Страница 1 из 36

Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Гальченко Сергій

Епістолярій Тараса Шевченка

Книга 1: 1839–1857

Шевченкові листи

Шевченко любив писати листи – це видно з його готовності розкрити другові-співбесідникові душу, виповісти почуття і найсокровенніші переживання, поділитися задумами, відтворити свої будні й свята. Знав тривогу очікування і радість одержання листа, особливо в «незамкнутій тюрмі» солдатчини, коли лист ставав вікном у світ, єдиною ниткою, що поєднувала з друзями і рідним краєм. З огляду на смак поета до епістолярних занять, широке коло знайомств, безсумнівну популярність вже за життя його імені, особи і творчості, можна твердити, що Шевченкове листування мало бути дуже велике. С. Єфремов у статті «Шевченко в своєму листуванні» на базі наявного на 1920-ті епістолярію констатував сліди не менш як сотні листів, які до нас не дійшли[1]. Коли ж додати згадки в Щоденнику, в інших біографічних матеріалах і листах до поета, то гіпотетичну кількість треба набагато збільшити.

Публікація епістолярної спадщини Шевченка почалася одразу після його смерті. В 1861–1862 роках у журналі «Основа» було надруковано 66 листів. У 1870—1890-х роках Шевченкові листи з’явилися в багатьох українських газетах та журналах, зокрема у журналах «Правда» (1875, 1889), «Киевская старина» (1883, 1885, 1889, 1890, 1893, 1895, 1897, 1899 та ін. роки), «Зоря» (1894, 1895, 1896), у книзі М. Чалого «Життя і твори Тараса Шевченка» (К., 1882), у спогадах про поета тощо. Частину кореспонденції поета було видруковано в російській періодиці: газеті «Московские ведомости» (1862), «Южный край» (1887), «Кубанские обласные ведомости» (1899), журналі «Древняя и новая Россия» (1875), «Русская старина» (1877, 1880, 1883), «Русский архив» (1898), «Русский библиофил» (1914) тощо. Наприкінці 1890-х О. Кониський підготував корпус Шевченкового епістолярію: він складався з 155 рукописних копій, зроблених різними особами, зокрема деякі самим упорядником, і лишився невиданим (рукопис зберігається в ІЛ. – Ф. 77. – № 4). Перше зібрання листів Шевченка – 157 текстів – побачило світ 1911 року у виданні В. Яковенка[2]. Майже без змін це зібрання передруковано у виданні за редакцією Б. Лепкого[3].

Першим науковим і найповнішим на той час виданням Шевченкового епістолярію став третій том «Листування» (1929), підготовлений за редакцією С. Єфремова Комісією для видавання пам’яток новітнього українського письменства при Всеукраїнській академії наук. Том містить 222 листи поета до різних осіб та офіційних установ; в окремому розділі подано 198 листів різних кореспондентів до Шевченка. Ряд листів опубліковано уперше, значну їх частину перевірено за автографами. Великий енциклопедичний коментар охоплює питання біографії і творчості Шевченка, численні факти й реалії мистецького й суспільного змісту й за своєю повнотою і докладністю лишається неперевершеним. У підготовленому на основі «Листування» зібранні Шевченкових листів за редакцією П. Зайцева[4] уміщено 13 офіційних листів та ділових паперів, 223 листи до різних осіб, листи, писані російською мовою, перекладено українською. Корпус листів Шевченка поповнювався новознайденими матеріалами у відповідних томах усіх трьох видань спадщини поета, здійснених од 1950-х[5]. В останньому названому виданні – 237 листів Шевченка до різних осіб, 4 колективні, 15 офіційних.

У листуванні Шевченка можна виділити три періоди: до арешту, на засланні та після повернення із заслання. Найбільше – майже три чверті – збереглося листів останнього періоду, найменше – першого. Втрачено поетові листи до таких адресатів, як К. Брюллов, В. Штернберг, Е.-В. Желіґовський, К. Герн, М. Остроградський, Р. Штрандман, В. Даль, В. Забіла; лише по одному збереглося з листів до В. Жуковського, Т. Вернера, М. Костомарова, О. Плещеєва, Марка Вовчка та ін. Багато їх загинуло після арешту Шевченка – в атмосфері страху перед можливими обшуками його кореспонденцію адресати нещадно нищили. Є свідчення очевидця про те, що Шевченко напередодні арешту в Оренбурзі 1850 року спалив велику кількість адресованих йому листів од різних осіб, зокрема од В. Рєпніної, С. Левицького, М. Александрійського, братів Лазаревських[6], щоби не наражати своїх кореспондентів на неприємності.

Але навіть у неповному вигляді масив Шевченкових листів має колосальне інформативне й мистецьке значення. Вони лишаються чи не єдиним джерелом інформації про деякі аспекти поетового життя і творчості. Так, за посланнями Шевченка до Бр. Залеського, М. Лазаревського, П. Куліша, М. Осипова, С. Аксакова та ін. можна простежити долю його російських повістей, значення їх у доробку поета: задуми, наміри «одолеть великорусский язык», містифікацію з Дармограєм, спроби опублікування, авторський погляд на їхню літературну вартість й зумовлене суворим присудом С. Аксакова (лист до Шевченка від 19 червня 1858 року щодо «Прогулки с удовольствием и не без морали») рішення «отложить всякое писание в сторону», висловлене в листі до названого письменника від 15 липня 1858 року.

Тільки листи дають змогу по-справжньому відчути духовні муки поета на засланні, зрозуміти шлях його оновлення, повернення до поетичної творчості. Слушно твердив С. Єфремов у згаданій статті: «Листи Шевченкові – це органічна частка його творчости й невідлучний додаток до творів, для громадського вжитку призначених»[7]. Цей своєрідний автопортрет, інтелектуальний та емоційний, виявнює всі найважливіші константи Шевченка – ідейні, естетичні, особистісні. Тут чи не найвиразніше постає справжня, «нередагована», за висловом Ю. Луцького, Шевченкова особистість: «Шевченко-поет промовляє своїми віршами, Шевченко-людина – своїми листами»[8]. Епістолярій поета – яскраве свідчення особливої цілісності його натури, єдності «внутрішньої» й «зовнішньої» людини.

Листи Шевченка охоплюють ширший життєвий простір, ніж його Щоденник, і не лише хронологічний. Якщо у Щоденнику він розкривається передусім як людина в собі, то в листах – у взаємодії з оточенням, з людьми найближчими й тими, що на офіційній відстані. Звідси – повнота і вписаність в історичний контекст. Десятки людей і стосунки з ними, події й реакції на них у нюансах, сюхвилинних враженнях, обертонах настроїв, вельми цінних тим, що забезпечують правду моменту, достеменність подій. Особливо якщо збагатити, оживити текст докладним коментарем – біографічним, історичним, текстологічним. Недаремно Єфремов говорив про «дрібну мозаїчну роботу», коли з окремих клаптів маємо «реконструювати цілий образ»[9], і слушно підкреслював ту невимушену природність, з якою Шевченко «несе свою геніальність і осяває нею людей» – своїх адресатів. Перед нами постають ті, котрих поет любив, – Я. Кухаренко, О. Бодянський, М. Щепкін, А. Козачковський, В. Рєпніна, С. Аксаков, А. Лизогуб, С. Гулак-Артемовський, Бр. Залеський, М. Лазаревський, В. Шевченко…

Листи дають змогу осягнути всеохопність, органічність духовного зв’язку поета з вітчизною. За кожним помислом – Україна як його друге я: головне джерело творчості, пам’ять віків, святиня. Ось зворушливі перші листи з Петербурга в Україну до брата Микити – неповторна автентична інтонація, духовна невіддільність од рідного краю. Шевченко просить Г. Квітку-Основ’яненка (лист від 19 лютого 1841 р.) прислати «дівочу сорочку», бо має намалювати «нашу чорнобриву дівчину». Ділиться з Я. Кухаренком (31 січня 1843 р.) своїм задумом намалювати А. Головатого коло Зимового палацу – «позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок». У листах до О. Бодянського, М. Цертелєва й ін. оживають наміри і справи, пов’язані із задумом серії «Живописная Украина». Шевченко зізнається П. Кулішеві: «З „Чорної ради” тепер не нарисую тобі нічого: нема моделі, нема нічого перед очима нашого українського, а брехать на старість не хочеться» (4 січня 1858 р.). Бажає М. Максимовичу (4 січня 1858 р.) довголіття і здоров’я «на славу нашої преславної України». В усьому відчутний патріотичний «нерв» поета – невідокремлюваність інтересів, задумів, мрій од України. Це виявляється, зокрема, у його непримиренності до шовіністичного присмаку слов’янофільства. У листі до М. Максимовича 22 листопада 1858 р., написаному за листом П. Куліша (№ 307, 309 нашого видання – Ред.), Шевченко висловлюється проти публікації своїх поезій у газеті «Парус», бо не згоден із позицією цього органу, який «у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав» (ідеться про оголошення І. Аксакова про видання ним з 1859 р. названої газети слов’янофільського спрямування). До того ж І. Аксаков у газеті «Московские ведомости» (1858. – № 130) виступив на захист князя В. Черкаського, який у статті «Деякі спільні риси майбутнього сільського управління» (Сельское благоустройство. – 1858. – № 9) обстоював право сільських старост застосовувати до селян тілесні покарання. «Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, – писав Шевченко, – що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося. Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум». Здавалось би, повернувшись після заслання до більш-менш нормального творчого життя, поет мусив ухопитися за кожну нагоду публікації своїх творів, але ні, вірність своїй громадянській позиції, відповідальність за своє слово – над усе.

Єфремов С. Шевченко в своєму листуванні // Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів. Т. 3. Листування / Текст, комент., ред., вступ. сл. С. Єфремова; комент. М. Новицького, В. Міяковського, П. Филиповичa та ін.; Всеукр. акад. наук; Комісія для видавання пам’яток новіт. укр. письменства. – К.: Держвидав України, 1929. – С. XXVI.

Шевченко Т. Твори: В 2 т. Т. 2. – СПб.: Вид. В. І. Яковенка, 1911. – IV, 481 с.

Шевченко Т. Повне видання творів: У 5 т. Т. 1.– К.; Лейпциґ; Коломия: Українська накладня; Галицька накладня; Вінніпеґ: Man. Ukrainian Publischeng, 1919. – 480 с.

Шевченко Т. Повне видання творів: [у 16 т.]. Т. 11. Листи / Ред. П. Зайцева. – Варшава – Львів: Український науковий інститут; Друк. НТШ, 1935. – 400 с.

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. Т. 6. Замітки, статті, листи. Записи народної творчості. «Буквар». 1839–1861 / Ред. кол.: О. І. Білецький, Д. Д. Копиця, М. Т. Рильський та ін.; відп. ред. М. К. Гудзій; ред. М. С. Грудницька; ред. прим. та комент. Є. П. Кирилюк; АН УРСР, Ін-т укр. л-ри ім. Т. Г. Шевченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – 602 с.; Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 6 т. Т. 6. Листи. Нотатки. Фольклорні записи / Голова редкол. М. К. Гудзій; упоряд. Л. Ф. Кодацька, В. С. Бородін, С. Д. Попель; ред. тому М. К. Гудзій; АН УРСР, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – 644 с.; Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. Т. 6. Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю / Голова редкол. М. Г. Жулинський; упорядкув. та комент. М. М. Павлюка, В. Л. Смілянської, Н. П. Чамати та ін.; ред. тому В. С. Бородін; НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 2003. – 632 с.

Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і прим. В. С. Бородіна і М. М. Павлюка; передм. В. Є. Шубравського. – К.: Дніпро, 1982. – С. 182–183.

Luckyj G. Correspondence // Luckyj G. Shevchenko’s Unforgotten Journey. – Toronto: Canadian Scholar’s Press, 1996. – P. 93.