інші цінності. Про це писав видатний німецький етолог, лауреат Нобелівської премії К. Лоренц: “Якщо ми заберемо з нашого життєвого досвіду емоційне почуття цінності, якщо для нас не буде мати жодної цінності людина, людське життя і людство в цілому, то найдосконаліший апарат нашого інтелекту залишиться мертвою машиною без двигуна” [76, 26].

Формування ціннісних орієнтирів індивіда, як відомо, здійснюється в процесі його соціалізації, під впливом як соціального, так й індивідуального досвіду (матеріальних і духовних цінностей суспільства, індивідуальних потреб та інтересів, життєвої позиції індивіда тощо). Як зазначає В.Борзих, “якщо в свідомості індивіда ціннісна система суспільства не знайшла адекватного відображення, більше того, якщо ціннісне світоставлення людини до дійсності суперечливе, аморфне, то вона (людина) може бути дезорієнтованою. Займаючи нестійку позицію щодо частини цінностей, ухиляючись від їх впливу, індивід втрачає реальне уявлення про діалектику добра і зла, в його свідомості розмиваються відмінності між цими найважливішими етичними категоріями. А це досить негативне явище, оскільки людина виходить з-під впливу моралі і права і її вчинки важко передбачити. Деформація соціальних уявлень і оцінок може виражатися як у конформізмі, так і в егоїзмі та суб’єктивізмі, які відображають вузько індивідуальні інтереси. Будь-яка форма відмови від орієнтації на соціально значущі цінності веде до заміни моральної орієнтації позаморальною, практично вигідною людині в тій чи іншій ситуації” [77, 114-116].

Негативно впливають як на індивідуальну, так і на суспільну свідомість непослідовність у мисленні і практичній діяльності людини, відсутність у неї чіткої світоглядної та громадянської позиції, плинність характеру, почуття страху (втратити роботу, добре ставлення керівника, мати неприємності на службі і т.п.), навіювання, схильність до впливу з боку інших, догідництво, заздрість, невміння відстояти свою позицію, байдужість, егоїзм, безвідповідальність, необов’язковість та інші негативні індивідуальні якості.

Можна погодитися з В.Сержантовим, який стверджує, що, життя людини є в кінцевому рахунку задоволення її потреб, на основі яких розгортаються та здійснюються різні види її внутрішньої та зовнішньої активності. Якщо мати на увазі зовнішню активність, то вона виявляється передусім у спілкуванні й діяльності. Будь-яка діяльність, виходячи з певних потреб і ґрунтуючись на них, пов’язана з тими чи тими цінностями, які людина створює в процесі діяльності або якими користується. “В цілому той чи той фрагмент життя людини є динамізм, процесуальність, постійна зміна. Проте можна говорити про деякі полюси даної цілісності, оскільки, з одного боку, ми маємо людину як суб’єкта діяльності і потреб, а з іншого – цінність як щось створене в діяльності... Все, що фігурує як цінність, є цінністю не сама  собою, а у відношенні до людини і реалізується у ставленні людини до світу цінностей” [78, 176-177].

Для того, щоб визначити місце ціннісних орієнтирів у загальній системі особистісних складників, потрібно розмежувати ціннісні орієнтири із суміжними поняттями, передусім з такими, як “потреба”, “мотив”, “настанова”, “диспозиція”, “особистісний смисл”, “переконання”.

За словами Є.Головахи, “предмети потреб, які усвідомила особистість, стають її першочерговими життєвими цінностями” [79, 258-259].

За наявності ситуації, коли можливе задоволення певної потреби, включається особливе регулятивне утворення, яке Д.Узнадзе називає настановою [Див. 158]. Функція настанови, за А.Прагнішвілі, полягає в тому, що вона “вказує” потребі на предмет, який здатний задовольнити її в даній ситуації [80]. Настанови  з ціннісними орієнтирами особистості об’єднує спільний для них стан готовності. Як пише О.Краснорядцева, “готовність діяти в той чи в той спосіб уже має в собі оцінку, а оцінювання передбачає настанову як готовність певним чином реалізувати цінності” [81, 26]. Водночас число цінностей, якими може розпоряджатися індивід, значно менше, ніж число настанов, що пов’язані з конкретними ситуаціями. Більшість сучасних авторів дотримуються погляду, що саме цінності визначають основні якісні характеристики настанови, оскільки мають велику суб’єктивну значущість, а не навпаки [82]. На думку автора, ціннісні орієнтири як регулятивний механізм охоплюють більш широке коло проявів активності особистості, ніж настанови.