Страница 10 из 62
Бо ти брешеш!!! Пощлє твого «вибачєнія» три мої подруги попали в пшихлікарню іж-жа тєбя!!!
То було більше ніж п’ятнадцять років тому. Тоді я не розумів, що роблю. Повірте мені хоч раз.
Коли ми тобі повірили, людина жникла бежвішти!!!
Але потім повернулась…
…і більше не змогла говорити.
А якщо вони підтвердять мої слова, то ви мені повірите?
Ні, ти їм погрожував напевне.
Як я міг погрожувати демону-вампіру, дракону, перевертню й феї.
Жінка подивилася на нас, як на почвар і побігла до села з криками: «Дух вернувщя!». У селі почалася паніка. Здається Внсі сильно лякав селян колись. Внсі кинувся за нею й зловив в оберемок. Вона закричала ще сильніше. Він хотів було її заспокоїти, але якийсь дід з гвинтівки поцілив йому в ногу й націлився на нас. Я впала на землю та закрила голову руками. Віка впала рядом. Найтон сховався за кущами, а Варда перетворилась на змію й заповзла в хащі.
Потім я зрозуміла, що Внсі може стекти кров’ю. Підняла голову та побачила: він скотився в канаву, де зав’язав ремінь на нозі вище рани. Він молодець, не закляк від болю, а веде себе дуже впевнено.
Пролунали ще кілька пострілів. Напевне, він ду-уже сильно напартачив у цьому селі. Що треба було робити, щоб тебе гвинтівкою відганяли? Ціле село наїжачилося зброєю. Він що реально крав людей? Євхаар!
Народ розбігся, хто куди, тільки з щілин у парканах та з вікон стирчали стволи. Я дещо придумала, але це небезпечно. Хоча здатися - це все ж таки погана ідея.
Навіщо стріляти? Зупиніться! - голосно крикнула Віка. Навколо неї утворився рожевий туман і вона, піднявшись на ноги, пішла до села. Дід з переляку пальнув у туман, але не попав. Чудово!
Я вистрелю, якщо не зупинишся! – деренчливим голосом крикнув дід.
Що він вам зробив?
А ти не чула?
Ні, - реально не розуміючи запитала фея. Я сподіваюсь хоча би їй повірять. Я тим часом відповзла в канаву за кущи. Там як раз лежить поранений дух. Йому боляче, бідний. Яким би він не був, мені його дуже сильно шкода. Я не перший раз бачу, що в когось стріляють.
Євхаар, як ти терпиш? - прошепотіла я.
Якось.
Що прострелили? - я розумію, що ногу, але що саме? Кістку, колінну чашечку чи ще щось.
Здається артерію, - станаючи, відповів він.
У вашу…Венеру, тобі негайно потрібен лікар.
Хоча сильної кровотечі я не бачу, але це може тому, що Внсі наклав джгут? Як обробити рану? Я не знаю. З лікарських рослин знаю тільки подорожник. Так, з мене медик, як із свині модель.
- Може тобі подорожник дати? - невинно запитала я. Просто мовчати якось соромно. Не знаю чому, але соромно.
Нічого не треба, я краще так походжу, - посміхнувся Внсі. Усе затихло, я думала, що дід пішов геть, але той тихенько підійшов до нас. Євхаар, він же нас застрелить! Може не мене, але Внсі точно.
Стій! Не стріляй. Ми беззбройні. Не знаю, що там накоїв Внсі, але це все в минулому. Зараз він поранений та йому потрібна допомога.
Дід, тримаючи зброю наперевіс, недовірливо дивився в наш бік. З прикриття, шкандибаючи, вийшов дух. Сподіваюся, що в діда не інсульт, а всього лиш параліч з переляку. Ще в мене є велика надія на те, що Внсі в минулому нікого не вбивав. Ну, на службі це напевне було життєво необхідно, а поза службою вже порушення закону. До нас підбігла Віка. Гадаю, то вона діда привела, а він без зброї побоявся підійти.
Складний вибір
Карай
Ми домовилися зі старостою, що нас приютять на деякий час, а ми поклянемося на крові, що нікому нічого поганого робити не будемо і, головне, лякати не будемо. Нам виділили маленький будиночок. Така собі хатинка, але сперечатися ніхто не став.
Дерев’яний будинок, одноповерховий. За низенькими дверима вузенький темний коридор, з якого можна попасти в дві окремі спальні, кухню та вбиральню. Спальні розраховані на двох. На кухні стоїть манюсінький диванчик. Інтуїція мені підказує, що саме я буду спати на ньому.
Жеребкуванням вирішили хто де буде спати. І, як я й думала, мені дісталась кухня. Кухня досить затишна. Стіни дерев'яні, зліва красується піч, а справа диван. Посередині стіл та шість стільчиків. На стелі висить кілька стареньких лампочок. Диван більш схожий на крісло, але це все ж таки диван. Мені дали подушку та ковдру.
Віка вже встигла подружитися зі старостою, тому нам навіть виділили продукти на вечерю. Віка - це єдина істота, якій тут довіряють, бо вона - фея. Усім відомо, що феї не кривдять, а навпаки допомагають. Дракону (тобто мені) вірити не хочуть, про демона я вже мовчу.
Ось настала ніч…
Я прокинулась від шереху. Було темно. Хтось сидів за столом та їв. Думала це хтось з наших зголоднів, але тінь була маленька й потім невідомий зістрибнув зі стільчику. Хто це може бути? Може домовий? Істота підійшла до диванчику й сіла поряд зі мною. Страшно, але зовсім трохи.
Сунься, це моє місце, - нагло відсунув мене до стінки невідомий. Такими маленькими рученятами. Точно домовий. Тепер я зрозуміла, диван - це ліжко для домового, тому такий маленький.
Ти домовий? - запитала я. Мене тепер точно нічим не здивуєш. Я бачила: джина, демона, духа, фею, перевертня. Це ще не враховуючи те, що я - дракон.
Вау, ти така кмітлива, - із сарказмом сказав домовий, - я - Міша.
Карай, - не впевнено відповіла я. Як невпевнено? Та просто! Так, я перший раз із домовим говорю, тому невпевнено.
Ми двоє не вмістимося. Лягай на підлогу.
Це наглість вищого рівня.
На підлогу? - шепотом крикнула я. У мене ще такого не було, щоб домовий мене виганяв.
А куди ще? Це моє місце, а ти можеш із стільців собі спокійно зробити ліжко.
Проклинаючи це нагле створіння і його рідню, я лягла на шість стільців.
Ранок почався із смішків. Хтось відверто сміявся над тим, що я сплю на стільцях. Відчула, що я лежу на підлозі зав’язана ковдрою. Не укутана, а зав’язана. Спробувала встати… сміятися почали ще сильніше. З просоння я ніяк не можу зрозуміти, що відбувається. Я якби розумію, що я зав’язана, але не розумію, хто там рже. Дві безсмерті істоти напевне. Страх загубили. Вони мені ще й наволочку на голову, як мішок одягли.
Хто тут безсмертний, зізнавайтесь!
Коміки засміялися ще голосніше. Хтось швидко зняв з моєї голови наволочку. Біля входу до кухні стоять Варда та Внсі. Я розумію чому Варда так зробила, але якого біса Внсі тут робить?
Євхаар, ви серйозно?!
Спробувала сісти… Заіржали, як коні. Спробувала ще раз. Потилицею бемкнулась об підлогу. Що за день такий? Цікаво, котра зараз година? Спочатку треба вирішити проблему: «Я й ковдра». Просити допомоги у «безстрашних» не буду! Я горда.
Це ж треба було такий складний вузол зав’язати! Я спробувала роз’вязати, але руки не дістають до «мотузки». Хотіла спалити ковдру…
- Який сенс було це робити? - безнадійно запитала я.
- Ну… - задумалась Варда, - це перше випробування…для того…щоб ти… розкрила потенціал…
- …виплутування з ковдри? - продовжила я нісенітницю.
- Точно! - весело підтвердив Внсі.
Чудово! Може опустити голову й дмухнути вогнем, хоча не вийде, бо дехто дуже розумний прив’язав до мого волосся ковдру так, щоб я могла рухати головою тільки вправо й вліво. Як можна було волосся прив’язати до ковдри?
Спробуй виплутатися, - розсміялась Варда. Дуже смішно. От, підпалю це все! Ноги я звільнила, але вони, як на зло не однією ковдрою мене обмотали, а порізали її на кілька частин. Одною частиною обмотали плечі, іншою руки, третьою примотали руки до тіла, четвертою ноги зав’язали. Розумно.
Не могли ще більше мотузок використати? - обурилась я.
Ми хотіли, але ковдри не вистачило.
Як ти взагалі ходити можеш? - запитала я у Внсі. Йому ж вчора ногу прострелили, а він ходить. Я придивилась і замітила, що Внсі ледь помітно, але прозорий. Ну, тепер зрозуміло.
Ти серйозно подумала, що я в матеріальному стані зміг би встати?