Страница 56 из 62
У призначений день низка машин їде на східне узбережжя у віддалений район, де немає поселень нелюдів. Я взяла із собою костюм для дайвінгу та професійну камеру в оренду.
Коли виїхали на берег, там уже було кілька машин, що приїхали раніше за нас. Різнобарвні водяники розташувалися на піску й чекали нас. Поки всі виходили з машин, я швидко натягнула костюм і вискочила на берег.
- Знімати відео можна? - запитала Алонсо-Еладіо, що стояв неподалік.
- Можна, але результат зйомок буде жахливий, - спокійно відповів водяник.
- Чому? – обурилася я.
- Під час ритуалу ми співаємо й це якось, напевно, змінює магічний фон навколо, тому фото-, відеоприлади відмовляються працювати.
Це прикро! Поки ми розмовляли, водяники почали вставати в коло біля кромки води. Алонсо-Еладіо приєднався до них. Я метнулася до своєї машини, поклала камеру, взяла телефон і зробила кілька фоток кола, потім насунула на спину балони з повітрям, схопила ласти, маску й пішла до води в бік від водяників. Алонсо-Еладіо попередив, що від них треба перебувати на відстані не менше п'ятдесяти метрів, інакше будуть проблеми.
Водяники стояли не обличчям у середину кола, а всі обличчям до моря. Потім кожен підняв руку, хто ліву, хто праву, й поклав на плече сусіда. Учасники ритуалу одягнені в купальні костюми під колір своєї луски.
Тут вони заспівали! Це не були слова. Кожен відтворював голосом звуки музичного інструменту, а всі разом - це як виконання твору великим симфонічним оркестром. Напевно так співають сирени!
Я завмерла. Душа кинулася кудись угору, у грудях солодко защеміло, на очі навернулися сльози, я почала задихатися. Звідкись із підсвідомості виринуло слово й почало битися у мозок:
- Біруші. Біруші. Біруші, - не могла згадати, що воно означає. Руки ослабли й ласти з маскою впали вниз. Маска кутом боляче вдарила по нозі. Різкий біль. Свідомість прояснилася, пам'ять вернулася. Я швидко виколупала з кишеньки на боку біруші й заштовхала собі у вуха.
Ух! Тиша! За той час, поки я приходила до себе, коло з різнокольорових співаків повільно спускалося у море. Сіла на пісок, натягнула ласти й пішла спиною у воду. Коли перші водяники зникли під водою повністю, одягла маску й пірнула.
Під водою вони теж співали. Я бачила, як розкриваються роти. Опустившись на пару метрів під воду, водяники повернулися, вставши один за одним, поклали ліву руку на плече тому, хто стоїть з переду, а правою почали робити плавальний рух.
Коло почало рухатися. Швидше, швидше. Це було дуже незвично. Кольори перетікали один в інший. Невдовзі швидкість стала така велика, що тіла водяників рухалися не вертикально, а практично горизонтально. У центрі кола з'явився вир і мене з силою потягнуло вперед. Відпливши подалі, я із захопленням спостерігала за цим дивом. У якусь мить коло розвалилося й водяників відцентровою силою розкидало в різні боки. У мене мало не врізався якийсь чоловік. Після розпаду кола вир зник. Різнобарвні плавці вийшли з води й впали знесилені на пісок.
- Ну як? Вийшло? - запитала я тендітну дівчину ніжно-салатового кольору.
- Вийшло, - утомлено посміхнулася вона.
Я повернулася до моря й уважно оглянула чистий обрій.
- І де шторм? - недовірливо запитала співрозмовницю.
- Він народився! І незабаром буде тут. Нам треба їхати, якщо не хочемо бути змитими в море, - дівчина важко піднялася й побрела до машин. Решта водяників також, важко рухаючись, йде до машин.
Ще раз із сумнівом оглянула обрій. Небо чисте, Ровелла яскрава. Їм видніше, народився шторм чи ні. Пішла переодягатися.
Коли машини виїжджали з берега в глиб материка, через море поповзла чорна хмара. І вже видні спалахи блискавок, і до нас доходить гуркіт грому.
- Дійсно, вийшло!
Студена Мунтаґна
Найтон
Завдяки Хоні я зміг пришвидшити процес установки справної системи опалення в мою хату! Досить неприємно було перебувати в приміщенні при такому морозі, навіть з гарячим чаєм. Тепер треба підміняти приятельку кілька днів, але це ж не складно прокидатися рано ранком для того, аби рознести їжу щікам. Заради тепла в оселі я ладен на все!
Мало того, що я не пристосований до такого морозу, як тут, мені ще й було нелегко призвичаїтися до тривалості доби на цій планеті! 70 годин! Коли лише приїхав сюди, здавалося, що це круто та незвично, але потім набридло 34 години світла підряд. Булган та Клавіантус роблять оберт навколо своєї осі в 2,8 разів швидше. І такі умови життя будуть супроводжувати мене в найближчі 180 років. Я маю на увазі звичних мені за тривалістю років, а не мунтаґнских.
Мені подобався захід Турійна на Булгані. І тут теж гарно, коли о першій годині супутників починає вечоріти. Пора темряви моя улюблена, але тут також є свій нюанс – хочеться спати. Організм звик, що, як стемніло, потрібно лягати спати. Саме тому на Мунтаґні у мешканців на одну годину більше часу для сну та відпочинку відводиться під час годин супутників. У місцевому діалекті темний час доби має назву - години супутників, а світла пора - години Ровелли. Зараз осінь, тому темряви стає більше.
Прокинувся рано, зварив собі кави, вирішив удома й поснідати. Тепло вдягнувся, як повсякчас. Більшість речей з підігрівом, без цього замерзнути можна. Із зусиллям відчинив вхідні двері та вийшов зі своєї маленької хатинки на засніжений ґанок. Ділянку під піддашком, як завше, запорошило снігом. Світанок. Починаються години Ровелли.
За кілька десятків метрів двері до хати Хоні. Усі будинки в секторі одноманітні: дерев’яні, складені з товстих колод, низенька стеля, три маленьких кімнатки та кухня, відрізняються тільки внутрішнім оформленням. Моя хата всередині оформлена у помаранчевих тонах, окрім підлоги – вона яскраво червона. Справа від виходу навіс для снігохода. Скаржитися на затишок не буду, адже Хоні подбала про теплу підлогу та подарувала чорний шерстяний килим. Вона просто якась чарівниця, чари якої легко купити за кілька днів підміни. Духа тут усі люблять, тому її прохання завжди чують та вчасно все виконують.
Сів на червоно-жовтий снігохід, завів його та попрямував працювати. Проїхавши ягельне угіддя, завернув до стайні. Першим ділом перевірив поступлення води в поїлку красеня Ґеддеса – щось вона трохи заїдає, та нагодував його «салатом» з ягелю, насіння кедра та ще якогось виду лишайнику. Потім привітався з Жанною, Карен, Леоном, Лансом та потайки розбив одне яйце для наймолодшої щіки Мей. Вона обожнює ці ласощі.
З ранку ще темно, та за цей час призвичаївся й спокійно навпомацки знаходжу десь біля стійла Ґеддеса наш «сундук» з кормом, вода тут поступає автоматично, але перевіряти роботу поїлок потрібно постійно, потім так само легко знаходжу спецмотузки, прив’язую роги та обережно починаю розчісувати жорстке хутро. У стайні світять магічні кулі лише в коридорі, а не там, де сплять тварини, оскільки останні полюбляють природне освітлення.
Які ж ви витривалі до морозу, після кожної прогулянки вдоволені та не трясетеся. Я, от кожен раз, роздратовано готуюся до виходу з хати на подвір’я. То ж ранком так неприємно, коли вітер задуває під доху …а ви молодці…так, Ґеддесе? Ти в мене молодчинка, - почухав щіку спинку та продовжив працювати в тиші, час від часу тихенько коментуючи свої дії.
Ґеддес сьогодні в доброму гуморі. Ця рогата скотина нарешті до мене звикла й без жодних вибриків дає мені пройтися по грудині вологою розчіскою, а за тим просушити все теплою щіткою. Дав мені вичесати свої ноги, відполірувати роги та копита. Затим я почав було брати щітку для зубів, але передумав, нехай цим займається Максенс – наш ветеринар. Коли дійшов до Мей, уронив з гачка розчіску й цим налякав усю шістку.
Пробачте, випадково впустив це, - відкрив стійло та примирливо погладив щіку по морді. – Ну куди ж ти лізеш?
Підбіг до стійла Жанни та відвернув її морду від ясел Карен. От, хитра яка! І як вона взагалі годна туди діставати? Та й грець з ним, зараз потрібно йти в гараж перевірити чи готові сани для відвідувачів.