Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Неважко помітити, що більшість прибічників старих устроїв знайшли свою нішу в бюджетній сфері, а прибічники “нового часу” влаштувалися в нових ринкових структурах. З початку реформ 1990-х років і донині, з огляду на консервативність свідомості, одна частина населення України не змогла сприйняти декларовану владною елітою “нову мету” (гроші і матеріальний успіх), інша – засоби досягнення цієї мети (пов’язані з жорстокою конкурентною боротьбою, відходом від етичних норм поведінки).

Якщо припустити, що багатоманітності адаптацій відповідає і різноманітність адаптивних механізмів, тоді можна спробувати побудувати на базі певних ознак теоретичну концепцію специфічних адаптивних механізмів, які обслуговують різні адаптивні стратегії.

У монографії зроблена спроба більш-менш детально розглянути ті механізми адаптації, які використовуються мешканцями України під час перебування останньої у перехідному стані. Наприклад, механізм адаптації-розвитку спрацьовує в тих ситуаціях, коли суб’єкт адаптації конструктивно ставиться до прогресивних суспільних змін, готовий до корекції (чи змін) життєвих цілей або засобів їхнього досягнення. В основі цього механізму лежать процеси засвоєння інновацій – нових цілей, нових засобів досягнення старих цілей, оволодіння новими ролями, моделями поведінки тощо. Ці процеси досягаються за допомогою навчання, копіювання і т.ін.

Механізм адаптації-захисту включається тоді, коли особистість: а) неспроможна досягти старих цілей у нових умовах, у тому числі й новими засобами, б) не вважає можливим чи не здатна інтерналізувати нові цілі чи нові засоби. Слід зазначити, що в процесі актуалізації такого механізму суб’єкт адаптації намагається зберегти свою внутрішню структуру.

Механізм адаптації-захисту поєднує в собі досить різнорідні процеси:

tсоціальну агресію (застосування сили, активна протидія, активний протест);

tсоціальний спротив чи протидія (непокора, прихований саботаж тощо);

tсоціальну мімікрію (зовнішнє “маскування” під соціальний ландшафт при внутрішньому спротиві);

tакомодацію (приведення конфліктних елементів до стану взаємної терпимості);

tсоціальне виміщення (переорієнтацію негативного імпульсу з одного об’єкта, недоступного для дії, на інший); наприклад, негативне ставлення до реформ може проявитися в бойкотуванні виборів;

tсоціальну дискредитацію (приниження авторитету, підрив довіри до інших для виправдання власної поразки);

tсоціальну проекцію (несвідоме чи свідоме приписування контрагенту за адаптивним процесом власних негативних бажань, інтересів, намірів соціального плану);

tсоціальне терпіння (надія перечекати ситуацію: можливо з часом щось зміниться);

tкомпенсаторність (відновлення функцій пошкоджених елементів структури за рахунок тих, що не постраждали);

tсоціальну конверсію (применшення суб’єктом значущості відчутних для нього за своїми негативними соціальними наслідками адаптивних подій).

Наступний механізм адаптації відходу – вихід із силового поля неприємних змін у середовищі, які неможливо скорегувати. Свого часу Р.Мертон в типології девіантної поведінки як порушення соціальних приписів виділив один, який назвав ретритизмом. Його суть полягає у відторгненні соціальним суб’єктом “визначених культурою цілей, намірів та інтересів, що виступають як законні цілі для всього суспільства або для окремих його прошарків” [69, 82], а також у запереченні непридатних для індивіда інституціональних нелегітимних засобів їх досягнення. Люди, що здійснюють ретритистську поведінку, “перебувають, жорстко висловлюючись, у суспільстві, але не належать йому”. В соціологічному розумінні насправді вони є “чужинцями”. Оскільки вони не поділяють загальної ціннісної орієнтації, їх можна віднести до членів суспільства (на відміну од “населення”) лише фіктивно [Там само, 101]. До них Мертон відносив тих, хто страждає на психози, тих, хто втікає від реального світу у свій внутрішній хворобливий світ, а також знедолених, вигнанців, жебраків, бродяг, хронічних алкоголіків, наркоманів.

Наголошуючи, що люди, які дотримуються такої поведінки, відмовилися од культурних цілей, Мертон, проте, стверджує, що такі цілі (та інституціональні засоби їх досягнення) цими людьми  а) цілком засвоєні, б) повністю схвалюються; в) високо цінуються, але доступними інституціональними, легітимними  шляхами не призводять до успіху. Тобто відмова од схвалених індивідом цілей відбувається тому, що за допомогою цих інституціональних засобів він не досягає поставленої мети. Індивід обмежений у засобах, наприклад, у владі, грошах, освіті тощо, обмежений умовами, коли не хоче, але міг би використовувати неінституціоналізовані (незаконні, аморальні) засоби. “Індивід дотримується порядку, але переживаючи невдачі та поразки, останній відривається од нього. Процес поступового відсторонення, що, врешті-решт, приводить індивіда до “втечі” від вимог суспільства, характеризується поразкою, заспокоєністю та смиренням. Це – результат постійних невдач у прагненні досягти мети законними шляхами та нездатності звернутися до незаконних засобів внаслідок внутрішньої заборони. Цей процес триває доти, доки найвища цінність мети-успіху ще не відкинута. Конфлікт розв’язується шляхом усунення обох діючих елементів – як цілей, так і засобів. Втеча завершена, конфлікт усунуто, індивіда виключено із суспільства” [Там само, 101-102]. Індивід усувається об’єктивно, відкидаючи цілі та цінності, а “втікає” від нього суб’єктивно. Але цей “відхід” не є результатом його вибору, який у нього відсутній, він є результатом об’єктивних обставин. Індивід у цьому випадку є жертвою, а не борцем, але, ставши жертвою і свідомо відкинувши цінності суспільства, він кидає йому виклик і стає борцем, тобто вступає в конфлікт із суспільством. Цей конфлікт має двоїстий характер. За змістом він є конфліктом з приводу розподілу в суспільстві матеріальних благ, влади та інших дефіцитних ресурсів і аж ніяк не з приводу цінностей. Однак за формою цей конфлікт є передусім саме конфліктом з приводу цінностей.