Страница 9 из 36
1842.
Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за «Старину запорозьку», спасибі і тілько що спасибі, а білше нічого я не маю. Прийми не гніваючись «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрюкую вдруге, то пришлю не один екз[емпляр]. З дякою шлю вам 6-ть екз[емплярів] «Гайдамаки» – і сьомий вам на пам’ять, не забувайте мене, коли маєте чим поминать. Лежу оце п’яті сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш, спасибі вам, – напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої «Гайдамаки», чи лають, чи ні, напиши щиру правду, і за щиру правду скаже щире спасибі
Т. Шевченко.
19. В. І. Штернберга до Т. Г. Шевченка
Липень 1842. Рим
Рим, 1842 г. Июля, не знаю котрого.
Здравствуй, любезный Шевченко! Давно, брат, очень давно мы с тобою не видались. И время-то и не так велико – 2 года, а многое с тех пор переменилось, того уже не стало, та замужем, другой овдовел, а там дома все старая песня. Это уже в порядке вещей. Боже мой! Хоть бы заглянуть туда, что там у вас поделывается. Ты вообрази, что, кроме твоего письма, я никакого известия из Петербурга не имел, правда, я сам виноват: ленив писать, но все-таки я писал, меня более всего удивляет, что дядько мне не пишет, уж я и не знаю – писать опять, письма там, ведь, дороги. Только прошу тебя, любезный Шевченко, не думать, чтобы я мог забыть друзей моих, это было бы так же неблагодарно, как забыть человека, который мне сделал добро. Это еще более, добро можно сделать по какому-нибудь постороннему внушению, а быть другом человеку, делить с ним горе и радость, для этого надо иметь истинно добрую чувствительную душу. Да, рассуждать-то мы умеем, но ведь надо и на деле доказать; кто ж делом виноват, помилуй!
Благодарю тебя от души за письмо, которое ты мне прислал с Орловым, – оно меня очень обрадовало, я живо вспомнил нашу петербургскую жизнь и милое семейство Шми[д]та, которое ты в малых чертах так живо представил. Но жаль очень бедную Наташу, милое было дитя. Когда будешь у них, не забудь сказать им, что я их люблю по-прежнему, Иллариону Ивановичу и Фицтуму я непременно на днях напишу. Много, много хотел бы тебе сказать, да вот уже Василий Иванович сбирается итти. Прощай, любезный Шевченко, будь здоров, и дай Бог тебе успеха, чтоб скорее быть к нам. Василий Иванович тебе все расскажет. Ставассер тебе шлет поклон и все, кто тебя знает. Прощай.
Твой Штернберг.
Мокрицкий, который занимается искусством с необыкновенной яростью, хотел тебе приписать, но уже поздно теперь, надо отправиться прямо к дилижансу, едем провожать Василия Ивановича.
При первом случае напишу тебе еще.
Если увидишь Иоахима, расцелуй его.
На четвертій сторінці:
Любезному Тарасу Шевченко
от Штернберга
из Рима.
20. В. С. Семененка-Крамаревського до Т. Г. Шевченка
Літо 1842. С.-Петербург
Почтенный Тарас Григорьевич!
Вы уже, вероятно, на меня сердитесь, полагая, что я об Вас совершенно забыл, но Вы извините меня ради хлопот, которые я имел в продолжение этого времени.
Вот вам объяснение на Ваши рисунки.
1) Денис Давыдов виделся с Суворовым на поле; прилагаю книжку, которая объяснит Вам все. Старайтесь однако же, чтобы в этом рисунке фигуры не были карикатурны!
2) Портрет Репнина прилагаю.
3) Депутаты явились к Суворову без всего – с голыми руками.
Все эти рисунки должны быть готовы к 1-му числу августа непременно.
Не нужно ли Вам денег? Ежели нужно, то можете получить в понедельник.
Ваш В. Сем[ененко]-Кра[маревский].
21. Т. Г. Шевченка до Я. Г. Кухаренка
30 вересня 1842. С.-Петербург
С.П.Б. 1842 – 30 сентября.
Сидимо оце вдвох з Кіндратом, п’ємо чай та сумуємо, прочитавши ваше письмо, думаємо собі вдвох, де-то тепер наш добрий, наш щирий кошовий, чи ще в Тулі, чи вже за Тулою, чи, може, вже дома, та вже нехай де хоче буде, аби був здоров. Спасибі тобі, мій сизий голубе, що не забуваєш мене на чужині одинокого, і всі наші щирі приятелі дуже дякують, і Гулак, і Елькан, і Семененко, я всіх їх сьогодні бачив і всім разів по двічі читав твоє письмо, а прийшовши оце додому, ще раз прочитали ми вдвох собі з Кіндратом, удвох кажу, бо третього нема, нема вже Хтодота меж нами, учора поїхав сіромаха в Киев служить Богу і государю, як той казав, а ми пропадаємо в цьому проклятущому Пітері, щоб він замерз навіки, тут тепер 10° морозу, не вам кажучи, а кожуха нема, чорти б убив його батька, і купила нема. Ну, та нехай стара в’язне – більше м’яса буде, роздобудемо як-небудь, а поки що ось що: Чорноморський ваш побит у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараємо, коли хочете, каже, то не читаючи подпишу. Моторний, спасибі йому, не знаю, що скаже театральний, як до його дійде, але, здається, що й той моторний, побачимо, як тілько все кончиться, то дам звістку. Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю – не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені. Присилайте, будьте ласкаві, що ви там маєте доброго, та не журіться, компонуйте, нехай вам Бог помага. Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься «Данило Рева». Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете, бо я таки вас зимою сподіваюся, а весело б було, матері його ковінька. Кіндрат каже, що із хати б не виходили, все б сиділи та балакали, та галушки б та всяку всячину варили, та співали б, та танцювали. Приїзжайте, голубчику, коли можна буде, а поки що поклонися своїй любій жінці. На сім тижні побачу ваших діточок, бо поїду в Царське] С[ело]. Бувай здоров, мій щирий рідний брате отамане, згадуй, коли будеш мать час згадать, сірому Т. Шевченка.
22. Т. Г. Шевченка до П. М. Корольова
18 листопада 1842. С.-Петербург
Ноября 18 – 1842.
Спасибі тобі, мій голубе, що хоч ти мене не забуваєш: прочитав я твоє ласкаве письмо тілько позавчора, бо позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалія», невеличку поему, та так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. Хоч лікар і говорить, що ничево, одначе так кивне головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тілько милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні. Заставили мене злидні продать свої компоновання всі – і дрюковані і не дрюковані. Як побачите Корсуна, то скажіть йому, що «Мар’яна» продана, коли дрюкує він тепер, то нехай, а коли ні, то щоб і не зачинав, бо з перших чисел декабря купець зачинає дрюковать. Хоч би Бог привів подивиться на свої сльози, докупи зібрані. Поклоніться старому Грицькові, як побачите, і Петрові Гулаку. Скажіть Грицькові, що я змалював його панну Сотниківну і, може, на цім тижні пошлю йому, як здужатиму письмо написать. Не забувайте мене, будьте ласкаві, напишіть, коли матимете час, швиденько до мене, бо вже з півроку, як не чую нічого із рідної моєї України, може, вже й ніколи не почую. Прокляте море, що воно мені наробило. Бувайте здорові, не забувайте мене.