Страница 12 из 64
- перехід ситуативної поведінки адаптанта, що являє собою пробну, часто випадкову реакцію на нові виклики часу, до розряду стійких соціальних практик” [1, 256].
На думку автора у вищезазначеному визначенні соціального механізму адаптації занадто розлого визначені сутнісні риси адаптивного процесу. Згідно з ними, суб’єктами адаптації постають найрізноманітніші соціологічні одиниці (соціальні системи): особистості, соціальні групи, спільноти, інститути, організації, цивілізації і т.ін. Безсумнівно, що вчені, погляди яких намагалася відобразити Л.Корель, оперують категорією “адаптація”, але роблять це вони в рамках різних соціологічних парадигм.
Слід зазначити, що найбільшої уваги в науковій літературі приділено проблемі механізму адаптації особистості, до неї найчастіше звертаються українські та іноземні дослідники адаптації.
В умовах суспільних змін особистість може побудувати самостійну індивідуальну стратегію адаптації, незважаючи на способи та напрями адаптації соціальних груп та організацій, до яких вона входить, а може діяти й в інший спосіб: увійшовши у фарватер адаптивних стратегій цих груп та організацій, разом з ними здійснювати процес адаптації.
Суб’єктом соціальної адаптації особистості постає окрема особистість, якій притаманна власна структура адаптивного механізму. На нашу думку, в процесі адаптацій інститутів (та організацій) до змін у середовищі, для індивідів, які в них входять, відкриваються два шляхи побудови стратегії адаптивної поведінки. Перший – це не прикладаючи зусиль на розробку власної стратегії, органічно влитися в “інституційний” чи “організаційний” адаптивний процес. Другий – спробувати розробити свої власні стратегії, які б не залежали від інституційних чи організаційних.
Дослідження будови адаптивних механізмів передбачає пошук адаптера, головного блоку в механізмі адаптації. Важливим блоком адаптивного механізму постають засоби адаптації. В науковій літературі виокремлюють три групи засобів, які забезпечують адаптацію особистості: інституційні, нормативно-регулятивні (соціокультурні) та особистісні [67, 77-84].
Прагнення особистості до об’єднання із соціальною спільнотою (ідентифікації з нею) і одночасно потяг до уособлення, прояву творчої індивідуальності робить особистість продуктом, і водночас суб’єктом соціального розвитку, соціальних відносин, у тому числі й адаптивного плану.
Для більш повного розуміння засобів, які використовуються в адаптивних механізмах, слід звернутися до запропонованих Л.Корель. Вона пропонує інституційні та нормативно-регулятивні групи засобів доповнити: 1) соціально-психологічними, включно з духовними, аксіологічними, когнітивними, емоційно-реактивними (їхнім змістом, на думку авторки є переконання, світогляд, особистісні смисли, інтереси), 2) статусно-рольовими (соціальний стан, що його займає адаптант “озброює” його специфічним набором засобів адаптації, це може бути доступ до соціально важливої інформації, певний рівень доходів, посадовий статус, рівень освіти, налагоджені соціальні зв’язки, 3) поведінковими – які об’єднують багатий арсенал різних інструментів, прийомів, (це міграція, соціальне копіювання, соціальне порівняння, навчання, безпосереднє включення в нові структури, яке завершується асиміляцією, соціальна конкуренція, інтерналізація, екстерналізація, ідентифікація, ідентифікація та багато інших [1, 283-287].
Описуючи види адаптацій, також пропоную звернутися до праці Л.Корель, яка залежно від характеру змін (перебудов) у зовнішньому середовищі, поділяє адаптації на два види. За її словами: “у випадку, коли зміни пов’язані з появою “нової ознаки” – нових соціальних інститутів, процесів, соціальних груп, явищ тощо – адаптації є “викликом на інновації”. А у випадку модифікацій уже “наявних ознак” (діючих соціальних інститутів, організацій та ін.), їхнім ускладненням чи спрощенням – вони є “адаптивною відповіддю на трансформації” [Там само, 126].
Погоджуємося з С.Фроловим у тому, що в інноваційних адаптаціях до соціальних змін, важливу роль відіграє їх сумісність із наявною культурою. Наприклад, він визначив навіть наслідки, які відбуваються, коли соціальна інновація входить у конфлікт з існуючою культурою. На його думку: “а) інновація може просто відкидатися суспільством чи соціальною групою; б) інновація може сприйматися разом з її конфліктними рисами, але ці риси час від часу викликають спротив, що робить їхнє сприйняття нестійким; в)інновація сприймається, а конфлікти з пануючою культурою, які в ній містяться, знаходяться в прихованому стані і важко усвідомлюються, що призводить до загальної напруги в суспільстві, яка не спрямована на дану інновацію” [68, 271].
Інноваційними (чи трансформаційними) можуть бути не лише зміни середовища чи внутрішньої структури адаптанта. Цей термін можна використовувати і описуючи адаптивну поведінку, яка також може бути інноваційною, трансформаційною чи традиційною.
Оскільки в суспільствах перехідного типу можуть співіснувати нові та старі цілі-цінності, нові та старі інституціолізовані засоби їх досягнення, можна говорити і про одночасне співіснування однойменних форм індивідуального пристосування до старих та нових умов. Так, в одних осіб конформність може спостерігатися щодо старих цілей та засобів, в інших – щодо нових і т.ін.