Страница 57 из 62
Віка
- Тягніть завдання, - промовив професор Адлер.
Дивлячись на його білі вуса, я зробила крок до столу й простягнула руку до карток із завданнями, потім різко перевела погляд униз і вихопила картку, яку побачила першою. Це у мене така фішка: довіряти своїй інтуїції і витягати те, на що погляд упаде. Зазвичай потрапляє те, що знаю найкраще.
- Завдання номер тринадцять, - прочитала я, - перетворення. Трансформація живого в неживе.
- Пройдіть до першої парти, - проказав професор і махнув рукою, показуючи напрямок.
З підсобки вийшла його помічниця й винесла невелику клітку. У клітці сидів бабак. Помічниця витягла його на парту й провела над ним рукою, чим знерухоміла.
- Можете приступати, - посміхнулася вона й забрала клітку.
Бабак має світло-сіре густе коротке хутро, товсте тільце й розумні чорні очі. Він застиг, піднявши передні лапи, і, здається, зробить крок уперед.
Я придивилася до навколишнього простіру. Проявилися лінії Сили. Оглянула ауру бабака. Її малюнок злегка змінений заклинанням нерухомості. Треба приступати до виконання екзаменаційного завдання. Представивши, що хочу отримати в кінцевому результаті, я почала зміщувати лінії Сили, читаючи співуче заклинання перетворення. Воно досить довге й має кілька важких для відтворення місць. Не забути б врахувати вплив заклинання нерухомості, а то предмет, який зроблю, не можливо буде перемістити, бо той застрягне у тому місці простору назавжди.
Промовивши останні слова заклинання, струсила з пальців лінії Сили й замість угодованого бабака на парті з'явилася товста книга із шкіряною обкладинкою. На титульному аркуші зверху було написано: Студенко Вікторія. Нижче - малюнок бабака, прямо його фотографія! І в самому низу йшла назва: "День бабака".
- Чудово, - професор Адлер підійшов до парти й із цікавістю оглянув книгу, навіть, погортав її. - Цікава ідея, а то все статуетки й глечики роблять. Заклинання нерухомості враховано. Предмет підписаний і має назву. Дуже добре.
- Дякую, - приємно коли твої старання оцінюють.
Це останній іспит. Сесію здала на відмінно. Стипендія буде підвищена, це сильно покращує настрій. Пішла на вулицю.
На ґанку мене чекала Анабель. Вона здала екзамен раніше мене.
- Ну як?
- Дуже добре! - гордо відповіла їй.
- Значить ми з тобою - відмінниці, - розсміялася подруга. - Ти зараз куди?
- У мене зустріч у кафе. Зараз подзвоню й скажу, що звільнилася.
- Це прекрасний чоловік? - закотивши очі, млосно запитала Анабель.
- Ні, це дівчина з веселим характером і невгамовною цікавістю, - відповіла я. – А ти куди?
- Додому. Мама вже чекає на мене. Давай потім зустрінемося й сходимо на пляж? – запропонувала дівчина.
- Із задоволенням. Бувай! – я пішла в гуртожиток переодягнутися.
Ми домовилися зустрітися з Карай у кафе на набережній. Коли підійшла до столиків, вона вже сиділа там, пила фреш й із цікавістю оглядала пляж, який спускався вниз до моря.
- Привіт! - обняла я дівчину. - Давно не бачилися.
- Привіт! - Карай від радості ледь не облила мене соком. - Сто років тебе не бачила. Як поживає магія? - поцікавилася вона.
- Добре поживає, навіть відмінно, - засміялася я. - А як твої пригоди? Куди ще ти примудрилася влізти? - не може бути, щоб ця божевільна тихенько сиділа в Хаті драконів і покращувала свій творчий хист.
- Не влізти, а пірнути! Я брала участь у ритуалі виклику шторму з водяниками! Це було щось! Ліпота! Шкода, що зняти не вдалося. Коли вони співають, то техніка не працює, - вивалила вона мені новини.
- Спокійне життя не для тебе, - поділилася своїм відкриттям.
- Так же з нудьги померти можна! - упевнено заявила співрозмовниця. - Я ось ще напрошуся до духів на свято возвеличення Моаліби - це Богиня тіні, яку вони дуже поважають.
- Тільки мені розкажи обов'язково, як побуваєш там, - посміхнулась я.
- Домовилися. До речі, я їздила в гості до Варди, - почала розповідати Карай. – Вона нині в Луаідхе. Це місто в центральному штаті Мадвазува. Там степ, рівний як стіл. Там тримають бхізов – скакуни з шикарною гривою, довгим хвостом і благородним виглядом. Я каталася! Правда два рази впала, але це не суттєво. Так ось, Варда працювала в самому шикарному ресторані в Луаідхе сушистом.
- Так, вона мені розповідала, - вставила я.
- Поки ми гасали від демонів по всесвіту, її шеф устиг завести собі нового сушиста й, навіть, не відчув себе винуватим, коли Варда повернулася в ресторан. Мовляв, відвідувачі чекати не будуть, поки у тебе закінчяться неприємності. Варда образилася й вирішила більше ні на кого не працювати, а відкрити свій суші-бар. Я її підтримала, а коли спробувала які вона суші готує, то відверто сказала, що відбою від відвідувачів у неї не буде.
Тут до нас підійшла офіціантка й прийняла замовлення. Відпивши ще фрешу, Карай продовжила свою розповідь.
- Але своя справа - це не так просто. Хоча тут на Клавіантусі немає бюрократичних перепонів, усе одно підприємець повинен подумати про багато речей: приміщення, меблі, оформлення, доставка продуктів і багато іншого. Але у Варди все вийде. Вона вперта й сильна. Ти, коли будеш робити свою фейську саморобку, то зроби їй приманку для відвідувачів і для збільшення прибутку, ага? - Карай запитально подивилася на мене.
- Яку фейську саморобку? - отетеріла я.
- Ну так феї ж роблять усілякі вироби з побажаннями, які працюють як амулети, - дівчина щедро поділилася зі мною подробицею життя фей.
- Ааа, тоді певна річ! Обов'язково! Як тільки почну робити, так і зроблю, - ошелешено погодилася я.
Карай радісно кивнула і, з почуттям виконаного обов'язку, продовжила розмову.
- А як у тебе з часом? Зараз канікули?
- Так, - обережно відповіла їй.
- Може з'їздимо до Варди? Вона буде рада. До Луаідхе добиратися літаком усього сорок хвилин.
- Я б із задоволенням, може бути й поїду, але ... - ось уже й не знаю говорити чи ні. - Я хочу поїхати на Мунтаґну.
- Ух ти! Здорово! А що там цікавого? – Карай зацікавлено позирала на мене.
- Там зима, безліч зимових розваг. Можна замовити місця на базі. Кататися на щіках ...
- А це хто такі? - вона від хвилювання аж підскакувати на місці почала.
- Парнокопитні, з рогами й теплим хутром, яких запрягають у сани й катають туристів.
- Клас! Хочу! Із тобою можна їхати? - Карай скривила зворушливу моську й почала благально заглядати мені в очі.
Найтон
Днина спокійна. Під ногами гучно рипить сніг, а з-під нього подекуди проблискує лід. Провалюючись у сніг майже по коліно, я повільно йду поруч з щіками, тримаючись за упряж. Лукас сидить у санях, що неквапливо просуваються вперед. Мей та Ґеддеса зараз не потрібно гнати - до бази залишається пройти зовсім трохи. Щіки сонні, їм варто прокинутися та розігрітися перед роботою. Плюс до того я не хочу вже зранку ходити з обвітреним обличчям.
Найтоне, ти справді з Тунни? – Лукас зняв спецокуляри та з недовірою глянув на мене. Довелося розвернутися, щоб бачити його обличчя.
Так, - побачивши мій похмурий погляд, він хотів було почати вибачатись, але я його зупинив, - ні-ні, усе добре. Можеш задавати питання, мені не буде погано від цього.
Лукас дружньо посміхнувся, а його руді брови жваво зарухались. Я повернувся й продовжив видивлятися туристичну базу, яка от-от має показатися. Хурделяє хуга хуртовинна: у повітрі туди-сюди гасають сніжинки, із-за яких мало що видно. Я підтягнув шарф на ніс і продовжив крокувати вперед, відчувая проникливий погляд Рудика. Дивакувате прізвисько, яке дала йому Хоні. Сказати чесно, сам не очікував, що подумки його так назву, але це напевно тому, що я забагато чув Хоні, що його звала.
Ви у своєму вимірі ходите як демони чи в людиноподібному вигляді? – і це перше, що йому прийшло у голову при такій можливості порозпитувати про чужі культуру та менталітет?