Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

З позицій нормативного підходу соціальна адаптація особистості містить у собі низку змістовних аспектів. По-перше, це процес безперервного соціального контролю над відповідністю чи невідповідністю поведінки людини з певними пануючими в соціумі нормами та цінностями, які примусово “нав’язуються” людині в інкретному процесі соціалізації. По-друге, це комплексна система соціальної діяльності, пов’язана з подоланням різних адаптивних бар’єрів, що функціонально перешкоджають пристосуванню в конкретній ситуації.

У руслі інтерпретативного підходу соціальна адаптація є інформаційно-комунікативним, світоглядним конструюван-ням смислів буття та стратегій персональної життєдіяльності. Воно реалізується в процесі безперервної інтерпретації особистої ідентичності та символічних соціальних контекстів з погляду їхньої відповідності безперечному розумінню соціальної реальності і цілеспрямовано формується чи стихійно засвоюється в процесі соціалізації.

Запропонований М.Роммом комплексний нормативно-інтерпретативний підхід до розуміння соціальної адаптації особистості видається доволі слушним. На його думку: “цей процес являє собою перетворення чи інтерпретацію об’єктивного соціального світу, себе в ньому та створення суб’єктивного образу цього світу в собі. На цій основі формується індивідуально адаптивний простір та персональна ідентичність, яка задає смисли індивідуальній життєдіяльності та загальний напрям адаптації” [7, 15].

Автор пропонує власне визначення cоціальної адаптації особистості, яке можна розуміти як процес і стан пристосування до змін у зовнішніх (соцієтальних і локальних) соціальних умовах та обставинах, внутрішніх якостях і рисах адаптанта (біологічних, соціально-психологічних, статусно-рольових), які відбуваються завдяки змінам як соціальних стереотипів поведінки, соціальних практик, цінностей, так і способів інформаційно-інтерпретативного відображення (конструювання, реконструювання) реальності свідомістю особистості. Адаптація фіксує (і відображає) тонкий взаємозв’язок, що існує між суб’єктивним характером здійснюваного особистістю інтерпретативного процесу, та об’єктивними умовами соціальної ситуації, в яких вона (особистість) перебуває і які виражені інформаційними значеннями та символами, що характеризують напрями зміни оцінювальних суджень й адаптивних настанов адаптанта.

Аналіз еволюції поглядів соціологів на соціальну адаптацію показав зміну проблематики досліджень, їх спрямованості залежно від історичного етапу та особливостей соціального середовища. Це дозволило виділити три періоди в розвитку напрямів соціологічних досліджень щодо проблем соціальної адаптації:

 1) кінець ХІХ ст. – перша половина 50-х років ХХ ст. – характеризується становленням і розвитком ідеї про адаптацію індивіда в соціальному середовищі, виробленням концептуальних засад соціальної адаптації;

2) 60 – 80-ті рр. ХХ ст. – пов’язані з обгрунтуванням теорій адаптації у західній та радянській соціологічній науці. Для цього періоду характерним було зосередження проблематики досліджень на соціальній адаптації здебільшого до стабільного суспільства, усталених та звичних обставин життя, зокрема нового мікросередовища (сім’я, сфера освіти, праці тощо);

 3) 90-і рр. ХХ ст. – період, що зумовлений трансформаційними процесами на пострадянському просторі і характеризується переорієнтацією досліджень на проблему соціальної адаптації до нестабільних (кризових) умов і мікро-, і макросередовища до суспільства, що змінюється.

 

 

1.2. Механізм соціальної адаптації особистості та його дослідження в сучасній соціологічній науці

 

Завдання адаптації пов’язане з мобілізацією усіх наявних ресурсів. Але для її успішної реалізації неодмінною є не лише наявність адаптаційних ресурсів, а також і їхня “ліквідність”, витребуваність у даній конкретній ситуації. Повинна існувати також сукупність засобів, за допомогою яких приводиться в дію та самореалізується адаптивний потенціал. А це ніщо інше, як адаптивні механізми, що повинні включатися при виникненні адаптивної ситуації.

Центральною проблемою у вивченні будь-якого соціального процесу є адекватне “конструювання” його соціального механізму. Під адаптивним механізмом часто розуміють сукупність засобів, за допомогою яких приводиться до дії та самореалізується адаптивний потенціал суб’єкта, і які використовуються для відновлення порушеної рівноваги в системі “адаптант – адаптивне середовище” [67, 75].

Л.Корель подає таке визначення механізму соціальної адаптації – “це симбіоз унікальних каузальних станів, явищ і процесів, 1) які існують у контексті соціальних чинників (детермінант, регуляторів) що супроводжують їх та продукують, 2) які реалізуються у певній послідовності і 3) спрямовані на:

- відновлення порушеної рівноваги опозиції “соціальна система – середовище”;

- гармонізацію взаємних інтересів та соціальних очікувань адаптанта та навколишнього світу (соціального оточення), що порушені у зв’язку з корегуванням сконструйованої раніше адаптантом концептуальної картини світу, яка не збігається, за його уявленнями й оцінками, з реаліями сьогодення.

- забезпечення досягнення індивідуальних цілей в умовах що, змінилися (бажано, щоб з мінімальними енергетичними та соціальними витратами).