Страница 11 из 62
Я до останнього не вірила в це. А як ти у вигляді туману зміг це зробити?
Нормально.
Я дмухнула язик вогню прямо в духа. Йому це не зашкодить, а будиночок підпалити начебто не повинна. Після цілої низки рухів руками, змогла їх звільнити, а тоді повністю звільнилась і пригрозила їм помстою.
День пройшов швидко. Ми дізналися, що село оточене захисним куполом, через який не може проникнути ніяка надприродна істота й тільки добровільний дозвіл сільських мешканців дає можливість пройти крізь нього. Ми в безпеці! Як би ми не дали клятву, ми б не пройшли сюди. Але в мене є підозра, що рано чи пізно нам прийдеться звідси тікати. Ми з Найтоном почали тренування. Десь години три розкривали чакри. Все було марно. Відкрити стабільні чакри не вийшло, але контролювати силу я вже трохи можу.
Сиджу, медитую й тут до мене підбігає Віка. Як на мене, так краще сказати підлітає. Не знаю, як такі маленькі крила її втримали, але якось вона відірвалась від землі на півметра. Запихалася не на жарт. Вона напевне всіх облетіла з новиною. Сподіваюсь нічого поганого не сталось, хоча, на нас полює демон. Що може бути доброго?
Карай!
Що сталось?
Карай, біля села ходить ціла… - перевела подих фея, - зграя демонів. Вони хочуть оточити село! Нам не вибратись!
У кімнату забігли всі до одного. Ошелешені новиною ми вирішуємо, що будемо робити. Втеча - це не вихід, оскільки не аби, яку швидкість можуть розвивати Віка, Внсі й Найтон. Ми з Вардою не дуже швидко бігаємо. Часу обмаль, бо на все про все година. Це нам староста села повідомив. Демони сказали: «Або ви віддаєте нам тих п’ятьох туристів з фантастичними здібностями, або ми беремо село в облогу і звідси ніхто не вийде живим. На роздуми у вас не більше години». Звичайно нас спробували силою віддати демонам, але не вийшло.
Пройшло півгодини, а ми досі не знаємо, що робити! Третій раз до нас заходить староста й каже:
Не жрожумєйтє мене не правильно, алє я маю рятувати щело, а не ваш.
Дайте нам ще десять хвилин, - попросив Найтон. Всього лиш десять? Ми - трупи. Що ми встигнемо за десять хвилин? Скажіть мені, будь ласка.
Джєщонт минут! - сказав чоловік.
Наша компанія закивала головами. Думаю ми приречені. Я не песимістка, але навіть сліпий побачить, що це безнадійно! Все село оточили демони, які хочуть нас убити.
Віко, телепортуй нас до мене! - з надією сказала Варда.
Не впораюся. Для перенесення такої маси моєї магічної сили не вистачить і заклинання потягне силу з моєї аури. Для мене це може бути фатально.
Так, візьми силу з нас, - подав ідею дух. Логічно, бо нас п’ятеро й сили набагато більше, ніж в одної феї. Віка подумала, сіла й сказала, щоб ми взялися за руки й сіли біля неї. Після трьох хвилин не зрозумілого бормотіння я відчула слабкість. Світло то гасне, то знов загорає. Невже, телепортація існує? Вау, а світ ще більш загадковий, ніж я думала. Варда детально описує її будинок.
А як Віка знає куди телепортуватися? - у думках задала собі питання. Десь у підсвідомості почула чийсь голоси:
Ще трохи й все вийде.
Скоро я стану початковою формою.
Ха, нехай бере сили скільки захоче.
Чому мене нудить?
Це мої таргани в голові ожили? А, може це взагалі не мої думки, а думки Віки та інших? Хто знає.
Земля
Карай
Нас оточила пітьма, потім світло, а потім ми потрапили на безлюдне шосе. І це - будинок Варди?
- А як же село і його мешканці? - запитала я, хвилюючись за селян, що залишилися в оточені демонів.
- Заспокойся, селяни не постраждають. Демони відчули викид магії при телепортації, тому коли їм скажуть, що ми зникли, вони повірять цьому і підуть шукати нас, - пояснив Найтон.
Ми озирнулися навколо. Місцевість горбиста, ми як раз на пагорбі стоїмо й перед нами в долині розкинулося місто. Кілька високих будівель, але не хмарочосів, та інші будинки в два-три поверхи. Дивно, у небі жодного патруля, жодного безпілотника, жодної камери. Зазвичай дороги посилено патрулюють на великій висоті для забезпечення безпеки учасників дорожнього руху, а тут нічого нема.
З іншого боку пагорба по шосе їде машина. Така червона, дуже стара модель. А, що це знизу - колеса? Так, нині машин з колесами немає. Усі машини літають, а тут вони на колесах їздять? Ми, напевне, у минуле потрапили, хоча це не можливо. Якщо я була би не я, то в подорож у часі не повірила б, але це - я і, тому я вірю в це.
Де ми?
Напевне, у минулому. Я не знаю, - відповіла мені Віка.
Машина має проїхати біля нас. Нам все рівно треба кудись йти, тому я почала махати рукою, щоб машина зупинилась. Коли машина під’їхала, ми побачили, що за кермом сидить старший чоловік. Віка підійшла й відкрила передні дверцята:
Чи не могли ви підвести нас у місто, будь ласка?
Я гадаю, що від такого милого тону нас точно підвезуть. А, якщо це минуле, то як зреагують на крила феї? А головне, якою мовою розмовляють місцеві аборигени? Чи зрозуміють нас, чи зрозуміємо ми їх? Віка може вмовити й мертвого, чоловік кивнув головою на салон автівки, щоб ми сідали. Ура! Нас розуміють.
У салоні машини темно-коричневі, пильні сидіння. Ми втиснулися в машину. Віка сіла спереду (чоловік навіть уваги не звернув на її крила). Може це просто магія? Найтон, Варда, Внсі та я на задньому сидінні. Шестеро людей у салоні. Ну, одна людина й п’ять нелюдей. Добре що Внсі – дух, місця практично не займає, а то було б затісно. Чоловік був одягнений у досить простий одяг: джинсові штани, картату сорочку. Дивишся й ми на тлі місцевих не будемо надто виділятися.
А, як ви сюди потрапили? - запитав чоловік. Треба щось придумати. Не казати ж йому, що ми сюди телепортуватися з іншої планети завдяки феї.
Ми пішли в похід і заблукали, а потім побачили дорогу й вийшли, - невинно відповіла я. Інше не прийшло в голову. Знати би ще, що це за планета, бо на Різо авто не їздили на колесах вже пару тисячоліть.
У голові в мене зародилася ідея. Є два варіанта, куди ми потрапили: у минуле або ж в іншу галактику. У наш час Карликова галактика Великий Пес повністю розвинена. Велика ймовірність, що ми у галактиці Чумацький Шлях, а в цій галактиці як раз є купа не розвинених зірок. Я там ніколи не була. Мій дядька Бен, космонавт-дослідник інших галактик, там був, казав, що літав на планету Дагон, яка обертається навколо зірки Фомальгаут. Він ще розповідав, що інколи на орбіті цієї зірки з’являються якісь дивні непізнані об'єкти, але дуже рідко. Мешканці Дагона вважають, що ці об'єкти із зірки під назвою Сонце. А, якщо ми реально в Чумацькому Шляху, то ми можемо бути, де завгодно. Тобто ми зараз можемо бути на любій планеті цієї галактики. Така новина мене не радує. Гадаю, що така новина нікому настрій не підніме. І все ж таки мені дуже цікаво було б побачити минуле.
Їхали ми не дуже довго. Місто починалося одноповерховими будиночками, що стоять уздовж дороги, потім пішли міські квартали, але максимум п’ять-шість поверхів. Чоловік поцікавився де нас висадити. Віка попросила ближче до центру. Практично нікуди не звертаючи, машина виїхала на набережну й поїхала вздовж невеликої річки з зеленими берегами. На повороті наліво біля кам'яного моста водій зупинився й побажав нам щасливої дороги. Підозрюю, що ми десь біля центру.
По бічним кам'яними сходами піднялися на міст і попрямували на іншу сторону. На перилах мосту висіли різноманітні висячі старовинні дверні замки, деякі з привареними сердечками й буквами. Дивний звичай - вішати замок не на двері, а на міст. Це щоб ніхто не проліз крізь перила в річку?
З мосту вийшли на не велику площу круглої форми. З трьох боків вона оточена триповерховими будинками світлого забарвлення, а четвертим боком упирається в набережну та міст. На площі зліва під стіною розташована кругла сцена, а на стіні над нею красується герб з виноградом. Ми запитали мешканців, де ми, нам сказали, що це Театральна площа. Той герб з виноградом - це герб міста Ужгорода. Прямо навпроти сцени розташований Ляльковий театр, а за ним філармонія: висока червона споруда прикрашена складним орнаментом, яка чимось нагадує культову споруду.