Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Заперечення пануючих у суспільстві цінностей становить для ретритистів своєрідну цінність. Саме заперечення цінностей уже є цінністю, яка не визнається суспільством, адже вона перебуває поза його межами. Тому таким людям важко знайти ідеї, що їх об’єднують, вони навіть публічно і внутрішньо переконливо заперечують саму потребу в їх пошуку, або принаймні спроби їх формулювання. Проте насправді вони активно шукають і не можуть не знайти певні обґрунтування своєї анормальної, “антисуспільної” поведінки хоча б на чуттєво-емоційному або несвідомому рівні. Більше того, певна частина “ретритистів” формулює для себе своєрідні цінності та ідеали, які суспільство хоча й не приймає, однак змушене з ними змиритися. Водночас воно вимагає дотримання низки умов, наприклад, не допускати реальних практичних дій, спрямованих на їх досягнення, тобто перешкоджає переростанню “відходу” в інші форми соціального конфлікту, особливо в такі, що стають формами активного соціального протесту. Ретритистську поведінку можна сприймати як “відхід”, вихід соціальних акторів за лаштунки суспільства, соціальної системи або нового ладу.

Узагальнюючи проведений аналіз, можна сказати, що механізми відходу, усування від суспільних взаємодій включаються тоді, коли соціальний суб’єкт не приймає і заперечує пануючі в суспільстві (соціальній системі) ідеали і цінності або засоби їх досягнення, не приймає і заперечує загальноприйняті норми і правила поведінки, способи та засоби соціального контролю, що створює між ними ситуацію пасивного  взаємонепорозуміння, взаємонесприйняття та взаємозаперечення, в якій вони намагаються звести до мінімуму, обмежити будь-які контакти і спілкування одне з одним.

До конкретних способів відходу од суспільних взаємодій можна віднести:

tпошук і знаходження соціальної “ніші”, тобто локального середовища, в якому ще можна жити постарому, оскільки інновації його не зачепили;

tфізичне переміщення в інше середовище, наприклад, еміграція як “фізичний відхід”;

tвідчуження (стан відокремленості од змін, адаптивних проблем);

tаутизм як крайня форма відчуження (уникання контактів з реальною дійсністю та занурення у світ власних переживань);

tвитіснення (спроба забути ті соціальні зміни, адаптивні події та факти, що є неприємними; це здійснюється за допомогою заняття екстремальними видами спорту, вживання алкоголю чи наркотичних речовин, трудоголізм).

І останній механізм, який доречно згадати, - це  механізм адаптації-реверсії. Його складниками можуть виступати такі характеристики:

- занижена вимогливість до себе;

- заниження споживчого рівня;

- побутовий примітивізм;

- обмеження соціальної сітки;

- втрата значущих соціальних позицій у суспільстві;

- зменшення функцій, що виконуються в суспільстві;

- деформація, знищення старого, неможливість конструювання нового позитивного, суб’єктивного образу світу.

Неважко помітити, що вплив цього механізму провокує спрощення, примітивізацію внутрішньої структури адаптанта.

В українському суспільстві нині переважають вимушені адаптації, вони відбуваються в тих випадках, коли напрям перебудов, нові цінності та способи соціальної дії суперечать ціннісним орієнтирам чи можливостям соціального суб’єкта, однак він змушений використовувати їх для того, щоб реалізувати (задовольнити) свої життєво важливі цілі (потреби). Частіше використовуються підвиди вимушених адаптацій – захисні  адаптації. Вони спрямовані на самозбереження адаптанта – підтримку всіма можливими засобами status quo – та пов’язані з обов’язковою зміною способів взаємодії з оточенням, але при збереженні назагал старих, традиційних цілей та цінностей. Підвидами захисних адаптацій серед інших є: компенсаторні, мімікрійні та деприваційні.

Можна погодитися з А.Лобановою, що пристосування людини до соціуму передбачає “обов’язковість з’ясування нею його легітимно-домінуючої ціннісно-нормативної системи через її сприйняття. Адаптація за таких умов може бути як складною, так і досить легкою, а іноді навіть безпроблемною, адже збіг ціннісних орієнтацій  адаптанта та соціуму уможливлює прискорення процесу інтеграції. Такий тип адаптації доцільно називати соцієтально-адекватним. Якщо ж людина не сприймає легітимно-домінуючу ціннісно-нормативну систему соціуму, до якого вона прагне інтегруватися, то процес пристосування адаптанта значно ускладнюється. Він може здійснюватися:

tсоцієтальнонеадекватним, неприхованим протис-тавленням особистісної системи ціннісних орієнтацій соцієтальній;

tмімікрійним, маскуванням особистісної нормативноціннісної системи під соцієтальну, тобто прихованим протиставленням особистісних ціннісних орієнтацій соцієтальним” [6, 31-32].

Важко спростувати думку, що поліфуркація ціннісно-нормативних систем, які виникають у такому суспільстві, що трансформується, уможливлює появу мімікріантів. Адже не всі люди мають те, що хотіли б мати: скажімо, не той вид діяльності, не той достаток, не той соціальний статус, не той рівень популярності чи ступінь влади. Тому мімікрія являє собою складний комплекс захисних засобів та пристосувань, які дозволяють вижити і  самозберегтися тим соціальним суб’єктам, для яких склалися нестерпні умови, а відкрита боротьба приречена на поразку. Особистість вдається до мімікрії, якщо ціннісно-нормативна система суспільства не відповідає особистісній. А.Лобанова пов’язує це з тим, що будь-яка соціальна система, до якої особистість прагне інтегруватися, має функціональну доцільність. А відтак форма соціальної мімікрії, до якої вдається мімікріант, повинна:

tпоперше, бути нібито “непомітною” для людей обраного ним соціального середовища;

tподруге, так “вмонтуватися” в соціальне середовище, щоб не порушити і не руйнувати водночас його соціально-функціональну структуру, якщо це не входить у наміри мімікріанта;

tпотретє, здійснювати мімікрію в такий спосіб, щоб досягти поставленої мети: або удосконалити систему, або зруйнувати її і створити нову [6, 117].