Новi пригоди Самоходика

То вже була бiльша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пiшли на ту затоку.

- Тут мають бути вугрi, - запевнила дiвчина. - Затока мiлка, з мулким дном. Пан Анатоль не спiймає риби, бо з того боку мiлко вiд самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки i будемо хапати, як то кажуть, "з грунту".

- О, ви чудовий фахiвець, - зауважив я.

- Я ж народилася над озером i стiльки рокiв живу тут. Мiй батько й брати завзятi рибалки. Вдома тiльки й мови про рибальство.

Вона поначiплювала черв'якiв на гачки. Я закинув принаду якнайдалi вiд берега, поблизу очерету й водоростей, так звелiла менi дiвчина.

Ми посiдали на старiй, з обдертою корою колодi, викинутiй з води хвилями.

- Я бачила сьогоднi Капiтана Немо, - сказала вона.

- Я теж.

- Вiн плив на своєму чудовому глiсерi, - захоплено вела далi дiвчина.

- Я теж бачив, як вiн плив на глiсерi.

I я розповiв їй, як Капiтан Немо зiрвав прапор з плоту Чорного Франека.

- Який чоловiк! - шепнула вона. - Вiдчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсiм його не знаю i не знаю, який вiн iз себе. I нiхто з мiсцевих жителiв нiчого про нього не чув.

- Це дуже дивно. Бо глiсер - це не голка. Повинен десь тут мати причал.

Я розповiв їй про вранiшню пригоду з гарцерами, про забиту вiвцю й пiдозру, що впала на ватагу Чорного Франека.

Стемнiло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.

- Тягнiть! - закричала дiвчина i майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зiгнулося пiд вагою якоїсь могутньої риби.

- Є! Є! Це вугор, - бурмотiла вона, поволi витягаючи здобич на мiлину. - Не можна, щоб вiн обкрутився довкола якоїсь гiлляки на днi.

Ми витягли на пiсок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!

Вiн був завтовшки з мою руку i важив, мабуть, з кiлограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тiльки дiвчинi я завдячував тим, що вiн не зiрвався.

- Буде вам добре попоїсти, - обiзвалася дiвчина, перерiзаючи волосiнь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навiть не пробувала витягти його.

- Вистачить нам обом, - запевнив я. - Адже он яка туша.

- Ви почастуєте мене? - зрадiла вона. - Страшенно люблю вугрiв. То я вже бiльше й не ловитиму.

Я пiдняв вугра за кiнець обрiзаної волосiнi i кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною i приятелями вже сидiли бiля своїх наметiв i щось їли здається, консервовану рибку в томатному соусi. Пан Анатоль побачив нашого вугра, i його аж пiдкинуло зi складаного стiльчика.

- Що це таке? - майже обурився вiн. - Звiдки цей вугор?

- Щойно зловив його, - гордо вiдповiв я.

- Тут? Неможливо.

- Он у тiй затоцi. На черв'яка, - пояснив я.

Спiйманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.

- Казику! - голосно гукнув вiн. - Лаштуй грунтовi вудки i шукай черв'якiв. Зараз же iдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?

Дiвчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.

Пан Анатоль щось сердито буркнув i став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потiм, присвiчуючи електричними лiхтариками, почали шукати черв'якiв у травi.

Ми засмажили нашу рибину на олiї. Смакувала вона менi, як зроду нiяка iнша. Я з'їв її, мабуть, шматкiв з п'ять, закушуючи хлiбом i запиваючи мiцним чаєм.

Раптом дiвчина сказала:

- Ви мене зацiкавили. Навiщо ви приїхали на Озерище?

Я здвигнув плечима.

- Ви вже питали про це. На вiдпочинок.

Вона збила мою вiдповiдь, неначе комара, - помахом руки.

- А як ви опинилися на островi, де забито вiвцю? Адже у вас тiльки автомашина? Нi човна, нi байдарки я у вас не бачу.

- Позичив. Позавчора зустрiв на березi знайомих, залишив свою автомашину бiля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нiчних вражень на самотнiй острiвець.

- Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, - глузливо проказала вона.

Пан Анатоль i його приятель не знайшли анi однiсiнького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спiнiнгу, який погрожував дружинi й приятелям, що завтра ввечерi всi вони вже напевно виберуться на вугрiв. Уранцi вiн знайде черв'якiв або наловить маленької рибки на принаду.

Настала нiч - ясна, мiсячна, безвiтряна.

На озерi запала тиша, навiть хвилi не хлюпотiли, тiльки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потiк мiсячного свiтла плинув аж до наших нiг, до мого намету.

Я поглянув на годинника, потiм на дiвчину. Було близько десятої години.

- Вже пора менi, еге ж? - мовила вона, помiтивши мiй погляд. - Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечерi вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пiзнiше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сiна, а завтра знову до роботи.

- Ви ще вiдвiдаєте мене коли-небудь?

- О, звичайно, - приязно всмiхнулася вона. Та вiдразу ж спохмурнiла. I додала: - Я також повинна знайти Чорного Франека. Тодi в закусочнiй, коли всi поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Менi купив його для смiху на сiльському ярмарку мiй хлопець, який тепер в армiї. Вчора менi прийшов лист, може, вiн приїде на кiлька днiв у вiдпустку. Менi хотiлось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця i сказав, щоб я прийшла по нього, тодi вiддасть. Якщо я пiду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в мiлiцiю я не можу заявити, бо ж перстень не має нiякої цiнностi. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тiльки по-дурному пожартував. Я справдi не знаю, що робити.

- До табору Чорного Франека ми можемо пiти разом, - запропонував я.

- А хто ж знає, де той табiр? Рiч у тому, що вони нiкому цього не розказують. Так було й торiк. Спочатку розбишакували по кемпiнгах, у кiлькох туристiв пропали газовi плитки, а тодi вся ватага раптом зникла. Тiльки час вiд часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчакiв iз ватаги, яких посилали по харчi й на розвiдку. Iнодi вони робили напади всiєю ватагою, а що нiхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимi.

- Ви пропонуєте менi знайти цей табiр? Еге ж?

- Якщо зможете, - засмiялася вона. - А потiм ви скажете менi, де вiн розташований, i я пiду туди по свiй перстень. Нi, не з вами. А з своїм батьком i братами. Я певна, що Франек вiддасть менi перстень. I дуже швидко!