Страница 53 из 62
З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев - перший острiв великого архiпелагу на Пласкому озерi.
Я спрямував свою флотилiю до розташованого лiворуч острова, який зарiс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на серединi цих островiв має бути сухий, твердий грунт.
Клаптик оточеної водою землi поволi виринав над плесом озера. Телль не вiдривав вiд очей бiнокля, шукаючи на берегах, у тiнi заростiв i дерев людськi постатi. Сусiднiй острiв теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на нiй тут i там стирчали кущi очерету. Марта махала менi рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боцi можна зручно причалити.
Iз затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посерединi. Острiв лiворуч, менший, здавався кращим i дикiшим, хоч i на ньому була сонячна галявина, де зрiдка росли молодi сосни.
За островами затока дедалi мiлiла, береги її здавалися дуже болотистими. I тiльки метрiв бiльш нiж за десять вiд води озеро оточувала щiльна стiна лiсу.
З озера знялося кiльканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив бiлий лебiдь, але, побачивши нас, велично поплив далi.
У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського мiсточка, що провалився у воду. Я прив'язав до нього самохiд i по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.
Дорогу нам перетнули буйнi заростi кропиви, на стовбурi зламаної вiтром тополi сидiв великий чорний крук i стежив за нами, схиливши набiк голову., Телль свиснув, i птах мовчки вiдлетiв.
За смугою високої кропиви прослалась лука, що пiдсихала проти сонця. По нiй пролягало кiлька стежок. Ми побачили, що одна з них оперiзує весь острiв. Вона звивалася мiж стовбурами старих лип, укритих цвiтом, у якому гули бджоли. На схiдному боцi острова вiтер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленiла над водою, з вигнутого дугою стовбура пострiляли вгору зеленi гiлки. Вузенька стежинка бiгла пiд дугу товстого стовбура, наче в природну браму, i стелилася далi, петляючи мiж деревами.
- Це вiвцi протоптали! - закричав Баська, придивляючись до слiдiв на стежцi. - Тут цiле лiто пасеться отара овець, тiльки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бiгають уздовж берега.
Раптом ми побачили, що на тiм боцi затоки, з гущавини на березi снується вгору пасемце диму з вогнища.
- Ну, нарештi, - пробурмотiв Яструб. I в його обличчi промайнуло щось хиже.
- Ото там бiндуга. Туди дроворуби звозять зрубанi стовбури дерев i роблять з них плоти, - пояснила Марта.
- То, може, це дроворуби палять вогнище?
- У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, - вiдповiла Марта.
Мов загiпнотизованi, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалi непомiтнiше на тлi вечiрнього неба. Нам треба було пересвiдчитися, хто сидить у гущавинi бiля вогнища.
Мiсце, звiдки здiймався дим, вiддiляла вiд нас не тiльки затока озера, а й смуга очерету, болiт, а далi кущiв лози. Наша флотилiя легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такi мiсця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безлiччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
- Треба пiдiйти з iншого боку. Бiндуга простягається аж до води i лежить на твердому грунтi, - порадила Марта. - Тiльки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилiя перепливла затоку i попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий пiвострiв, що закiнчувався перешийком. За ним виднiлася велика купина з деревами, яка була нiби продовженням пiвострова. З висоти пташиного лету пiвострiв мав, певно, форму лiтери "i", й купина була наче крапкою над тим "i".
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотiти. Та все ж величезнi чорнi чаплi стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесi озера вирiс перед нами малий зелений острiв. А далi був великий пiвострiв, де червонiли цеглянi будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скiнчились. Сухий пiщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезнi балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубанi стовбури. З озера стирчали оббитi бляхою палi, до яких прив'язували вже готовi плоти.
На територiї бiндуги зрiдка росли кущi; заховавшись у них, вартовий чудово мiг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слiд випливати на вiдкритий простiр. Флотилiя в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колiн, i вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
- Хто вмiє добре скрадатись? Тiльки, будь ласка, кажiть правду. Вiд цього все залежить, - сказав я пошепки.
Виявилося, що всi вважали себе чемпiонами в цiй справi.
- Хтось повинен стерегти самохiд, човен i байдарку, - тихо пояснював я. - Лишишся ти, Басько, i якщо ватага спробує пiдiбратись до тебе, натисни клаксон, зрозумiло?
Дим уже не здiймався в небо. Може, у вогнище пiдкинули сухого гiлля. А може, це сутiнки, що дедалi густiшали, сповивали все довкола чорним покривалом.
- Пам'ятайте, - попереджав я хлопцiв i Марту, - пiдходимо до вогнища тiльки на таку вiдстань, щоб можна роздивитися, хто бiля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, вiдразу вертаймо назад. Потiм пливемо до Єжвалда, де, як видно на картi, є пошта й телефон. Дзвонимо в мiлiцiю, i на цьому наше завдання закiнчується. Хоч би там що, ми не повиннi зчиняти бiйку. Якщо нас помiтять, тiкаймо до наших кораблiв.
Пригнувшись до землi, майже рачки, ми влiзли в густi кущi.
Я вiв розвiдку краєм лiсу й бiндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно вiн був далеко праворуч вiд нас, звiдки мiг стежити за озером. Тут, на межi лiсу й бiндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помiтить нас.
Мiж кущами сутенiло, на заходi небо стало темно-червоне. Ожили комарi i з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрiбне птаство шукало вже притулку мiж гiллям кущiв i, злякавшись нас, випурхувало звiдти, шелестiло листям i лопотiло крильми.
Ось ми вiдчули запах диму, а потiм смачний дух печеної картоплi. Ми стали ще обережнiшi. Що далi вiд берега, то бiльше було сухого моху й заростiв, i вони лунко хрускотiли в нас пiд ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.